Коли дитина приносить зі школи відмінні оцінки чи похвальні грамоти, ми дуже тішимося її успіхами. Ми пишаємося, що наші діти вчаться у відомих вишах країни та здобувають там червоні дипломи. Але в реальному житті всі ці шкільні та університетські відзнаки можуть виявитися просто папірцями, на які дитина згаяла чимало часу, сил, здоров’я та грошей.
Важливо, щоб навчальні заклади давали молоді реальні навички, необхідні для успіху в сучасному житті. Саме тому застарілу систему освіти необхідно докорінно переосмислити. Як трансформувати її так, щоб діти проходили справжню підготовку до реального життя, а не втрачали творчих здібностей, які знищує стандартизована освіта, знають автори книжки “Мистецтво навчати”, яка нещодавно вийшла в “Нашому форматі”. Тоні Ваґнер і Тед Дінтерсміт пропонують альтернативний погляд на освіту та шляхи її реформування.
Джейкоб виріс у заможному районі на півдні Каліфорнії. Він був добродушною, допитливою та творчою дитиною й завжди цікавився, як влаштовано ті чи інші речі. Сам хлопець себе називав «технофагом» і майже весь час присвячував різноманітним хобі: монтажу музики, відеоіграм, копирсанню в комп’ютері… Зрештою він сам опанував програмування і вже в сьомому класі разом із друзями почав заробляти гроші на створенні веб-сайтів. «Інтернет щойно з’явився, а я стільки часу провів, граючи в ігри й шукаючи в мережі інформацію про них, що це було лише питання часу — коли я почну думати над тим, щоби створити власний сайт. За шість місяців я зрозумів, що таки створив його, модуль за модулем. З часом я перестав користуватися готовими шаблонами й почав працювати над сайтами “з нуля”. Мова програмування дуже схожа на звичайну мову. Я ніколи в житті не відвідував жодних курсів програмування. Навчання відбувалося дуже легко й органічно, оскільки я просто запитував себе: як це можна зробити?»
Джейкоб успішно навчався в місцевій державній школі. Він отримував добрі оцінки, займався в позакласних гуртках і закінчив десять курсів за вибором — майже всі, які пропонував навчальний заклад. Коледж завжди був пріоритетом для нього та його батьків: він вважав його першим кроком у напрямку до майбутнього, яке він уже чітко для себе окреслив. Попри неабиякий хист до підприємництва, хлопець мав чіткий і передбачуваний план свого подальшого життя: добре навчатися в старшій школі, вступити в хороший коледж, вивчити банківську справу і влаштуватися на роботу в цій галузі. Там він зробив би успішну кар’єру, заробив би багато грошей і фактично втілив би всі свої мрії. Економічна освіта була найбезпечнішим і найправильнішим шляхом до того успішного й забезпеченого життя, якого він прагнув.
Він розповідає про одну вправу, яку вони виконували на уроках у випускному класі і яка найкраще розкриває його думки: «На уроках англійської мови ми говорили про те, що кожний літературний твір можна скоротити лише до одного твердження, яке автор хоче передати читачеві. Наш учитель запитав: “Якби всі ваші погляди сконцентрувати в одному такому твердженні, яким би воно було?”. І я, сімнадцятирічний і дуже наївний, написав на дошці: “Щастя можна купити за гроші”».
Джейкоб добре навчався у школі. Його GPA був 3,7 із 4 можливих, а іспити SAT він склав на 1340 балів, тож його прийняли до Вашингтонського університету.
Завдяки своїм шкільним досягненням Джейкоб в університеті мав неабияку перевагу над іншими. Ставши студентом 2005 року, він відчув, що наблизився до здійснення своїх барвистих мрій про майбутнє. Єдиною перешкодою, за його словами, було те, що «прямі шляхи у світі перестали бути прямими». За рік після фінансової кризи, у 2009-му, Джейкоб закінчив університет, здобувши диплом бакалавра за спеціальністю «Фінанси». Галузь, що здавалася такою стабільною, враз перетворилася на суцільний безлад. «Ми говорили про колапс, що наближається, аж поки він не вибухнув. А коли це сталося, наші професори сказали щось на зразок: «Ну що ж, ми сподівалися, що цей світ протримається до вашого випуску, але цього не сталося», — згадує Джейкоб. Тож нічого дивного, що робочий клімат був не надто привітний, особливо для вчорашнього студента.
Університетський центр працевлаштування здебільшого скеровував випускників до великих місцевих компаній: «Майкрософту» (Microsoft), «Боінґу» (Boeing), «Амазону» (Amazon). Тож Джейкоб залишився напризволяще. Він відвідував ярмарки вакансій, неодноразово телефонував у різні банки та інші фінансові установи й шукав в інтернеті вакансії у сфері фінансів. Але все марно. Проте Джейкоб і не думав здаватися. Він дещо змінив свої плани й повернувся в Лос-Анджелес, сподіваючись знайти роботу в індустрії розваг. Саме в цій галузі працював його дядько, тому хлопець вирішив, що матиме там більше шансів. Він регулярно переглядав усі сервіси пошуку вакансій, які тільки знаходив: «ЛінкедІн» (LinkedIn), «Індід» (Indeed), «Керіер білдер» (Career Builder). Він писав друзям, знайомим, знайомим знайомих, зв’язувався з іншими випускниками й цілісінькими днями нишпорив на «Крейґслісті» (Craigslist) та інших сайтах для тих, хто шукає роботу.
Він сподівався, що почне працювати на незначній посаді і крок за кроком підніматиматиметься кар’єрними сходинками, адже саме в цьому, як йому розповідали, і полягає кар’єрне зростання. Та попри всі його зусилля, навіть таку посаду виявилося надзвичайно важко знайти. З-поміж спеціалізованих фірм, що займалися пошуком роботи в цій сфері, дві щойно об’єдналися, тож у Джейкоба з’явилася безліч талановитих конкурентів із чималим досвідом роботи. Він розмірковував над тим, щоб знову піти навчатися і відкласти пошук роботи ще на кілька років, але його сім’я не мала змоги оплатити його навчання, а кредитів він брати не хотів. Джейкоб повернувся додому й почав працювати безкоштовно як стажер. Після дев’яти місяців такої праці — добре, хоч батьки зголосилися підтримувати його фінансово в цей час! — хлопець нарешті отримав роботу, хоч і не ту, на яку сподівався: його взяли кур’єром у букінґ-агенцію і призначили плату в сім доларів за годину. Диплом, який колись видавався йому прямим шляхом до успіху, тепер став більше схожий на злий жарт. Через п’ять років після випуску Джейкоб виріс від кур’єра до успішного букера й нині працює в Лос-Анджелесі. Він кілька разів міняв роботу, намагався з різних боків підійти до різноманітних посад у цій галузі й вивчав її зсередини. Як і в юнацькі роки, коли Джейкоб підкоряв мову програмування, він не навчався за фахом, а здобував знання шляхом спроб і помилок. За його словами, своїм успіхом він завдячує власній стійкості, наполегливості й бажанню серйозно працювати.
Він каже: «Цікаво, що — і таке трапляється вперше в історії — наші батьки не можуть дати нам абсолютно жодних порад. Вони робили все, що могли, щоб забезпечити нам майбутнє, але вони не знали, що світ змінився. Наше покоління стало першим у цьому експерименті й останнім із тих, що пам’ятали життя в доцифрову епоху».
Ми запитали Джейкоба, чи він коли-небудь використав навички, здобуті під час навчання в університеті. Він відповів: «Це було один раз, коли складав план фінансування для фільму». Набагато частіше, за його словами, він використовував свої вроджені творчі й підприємницькі здібності. «Моєю вихідною точкою став дорогий диплом доволі престижного університету. Мої пошуки роботи за спеціальністю були жахом, і зрештою я пішов у сферу розваг, де мій диплом жодного разу мені не знадобився».
За іронією долі, певний час він розмірковував над тим, щоби вивчати в коледжі кіномистецтво. Проте відмовився від цієї ідеї, щойно глянув на розклад і зрозумів, що там вивчатимуть лише теорію й до знімання кіно так і не дійдуть. Тому він вирішив обрати фінансову справу. «Якби я мав змогу повернутися назад у часі, я стовідсотково не вступав би в коледж», — ділиться з нами думками Джейкоб.
Звісно ж, не можна стверджувати, що увесь час, проведений в університеті, він витратив намарне. Особливо важливим стало набуття соціальних навичок. До того ж хлопець наголошує на тому, що здобув хорошу освіту й поважає свій університет. Проте, отримавши життєвий досвід, він вимушений був запитати себе: навіщо він все-таки там навчався?
Ми поцікавилися в Джейкоба, наскільки важливим для нього є те, чи мають інші диплом. «Залежно від ситуації. Південно-Каліфорнійський університет пропонує єдину в країні магістерську програму з кінопродюсування “Програма Пітера Старка”». Це дуже престижна програма, на неї важко потрапити. Якби я зустрів людину, якій двадцять три, і вона жодного дня не працювала в цій галузі, але навчається на програмі Пітера Старка, для мене це була б ознака безробітного, мовляв, я здобув ступінь бакалавра, але роботи не знайшов, тож вступив у магістратуру. Це, звичайно ж, чудово, але є безліч інших шляхів навчитися робити фільми — наприклад, просто зробити фільм! З другого боку, я буквально вчора познайомився з двадцятитрирічним режисером, що навчається на цій програмі. Проте ця людина має досвід керування бюджетом фільму й командами до тридцяти осіб і, як на мене, це вражає».
Сьогодні Джейкоб став значно більшим прихильником навчання в процесі роботи — принципу з його шкільних років, коли він копирсався в комп’ютері та створював музику. Ми запитали, що він зараз сказав би собі молодшому і якою була б його формула успіху. Хлопець відповів, що більше не вірить у те, що кожен може досягти успіху за заданою формулою. Головне, на його думку, — це «правильно розподіляти час між старанною працею та спілкуванням, причому більше уваги приділяти спілкуванню. І знати самого себе». Замість бігти подавати документи, Джейкоб рекомендував би роззирнутися навколо: «Розширюйте горизонти. Мандруйте. Просто виходьте у світ і шукайте… своє покликання. Коли думати про такі речі, вони видаються неможливими, але коли ви знаходите справу, за якою могли б проводити години, — це ваше покликання. Тож уперед».
Джейкоб хотів би, щоб його університетська освіта була спрямована на практичніші речі, як-от фінансова й комп’ютерна грамотність, уміння писати ділові листи і складати документи. Саме цими навичками він щодня користується на роботі. Хоча хлопець скептично оцінює значення диплома, водночас він відданий своїй альма-матер і вдячний за отриманий досвід. Він також усвідомлює те, наскільки йому пощастило мати батьків, які змогли підтримати його матеріально, чого не можна сказати про сім’ї багатьох його знайомих. Він багато розмірковує про своє навчання та досвід і вважає, що деякі аспекти потребують рішучих змін: «Коли ти займаєшся фінансами, то навчаєшся оцінювати речі за конкретними категоріями, які підлягають об’єктивному вимірюванню. А коли люди говорять про диплом про вищу освіту, вони, як правило, оперують зовсім іншими категоріями — наприклад, “успіх” або “твоє майбутнє”. Тобто вони фактично запитують: “Скільки коштує твоє майбутнє?”. Звичайно ж, воно безцінне, тож люди готові віддати чималі гроші за нього. Але наскільки ще можна збільшувати вартість освіти, перш ніж люди нарешті усвідомлять, що вона того не варта? Я, так би мовити, не кидаю камінь у двір мого університету, у жодному разі ні. Я його підтримую і вважаю, що здобув хорошу освіту. Це системна проблема. Це проблема всієї Америки».
Фото: Platfor.ma