Якщо б мені років три тому назад хтось розповів, які чудеса я зможу витворяти, ставши мамою маленької дівчинки, я б не повірила. Чудеса фізичні і психологічні, само- і не самомотивації, сили і дипломатії, делікатності і вимогливості.
Наприклад, готувати обід, однією ногою гойдаючи шезлонг. Чистити моркву, наспівуючи божевільним голосом “ітсі-бітсі-спайдера”. Пилососити з двомісячним немовлям у слінгу. Продовжувати годувати грудьми, що по-кривавлять (“Поворот не туди” – ви це називаєте страшилкою? Ахаха!). Прокидатися вночі кожнісінькі дві години, і так місяцями, і так роками! Збирати на прогулянку щось надзвичайно метушливе і непокірне (і не забути при цьому послідовність, що за чим і чому). Не їсти добу просто, бо не було коли. Витягнути тридцятикілограмовий візок по засніжених сходах.
Я вже мовчу про самі пологи! Після пологів я подивилась на себе іншими очима – з якоюсь особливою повагою, чи що. Навіть з острахом: “Ого. То виявляється, ти можеш навіть таке”. Ну тобто… Ти все це пережила, і нічого, і навіть за якісь там місяці повністю відійшла. Хіба це не чудеса?!
А чудеса елементарно фізичні?
Коли ти реально можеш нести дитину на руках, штовхаючи візок, набитий покупками, і все це діло по сходах на енний поверх? І розмовляючи по телефону з якоюсь там надважливою головою ОСББ, яка – звісно – лише на секундочку подзвонила?
А чудеса оптимізму? Коли ти єдина зі всіх впевнена, що у твоєї дитини, яка у рік не ходить, чи у два не говорить, чи у півтора не ходить на горшок, чи у шістнадцять не знає, у чому сенс життя; так от, і ти єдина впевнена, що у ньог очи неї все буде добре, і байдуже на якісь там норми чи важливості?
А чудеса витримки? Коли твоя дитина лупить чужу – або чужа лупить твою? У тебе ж менше часу на прийняття рішення, ніж в аварійній ситуації на дорозі. Ці всі махачі на майданчиках – ти, мама, часом сама дивуєшся, як геніально розрулила цю сопливо-сльозливо-криваву війну, як по-соломонськи зуміла розділити м’ячик чи виманити на дві хвилини іграшку. Або перетворити якесь бадиляччя на супергаджет, за який змагались навіть старші і досвідченіші діти.
А стриманість?! Коли вам попадається якась мама, яка явно знає все на світі (і те, що ви до цього все зробили не так, також знає і повідомляє). Або до вас на непрошену консультацію запливає сусідка-бабуся-свекруха. Або чоловік раптом починає мудрувати про мультики, які не можна дивитися дитині ніколи і нізащо (ніби це йому проводити з дитиною весь час, ще й при цьому готувати і прибирати). І ви – о чудо! – з покерфейсом чекаєте, поки вся ця стихія промине, і не сперечаєтесь, і не псуєте стосунків.
А дивовижний талант за одну годину, поки з малюком гуляє хтось інший, зробити тисячу і одну справу, і не забути про смс-ку з привітаннями на іменини двоюрдіних братів кумів?) О так – це все мами! Мами можуть все!
Якщо раніше я запросто могла цілий день провалятись з фільмом, і не шукати собі на голову жодних проблем, то тепер кожна вільна хвилина – це якась священна прогалина у забитому графіку, і звісно, згаяти її на просто валяння зможе тільки супервтомлена мама. Ну тобто, така, що вже ледве дихає. Бо хоч трохи притомна мама точно має парочку справ, які якраз у цю вільну хвилину вона й зробить: наприклад, пошукає швиденько в неті зимову куртку, пеперпрасує сорочку-другу чи поставить варитись компот.
Що, стоп, ви не з тих мам – і вільну хвилину проводите на дивані? Теж правильно. І теж всемогутньо! Бо я ж-то знаю, що до цього “дивану” ви змушуєте себе чи не силою волі – і це теж варте похвали.
Коротше, що далі – то більше. Тільки мами можуть на прогулянку малювати губи, і виглядати нічим не гірше бездітних гуляючих. З тою лише різницею, що перед цим вона три години колошматила своє чадо у зимовий одяг, мила третій раз на годину, варила восьму кашу (бо сім попередніх – “фу”). Ну і ясенпень, що толком не спала – спання взагалі, виявляється, цілком може перестати бути базовою потребою організму. Тобто, за якийсь час ти усвідомила, що це так БУДЕ, і що спати тобі не вдасться так, як раніше, і ти перестаєш дратуватись (ну хіба що вже дуже довго не спала і дуже сильно втомилась. Але що для мами “дуже сильно втомилась” – те для інших людей вірна смерть). Ооот, і ти така гуляєш парком, вся гарна і мила зі своїм малюком, і може навіть, хтось там думає – “от же ж, можна бути мамою, і ні в чому собі не відмовляти”.
А насправді, він і не підозрює, що за цією повсякденною, ненав’язливою “нормальністю” стоїть колосальна праця. І те, що комусь здається простим і звичайним, для мам малих дітей перетворюється на подвиг, справді.
Скажете, що я перебільшую “ось це от все”, і цей “мамський героїзм” – це якась чергова роздута муха до слонячих розмірів? Та може й так! Ми, мами, часто самі й приблизно не думаємо, що все те, що ми робимо, якось там круто чи героїчно; це для нас – звичайно і буденно. Але насправді це – крутота і рівень. І ніхто, крім самих мам, не зможе проапелювати це рішення.
Бо тільки мами знають, як воно – бути такими звичайнісінькими, банальними, щоденними, буденними, навіть може нецікавими для когось, навіть може, сірими і ніякими у своїх цілях і досягненнях… але героїнями. У своєму світі, і у світі таких, як ми. Роблячи свої звичайні справи – і знаючи, чого нам це коштує. Розуміючи, що ось ця простенька чашка кави – яка вона цінна і довгожданна, а ця годинка обіднього спокою – як важко вона нам сьогодні далася. А випрана постіль чи вимита ванна – це взагалі, гранітна стіна зі всім відомого вірша Івана Яковича, яку ми лупяли попри жар і холод, і взагалі, це вже навіть не смішно.
Мами, слухайте! Ми круті дівчата. Мами, які встигають більше – ще крутіші, мами, які встигають майже все – космос. А мами, які ніколи подумки не матюкаються – вже марш організовувати тренінги і ділитися своїм дзеном з іншими, ви – богині! І як добре, що цей героїчний період не вічний – колись настане кінець цьому всьому, але досвід залишиться. Супергероїв колишніх не буває. Гарного всім дня, мамасіти!
Автор: Дарина Петрів
Джерело
