Чужий… Сповідь
Мысли

Чужий… Сповідь

Коли в тебе в тілі з’являється чужий… Це порівняння я почула в одному фільмі, назву якого не пам’ятаю. Тоді воно мені видалося дивним. Зараз – ні.

То хто ж цей чужий? Як не дивно, дитина, а правильніше – плід, зародок. Він є чужим для материнського організму, що спочатку всіма силами намагається його позбутися. Потім звикає, пристосовується, але почувається вкрай некомфортно аж до пологів. Та, будемо чесним, ще декілька місяців після пологів.

Чужий… Чому природа придумала все так складно? Чому дитину варто носити аж 9 місяців? Чому виникає токсикоз, печія, закрепи, важкість? Чому пологи такі болісні, що хочеться вмерти? Чому годувати грудьми спочатку так боляче?

Чому, чому, чому?

А може правий був Будда, що життя – це страждання, а смерть – то позбавлення від них? У школі, коли ми вчили основні постулати буддизму, мені здавалося це суцільною нісенітницею. А зараз я вже не знаю. Якась правда в цьому є. Та, незважаючи на страждання, люди й далі дико бояться смерті. І я боюся, аж до нудоти. Парадокс.

Життя – це завжди суцільні парадокси. Чому людина ніколи не може задовольнитися тим, що має? Чому завжди треб більше? У юності так хочеться знайти кохання, вийти заміж. І таке відчуття, що щастя тоді почнеться і буде тривати все життя. Та з часом ейфорія проходить, хочеться більшого. Дитини, машини, роботи, квартири. Порядок у кожного різний. Відпочивати, подорожувати, кайфувати. Другу дитину, це маст хев. Далі – за бажанням. І коли система дає збій, ми не вміємо знову відчувати щастя і радіти з того, що є. Я не вмію.

Моя система дала збій. І я не знаю, як мені з цим бути, як вибратися із ями, в яку втрапила. Два викидні… Це важко, дуже. В голові купа питань і жодної відповіді. Самі емоції, нуль розуму. Виснажений моїми постійними стражданнями чоловік, донечка, яка не розуміє, чому мама раптом починає сумувати. А головне, це питання в голові: ну чому, невже ми найгірші?

Потім зупиняєшся, кажеш собі – стоп. Є дійсно дуже хороший чоловік, якого ти кохаєш так само, як і в перший рік знайомства. Яким би було твоє життя без нього? А ніяким, суцільним лайном, зрозумій! Є прекрасна донька, сенс вашого життя, здорова, розумна, дотепна. Вона потребує усміхненої мами.

Ну чому цього не досить? Чому?!!! Може, то з дитинства закладений стереотип, що хочеться двох дітей? Це почуття неповноцінності, меншовартості, нездатності. Але ж була здатна. Була. Вийшло, сталося, народила. То що ж відбувається тепер? Голова розколюється, серце крається, сльози навертаються. І відчуття, що то все ж був… чужий.

І ти його виштовхала з себе, як ворога. Не змогла, не пристосувалася, не пішла на таку жертву. Раніше могла, а зараз – ні. А чи зможу колись? Чому раптом стала слабкою, де поділися сили? Може, дійсно вік. Хоча всі говорять, що ще зовсім молода, іноді відчуваю себе в душі вже дуже зрілою.

Чужий… Так і не став своїм, як я не старалася. І це забути неможливо. Можливо, вилікує час. Залишається сподіватися на це.

Зате в мене є цілком своя. Сподіваюся, з часом вона мене вилікує. Бо інших ліків я не маю.