Одразу після народження найпершою, після дихання, дитина відчуває потребу їсти. Часто щойнонароджені демонструють навіть вміння повзти: так закладено природою – шукати материнське молоко. І цей інстинкт настільки сильний, що протягом наступних багатьох місяців дитина буде прокидатись із глибокого сну і будити всіх дорослих серед ночі аби задовільнити цю жагучу потребу. Що ж стається з деякими дітьми через рік чи два? Чому вони втрачають бажання їсти та їх неможливо нічим нагодувати?
Для нас, дорослих, нагодувати дитину – один із найвищих пріоритетів. Це теж інстинкт – нагодувати потомство. І цю потребу дорослого виявилось не так легко вдовільнити.
Адже для того, щоби дорослий був задоволений, потрібно згодувати стільки, скільки, скажімо, написано в книжці із здорового харчування чи в статті відомого лікаря-блогера, чи, можливо, розповіли подружки, котрі виховали вдвічі більше дітей. В бурхливих дискусіях на форумах чи поміж родичами чомусь губляться голоси тих, хто найкраще знає що, коли і як їсти – власне, дітей.
Добре, якщо ми, батьки, вчасно згадаємо, як ненавиділи ту манку, якою нас запихали перед сном, і проникнемось духом свободи та протесту – на зло бабусям дозволимо дитині обирати що і коли їсти. А як ні?
Буває, що забуваємо, і тоді звичайна потреба в їжі перетворюється на запеклу соціальну взаємодію дорослі-дитина. Це коли довкола дитини збирається вся сім’я і намагається нагодувати корисною власноруч приготованою (або задорого купленою) органічною їжею відповідно до віку, ваги та часу доби.
І звісно же, якщо дитина не хоче їсти зараз чи не хоче саме цей продукт, то нам дуже шкода викидати таку дорогоцінну їжу, адже на неї було витрачено багато сил. І ми будемо боротись до останнього – годувати, поки стане сил.
Та й готувати таку їжу марудно і важко, то ж ми готуємо її тоді, коли зручно, відповідно й час сніданків/обідів/вечерь наших дітей визначаються нами.
У випадку, коли дітей годують за розкладом, у них може зникнути оте гостре відчуття голоду, що вони відчували від народження. А разом із голодом зникає і можливість розвивати власні стратегії самозабезпечення. Адже якщо ти голодний, то у тебе маса варіантів для міні-еволюції:
- можна попросити маму чи тата приготувати те, що ти хочеш (розвиток мовлення, особливо якщо ти чітко знаєш, чого хочеш і доведеться попітніти, щоби пояснити деталі батькам);
- можна залізти до шафки чи холодильника (розвиток нейронних зв’язків у мозку, бо треба скласти дієвий план дій; розвиток м’язів, бо потрібно влізти на табурет);
- можна повибирати з булочки, яку залишили на столі, родзинки або позривати мамині помідори на балконі (розвиток дрібної моторики);
- можна подзвонити бабусі по телефону і вона примчить із котлетами/борщем/налисниками (розвиток всього на світі – і мозку, і дрібної та крупної моторики, та й вміння пояснити мамі, чому примчала бабуся);
- можна підбити тата приготувати пиріг із ковбасою та малиною (розвиток уяви та критичного мислення);
- можна попросити друга на майданчику поділитись пиріжечком/шоколадкою/персиком (розвиток соціально-комунікаційних навичок);
- та ще безліч варіантів.
Якщо ж дитина не голодна, а їжа приходить безвідносно бажання чи небажання, тоді їжа – це більше, ніж їжа. Вона може стати способом впливу на дорослих. Деякі діти з радістю включаються в таку взаємодію і диктують свої правила: – для них це тепер весела гра, адже можна отримати цукерку, якщо з’їсти ще дві ложки або виплюнути їжу, і подивитись на реакцію дідуся. Годування може стати і способом пригнічення. Деякі діти слухняно їдять стільки, скільки дають, і тоді, коли дають, не протестуючи. І батьки звісно же радіють, ба навіть хваляться дітьми та своїми педагогічним здібностями. Однак чи не будуть вони пізніше жалітись на «безвольність» та «безхараткерність» своїх дітей?
В українському суспільстві глибоко заховано страх перед нестачею їжі, що передається з покоління в покоління.
Голодомори, війни, часи дефіциту, часи економічної нестабільності – все це змушує нас нагодувати дітей зараз і чимситніше, поки є така можливість. Можливо саме тому ми не усвідомлюємо, що їжа за потребою – це і є перші кордони, котрі наші діти можуть і здатні собі встановлювати без нашої допомоги.
Ми не знаємо напевне, як складеться доля дітей, котрі не знають, що таке голод – чи навчаться вони відчувати інші свої потреби – у сні, у пізнанні чи спілкуванні із собі подібними? Чи зможуть вони, на основі своїх потреб побудувати свої кордони – фізичні, емоційні та фінансові? Адже голод, спрага та втома й реакції на них – це перші цеглинки емоційного інтелекту, отого самого EQ, про який так багато нині говорять та пишуть.
Автор: Тетяна Санина
