Тетяна Немировська – мама двох синочків, автор м’яких дитячих книжечок ‘Книжканута мама’ та мандрівник-ентузіаст, розповідає про велику поїздку в США з двохрічним сином і чоловіком на машині по центральних штатам. Тут можно почитати про першу та другу серію цього великого трипу. А зараз розповімо, що сталося коли сім’я прилетіла в Портленд.
Портленд надзвичайне місто! Такої кількості зелені вже не знайдеш в Європі, повітря чисте, з будь-якої точки міста видніється гора. Дуже чисто і просторо, багато парків і дитячи майданчиків, люди привітні, і на відміну від центральних штатів важать менше 100 кг. Як для США (з Європою порівнювати смішно) багато велосипедів, люди бігають, гуляють, дуже популярні байдарки.
В Портленді є місцеве кредо “keep Portland weird”, тут проводять голий заїзд на велосипедах, фестиваль троянд, багато цікавих субкультур і дивних будівель. Легалізовані марихуана і носіння зброї! Але мене вражає, що все це надзвичайно гармонійно вживається з надзвичайно віруючим населенням цього штата.
Я такої кількості церков на кв.км ніколи не бачила. І вони всі різні: лютеранська, свідків Ієгови, адвентистська, китайська католицька, протестанська, євангелістів. Тут кожна церква – це окрема комуна, міні соціум. За час проведений в Портленді ми познайомилися з великою кількістю українських емігрантів в першому чи другому поколінні, більшість з пар познайомилися в цекві. Є навіть окрема церква з кодовою назвою “Вінницька”, в якій близько 2000 прихожан! Відверто кажучи, Портленд мені чимось навіть нагадує Вінницю: комфортний, свіжий, привітний.
Приїхавши, у нас було два основних завдання: це домовитися нарешті з госпіталем і постаратися трохи помандрувати штатом, він обіцяв бути дуже гарним.
Переговори з госпіталями (здається, з усіма в місті) йшли повільно:
- Госпіталь на який ми “попередньо” розраховували, виявилося, не зможе мене прийняти (нерезидент, не маю іхньої специфічної страховки, отримати її механізму нема),
- Коли розмовляєш з ними по телефону, ніхто ні за що не відповідає, перемикають на наступного співробітника по кілька разів але це не завжди допомагає,
- Ціни бувало називають різні навіть в одному госпіталі,
- Мені довго не могли повірити, що вся наша затія це реально, що таке в світі роблять; а що з нами робити далі ставило їх в ступор часто,
- Домовитися з госпітвлем мені вдалося за тиждень чи два до планових пологів (це більше місяця телефонних розмов).
Перший час ми певно просто відвідували всі найкращі ресторани Портленда, в пошуках нарешті смачної їжі (після центральних штатів наче в паралельну реальність потрапили), і досить успішно. Але, скажу чесно, з Європою (тим паче з Україною) стандарти конкурують слабо. Все ж великі порції і амеканські пристрасті в їжі не викоріниш. Я, ось хрумаю свіженький запашненький огірочок і згадую як нас намагалися переконати, що та пластмаса то є екологічний органічний справжній “луччій в Масквє” його представник. Бідненькі, не знають яким він має бути.
Окремої уваги заслуговують фуд-корти: організовані, унікальні страви, чисто і смачно, не дешевше ресторанів, в нашому районі – навіть з дитячим майданчиком і своєю службою доставки.
Подорожі
Спочатку ми багато гуляли по місту. Розглядали гарні будиночки (ох, як же я люблю їхні гарні будиночки), насолоджувалися зеленими вулицями (навіть центр міста весь зелений). Посеред міста тече річка, дуже гарна набережна і купа різноманітних мостів.
Як тільки ми відчули, що трохи осіли, вирішили поїхати “на океан”. Це поняття дуже специфічне на західному узбережжі… Океан дуже гарний, на пляжі завжди купа людей, але купатися практично неможливо – дуже холодно і високі хвилі. Головна перевага – атмосфера: сюди варто їздити і з дітьми, і з сім’єю на шашлики, і самому помедитувати… для кожного знайдеться ідеальне місце.
Усе узбережжя – це маленькі курортні містечка і чисті дуже гарні пляжі. Дорога йде через сосновий ліс, тому їхати дві години в одну сторону зовсім не шкода.
На мій день народження ми їздили на поле тюльпанів. Не Голандські масштаби звичайно ж, але дуже гарно! Це тобі не букет трояд зранку від чоловіка. Класно, що на таких заходах завичай організована зона для діток: маленькі машинки, маленькі вазончики, де побігати і погратися. В нашому випадку, Мишко облазив усі трактори в полі.
Також, протягом року можна з’їздти на поля лаванди і троянд. В Орегоні такі штуки популярні. Ми старалися їздити недалечко, але в Орегоні це не важко, цікаві і гарні місця тут просто ка кожному кроці, цей штат припав нам дуже до душі! Multnomah Falls, зоопарк, Leach Botanical Garden, Mountain Hood – ще кілька місць, якими ми встигли насолодитися.
Ми не обминули і місцеві дитячі заходи. Були на щорічному фестивалі Dozer Day: купа будівних машин, можна торкатися, полазити, сісти за кермо, подивитися в дії і ще велика кількість супутніх розваг для дітей різного віку: куточок з конструктором, розкопки в піску для найменших, та багато іного. Мишку, як великому любителю машинок, дуже сподобалося.
Так ми доїздилися до планової дати моїх пологів… і до 41 тижня… Чоловік не витримав і вмовив відвідати лікаря щоб пересвідчитися, що з дитиною все впорядку. Причин думати інакше не було (Мишка я народила на 42 тижні, почувала я себе добре) але мене й саму це неабияк дивувало. Записалася до акушерки в тому ж госпіталі де панували народжувати, прийняли шидко, ціни ніхто назвати не міг.
Взяли аналізи, зробили стрес-тест, зважили (я умудрилася набрати 20кг за вагітність і досі під враженням від цього факту), поговорили про мої варіанти, зробили УЗІ (напрогнозували вагу синочку більше 4 кг) і відпустили додому з посмішкою і домовленністю: “чекаємо 42 тижнів і дивимося чи нічого не змінилося”. Зустрілися знову ми швидше ніж я розраховувала. За яких умов… розкажу наступного тижня.