Навіщо мамі психолог
Думки

Навіщо мамі психолог

Майже 3% населення України страждають різними видами психічних захворювань. Така статистика Мінсоцполітики. Це офіційно. Зафіксовано, задокументовано, лікуються. А скільки людей живуть з легкими розладами психіки і ні до кого не звертаються? Панічні атаки, депресії – це все поруч і може статися будь із ким.

Я гадки не мала, що сама можу вляпатись. Що сонячна та весела в один із днів я перетворюся на похмуру, депресивну жінку. Що почну отруювати своє життя і життя близьких. І що вихід із цього буде один – психотерапія.

Якби мені кілька років тому сказали, що я звернусь до психолога, я би здивувалась. Навіщо він мені? Так само думають 80% людей, що мене оточують, а ще дивуються як я можу оголювати душу перед чужою людиною. Психолог стоїть на одній лінії з гадалками, знахарами і шарлатами. Гроші на вітер, десь приблизно так можна описати психотерапію в очах простої людини. Дійсно результат короткої годинної розмови не помацати, не відчути на запах чи смак, і стороннім ще й не побачити. От тільки всередині зміни ідуть. В когось швидше, в когось повільніше. Вони впливають на усе твоє життя: від думок, дій до зміни близького оточення.

Якщо одна людина із сім’ї в психотерапії, уся структура сім’ї змінюється. Обожнюю цю фразу. Це значить, що якщо мама іде до психолога її внутрішні зміни, її нова поведінка автоматично штовхають на зміни усіх членів сім’ї. Бо мама перестає діяти звично і всі пристосовуються.

StockSnap_BKVW6UG0ID

Тепер про ту причину, яку не люблять обговорювати. Коли я була дитиною, завжди казала, що буду для своїх дітей кращою мамою, іншою. І це правда. Я інша, краща. Тільки через те, що кожне нове покоління менш травмоване ніж попереднє. Але відверто було багато моментів, коли я хотіла діяти, думати і говорити не так як мої мама і тато по відношенню до власної дитини, а воно (рифмується з гі*но) лізло з мене. І не даром я згадала про людські екскременти.

Моменти, коли я себе не контролюю схожі на те, коли в сільський туалет кидають дріжджі. Що відбувається? Дріжджі піднімають увесь вміст туалету на вулицю. Скільки би книжок я не перечитала, скільки би тренінгів не відвідала (хоча вони безумовно теж допомагали стримувати той потік) в піковий момент, коли дитина задівала особливі струни душі, так би мовити кидала дріжджі у мій внутрішній сільський туалет, спливали шаблони, які глибоко засіли десь там на підсвідомості. «Бо я так сказала», «яйця курку не вчать», «перехочеш» — це квіточки, які вилітали з мене. Туалет я би могла закрити, забути про нього, забити дошками, але вміст би лишився. Дошки можна зламати в будь-яку мить, підкинути дріжджів, далі ми знаємо. Тож краще не забути чи забити в усіх сенсах на свій внутрішній туалет, а почистити його вміст. Тоді скільки б дріжджів туди не кидали, нічому буде спливати.

Психотерапію можна порівняти із пранням брудної білизни. Мені якось сказали:

— Навіщо ти витягаєш брудну білизну? Брудну білизну усі ховають і не витягають на огляд чужої людини.

— Я витягаю не для осуду чи сміху, а щоб випрати її.

І це правда. А ще психотерапія допомагає мені бути спокійною мамою. Бо я вчусь піклуватись про свої потреби. Ніхто в тваринному світі не буде зациклюватись на житті дитини, нехтуючи своїми потребами.  Дорослі особини піклуються про себе в першу чергу, бо від них залежить життя малих. В нашому дитино центрованому суспільстві, батьки жертвують собою несвідомо, а потім вимагають відсотки від вкладу, який діти не просили робити. Тому я вчусь жити своїми потребами, слухати себе, щоб відчувати себе наповненою, бути в ресурсі, бути щасливою, бути спокійною.

Ще піклуватись про свої потреби вчиться мій чоловік. Він так само пробує слухати себе і питати: «Що я хочу в даний момент»? Хто від цього виграє? Усі. Особливо дитина, яка бачить батьків спокійними і щасливими частіше, ніж було до психотерапії.

І, хоча, я тільки розпочала свій шлях до змін, вони вже істотні. Ззовні я та сама дівчина зі світлим волоссям, але всередині з маленької травмованої дівчинки я перетворююсь на впевнену, спокійну, дорослу жінку. Скажу вам відверто від цих змін інколи мені страшно. Виходити із зони комфорту завжди страшно.

Психотерапію можна порівняти з лікуванням зубів. Коли в зубах карієс ми довго можемо жити з ним, поки в один момент зуб не розболиться. В психотерапією я прийшла бо моя душа боліла настільки, що в мене почались панічні атаки. Карієс душі розповсюдився на нерви.

Як би мені не було страшно,  в мене було два шляхи. Легкий – вирвати зуб і забути про нього, тобто вживати антидепрессанти. І складний: коли боляче сверлити, видаляти нерви, накладати пломби, купа часу, роботи і болю, щоб зберегти зуб і зняти біль. І я вибрала складний шлях: психотерапію. Зараз ми сверлимо, чистимо канали, інколи дуже боляче. Проте панічні атаки перестали мене мучити, я почала спати солодко і довго без пігулок – це сама велика видима перемога. Є багато маленьких і невидимих перемог відчутних мені. Тож ліпше я потерплю і пройду через увесь біль, складну роботу, але збережу свій зуб цілим і функціональним.

Про психотерапію я не шкодую ані хвилини. І я вдячна панічним атакам за те, що вони змусили звернути увагу на мій внутрішній стан. Тож раджу всім, хто втратив смак життя, не вилазить із хвороб, чи хоче бути кращою мамою, татом, дружиною, дочкою…. знайти свого психотерапевта. У всіх власна причина дістати брудну білизну душі і з допомогою психотерапевта нарешті ті гори випрати.

І знайте: біль і травма душі передаються в спадок. Щастя теж передається в спадок. Який спадок хочете передати власним дітям ви?

Автор: Тоня Исай

Джерело: boredmum.com