Наш крок до всиновлення
Думки

Наш крок до всиновлення

Скрізь  шум  води  на  кухні, де  я  мию посуд,  проривається Вікуськин  писклявий голосок. Вікуська волає  на  всю силу  своїх легень  «Ще не  вмерла України  ні  слава,  ні  воля»,  а  тоді  заводить  «Радуйся,  ой  радуйся  земле,  Син Божий народився».

Вікуська  щаслива.

Співаючи,  вона  ще  й  малює листівку, пише там  «мамо,  я тебе люблю»,  малює усілякі  сердечки  і  квіточки,  а  тоді  прибігає  на  кухню і все  це показує мені.

Я  її  цілую,  і  кажу, що теж її люблю.

Це  правда.

Ну  взагалі-то,  Вікуську  любити  складно.

Вона  непосидюча, буває врєдна,  не хоче  вчитися  та  допомагати  з  прибиранням , б’ється,  кричить, розкидає  книжки.

Але  ми  з чоловіком  дійсно ї любимо.

Якось,  читаючи  про  Карлсона, ми  з  чоловіком  обговорили  варіант:  а  якби  і  нам  хтось  запропонував  мільйони  тисяч  крон  чи  то  пак доларів  в  обмін  на  Вікусю  –  ми  б  погодились  чи  ні?

Ні,  ні  за  які гроші  ми  б з  нею не  розлучилися,  хоча насправді,  вона  біологічно не  наша  дитина.

Ми  познайомилися  з Вікою,  коли  їй  було  два  роки  і 7  місяців.  Вона  не  розмовляла,  тільки  пошепки  повторила  якесь  слово  за  мною,  коли  я  показувала їй картинку. Голос її ми  почули  лише  дома.

Вона  не  посміхалася,  очі  були  сумні. Вона  знала, що  нікому не  потрібна,  що  кричи-не  кричи –  все  марно,  немає  сенсу,  краще  поберегти  сили.

Коли  служба  у  справах дітей забирала  її  від  біологічної  мами,  Вікусі  було  більше  року,  але  важила  вона  6  кг,  не  сиділа.  Не  ходила.  Їй  просто  не  вистачало  білку, бо  мама  її  не годувала та судячи з усього, не вводила прикорм,  і  дитина  була  на межі  голодної  смерті.  Її  забрали  вчасно з діагнозом «білково-енергетична недостатність другого ступеню». Третя  – це вже голодна смерть, незворотні процеси в організмі.

Держава  зберегла  їй фізичне життя,  але  не дала  любові.  Вона  потрапила  до  хорошого дитбудинку,  де  добре годували, були  хороші  лікарі  та  медобстеження,  але  що  тим  нянечкам  до  тих дітей?  Як  у  радянському  садочку.  Нагодовані,  одягнені.  Але хто ж  поцілує  та  візьме  на  ручки?

Мама.

Коли  ми з чоловіком  лише  вдруге  приїхали  до  Вікусі,  всі  діти  уже кричали: Вікина  мама  приїхала!  Вони  вірили,  вони  уже  знали. І ми виявились нездатними зрадити цю віру маленьких дітей в диво.

Після  цього тиху  Вікуську  підмінили.Коли  ми  забрали  її додому,  через  кілька  днів  Вікуся  уважно  подивилася  на  мене, показала  на  мене  пальцем  і запитливо вимовила:  «Мама?», а тоді  показала  на  себе  «Ляля?». Вона питала, чи я іі мама, а вона – моя дитинка, і я їй відповіла «Так, донечко», і ми обійнялися. Вона визнала мене. Після цього тиху Вікуську підмінили.

Вона  почала  бігати, активно робити  шкоду.  Якщо до  цього  вона  ледь ходила,  неначе  стара  бабця шарпаючи  ніжками  по  підлозі,  то  тепер вона стала схожа  на  звичайну  дворічну  дівчинку.

Якщо  спочатку  вона  з’їдала по дві  великі  миски  каші  чи  супу, то через тиждень почала  перебирати  їжу,  вередувати,  вимагати, щоб  я  її годувала з ложечки  (хоча до цього їла  сама).

Вона  стала вимагати  любові  та  уваги,  перевіряти,  чи  передумаємо  ми  з татом,  якщо  вона  стане  погано  себе поводити.

Вікуська – одна з трьох дітей, яких ми всиновили, та одна з наших п’яти дітей. Як жартують наші друзі, поки що п’яти.

Як ми з чоловіком прийняли рішення всиновлювати дітей? Це сталося ще тоді, коли дітей у нас не було зовсім. Ні, не подумайте, що була якась проблема на кшталт безпліддя, і тому ми замислились над всиновленням. Ні, ми були цілком здоровими. Просто обидва були студентами, житла власного не було, жили з батьками або на зйомних  квартирах, і разом прийняли рішення трошки почекати з народженням дітей. Тут має бути обмовка, що ми б ніколи не наважилися на аборт. Якби я не заплановано завагітніла, то народжувала би. Тому що ми з чоловіком впевнені, що життя – це дар від Бога.  І, по-перше, безглуздо відмовлятися від подарунків, а тим паче царських, а по-друге, ми просто не маємо права розпоряджатися чиїмось життям, навіть власним, тому що воно нам не належить. Батьки  – учасники дива, але без Бога воно неможливе.

Скажу чесно, була іще одна проблема, моя, внутрішня. Я боялася пологів. Тобто не те що я боялася стати мамою, а просто боялася болю, лізли усілякі думки, що я можу померти, що буду сильно страждати фізично, про відповідальність – що робити з дитиною.

У чоловіка були свої страхи. Як утримати родину? Як заробити достатньо грошей? Як вирішити питання житла?Як доглядати за нею, я не знала. Малят у моєму оточенні вистачало, але я навіть боялася взяти їх на руки, ніби вони були кришталевими.  Діти були для мене не ближче інопланетян.

І ми вдвох боролися із власними сумнівами і страхами, відкладаючи появу дітей.

Я християнка і люблю читати Біблію. Не те що я роблю це цілодобово, і це далеко не єдина книга, яку я прочитала.  Бувають дні, коли мені не вдається навіть відкрити її. Але читання Біблії для мене більше, ніж читання. Разом з молитвою це є спілкуванням з Богом, як з Батьком, як з Другом. Така собі дружня бесіда з татком, який тебе любить. А ще знає більше тебе, більш мудрий, ніж ти.

І от мені було приблизно 22 роки, чоловіка я провела на роботу, прибрала на кухні, до занять ввечері було ще багато часу. У більш зайняті дні на читання Святого Письма та молитву у мене йде не більше 10 хвилин, але тут у мене був і час, і натхнення.

І от в Євангелії від Марка я читаю слова Христа (Мр 9:36,37):  І взяв Він дитину, і поставив її серед них. І, обнявши її, Він промовив до них: «Коли хто в Ім’я Моє прийме одне з дітей таких, той приймає Мене. Хто ж приймає Мене, не Мене він приймає, а Того, Хто послав Мене».

Це зараз я можу розказати вам про контекст, що цим словам передувала сварка учнів Христа про те, хто з них найперший та найголовніший, і Він говорив учням про християнський тип лідерства, я б сказала, радикально новий тип лідерства. Але це тема іншої розмови.

Тоді ж для мене ці слова були ніби виділені червоним.  Щось клацнуло у мене в голові та йокнуло в серці. Я стала молитися та перепитувати: «Господи, чи правильно я Тебе зрозуміла?» Відповідь була: так, ти правильно все зрозуміла, донечко.

Тоді в моїй свідомості закарбувалося розуміння, що ми з чоловіком можемо дати шанс хоча б одній дитині. Шанс на батьківську любов та турботу, прийняття, шанс стати повноцінним членом суспільства, а не відторгненим ним.

Тоді я ще не знала статистики, не знала, як живуть діти в дитбудинках та інтернатах, боялася поганої генетики та мала неясне уявлення про вікову психологію. Але при тому чітко розуміла уже тоді, що повноцінно розвиватися дитина може лише в родині.

В цьому уривку є ще дуже важливий момент. Хто приймає таку дитину, приймає Самого Бога в своєму домі. В Біблії не один раз говориться про те, що Бог особливо опікується вдовами та сиротами. І пізніше ми не раз бачили в реальному житті, що це дійсно так.

Таке важливе рішення я не могла прийняти одна. Навіть з менш важливих причин я раджуся з чоловіком, а тут таке….

Звичайно ж, я поділилася з ним. Спитала його думку. Чи погодиться він взяти чужу дитину в дім та стати для неї батьком? Його рішення було фактично вироком. І справа не в тому, що я вільна людина та не повинна питати чиєїсь думки, і можу розпоряджатися власним життям на власний розсуд. Але уявіть собі сім’ю, де мама хоче всиновити дитину, а тато – проти. Яка буде атмосфера? Чи буде дитина нормально розвиватися в цій атмосфері? Чи не приведе це до розлучення? Я вже не говорю про спілкування дитини з татком, про ігри та прогулянки, про відчуття захищеності та безпеки.

Коротше кажучи, не намагайтеся всиновлювати дитину, якщо один з подружжя проти. Нічого хорошого з того не вийде, ні для дорослих, ні для дитини.

Мій чоловік відповів мудро. Він не був проти взагалі, але вважав, що треба почекати.  Не покращення матеріального стану, а «давай у нас з’явиться власна дитина, і ми навчимось, що значить батьківська любов». Це було відповідально, по-чоловічому. І ми взяли паузу, яка продовжувалася біля 10 років. Приблизно стільки часу пройшло від моменту нашої розмови до моменту, коли всиновлені діти увійшли в наш дім.

Бог дав нам все, необхідне для всиновлення, та почав ніжно стукати в двері та нагадувати про наше давнє рішення. З усіх сторін буквально почала сипатись інформація.

Це була і загальноукраїнська молитва за сиріт, і сайт сіротству.нет, і свідчення Країни Пілігрім, яку організував Генадій Мохненко, священник з Маріуполя. Як раз він тоді із  своїми  дітьми приїхав до Києва в рамках велопробігу. Мене вразила не стільки розповідь Мохненка, хоча він дуже потужний оратор, а свідчення одного з його синів. Вийшов юнак на сцену, гарний, чудово співає (а я як професійна вокалістка дуже прискіплива), а тоді розповідає, як він нюхав клей по підвалах, жебракував,  і десь в 13років його підібрав батько. Життя хлопця радикально змінилося, він отримав батьків, братів, музичну освіту та загалом нормальне людське життя.За цей час я закінчила навчання, у нас народився син Орест та донька Марічка. У нас було власне житло і стабільна добре оплачувана робота у чоловіка.

І цей юнак розвіяв всі мої страхи і міфи про спадковість, генетику і все  таке.

Я звернула увагу на одну з своїх дальніх родичок, яку знала давно, але ніколи не розглядала її долю під таким кутом. Це жінка приблизно мого віку, її виховала тітка, рідна сестра мами. Мами, яка страждала на алкоголізм. Донька виросла  здоровою, зараз у неї своя сім’я, дитина, чоловік, обидва працьовиті та хазяйновиті, на алкоголізм ніхто не страждає. Тобто я побачила, що крім спадковості,  на дитину впливає її соціальне середовище. Власне, це вічна дискусія педагогів, спадковість чи виховання.

Коли ми декларували бажання всиновити дитину, наслухалися від доброзичливих друзів та родичів багато жахливих історій, суть яких зводилася до одного: у наркомана дитина буде наркоманом, у п’яниці  – п’яницею, ви дуже пожалкуєте, що втрутилися, нічого хорошого з того не вийде.

Нас вважали ледь не камікадзе. Ті, хто намагався зрозуміти нашу мотивацію, що ж нас штовхає на такий безглуздий крок, бачили меркантильні інтереси та вголос розмірковували про те, що держава купить нам машину та житло, а також можна буде греблю гатити з багатих спонсорів. Будемо, як сир у маслі.

Про  фінансову складову всиновлення  потрібно писати окремо, зараз не буду зупинятися на цьому питанні.

Зараз скажу, що всиновлення стало для нас фільтром відсіву друзів. Ми не сварилися ні з ким, просто спілкування зійшло нанівець, або звелося до привіт – бувай. Натомість з’явилися інші люди, яких раніше ми не помічали. Ті, які підтримували наше рішення, хоч, можливо,  і не розуміли. Ті, які допомагали фізично та матеріально. Ті, які приїжджали в гості із своїми дітьми та не робили різниці між нашими біологічними та всиновленими, не боялися «поганого впливу», приймаючи усіх як дітей своїх друзів.

Окремо скажу про родичів. Думки розділилися. Мій батько казав, що ми беремо гріх на душу, мама заявила, що більше з нами не розмовлятиме і ноги її в нашому домі не буде. Батьки та сестри чоловіка утримались від коментарів, але присилали гроші та одяг. З прибиранням та доглядом за дітьми після всиновлення не допомагав ніхто.

Нас не зупинили судження друзів та родичів. Ми мали тверде рішення та впевненість, що робимо все правильно.

І ще був дуже вагомий аргумент, який спонукав нас до цього кроку.

Наш маленький син Орест, якому на той час  було майже п’ять років.

Ми кілька років поспіль збирали подарунки на Різдво для дітей  з дитячих будинків. Волонтери, які співпрацювали з дитбудинками, робили збір, і ми приносили коробочку для хлопчика і коробочку для дівчинки. Коли Орест був маленький, я пакувала все сама, але він підріс, і я вирішила долучати його до благодійності.

Інколи ми дивуємося, чому наші діти такі черстві, егоїстичні, те їм не так, це їм мало.  Батьки своїми руками виховують суспільство споживачів, які здатні тільки брати, а не віддавати, а потім дивуються плодам свого виховання.

Я не ставлю собі на меті виховати дітей для того, щоб потім в старості було кому подати останню склянку води. Життя буває різним, ми не можемо передбачити все. Зараз іде війна, і скільки синів загинуло, залишивши своїх батьків самотніми в старості. Я не знаю свого майбутнього, але вірю, що про нього попіклується Бог.

Я залучаю дітей у благодійність для того,щоб вони виросли Людьми. Щоб, коли на їхньому шляху трапиться людина, яка потребує допомоги, вони не переступили байдуже через неї, а захотіли допомогти.

І от ідемо ми з маленьким Орчиком до магазину, я пояснюю, що ми будемо купувати іграшки, але не для нього, а для іншого хлопчика, який живе в дитячому будинку. В магазині Орест бачить таку гарнющу червону машинку, вона блищить, переливається, манить до себе, він тягне ручку, бере, і тяжко зітхає. «Мамо, а чому тому хлопчику  його мама не купить машинку?» «Розумієш, Орчику, у нього немає мами. І тата теж немає».  «Ну а дідусь, бабуся?  Хтось же має бути, щоб купити подарунок?»  – у дитини в голові не укладалося, ЯК ТАКЕ може бути  – ні батьків, ні бабусі, ні дідуся. «Ні, бабусі і дідуся теж немає. Він живе, ніби в дитячому садочку, але його ніхто не забирає на ніч, він там спить. І навіть Дід Мороз і Святий Миколай не завжди до нього приходить».

Ну це вже було занадто! Орчик вирішив проблему швидко і радикально. «Мамо, то в чому справа, давай заберемо його до себе додому!»

І на сімейній нараді було прийнято рішення збирати документи на всиновлення, а Орест став мріяти про молодшого брата.

Автор: Дарина Міріко