Найкращі діти в світі
Мысли

Найкращі діти в світі – які вони?

Цікаво звідки це в нашій культурі – оцінювати себе свої досягнення через протиставлення. У мене нарешті є квартира, але вона не така доглянута як у Петрових. Мої діти непогано вчаться, але занадто часто грають на комп’ютері. Ми поїхали у відпустку до Болгарії, а хтось із знайомих був на Мальдівах. І оце «а» та «але» псують відчуття радості від того, що ми вже маємо. Здається наче воно не істотне, бо десь є хтось, кому це вдалось і завше буде вдаватись ліпше. І цей хтось, обов’язково вилізе в розповідях мами/свата/брата, на сторінках газет чи на екрані ТБ в найприємніший момент коли ми щойно почали насолоджуватись тим, що маємо. І тоді яка уже насолода.

От і своє батьківство ми часто оцінюємо не через прояви любові дітей до нас, не через призму хвилин радості і блаженства поруч із дітьми, а через якісь видимі і навіть калькульовані ознаки, бо ж якось треба порівнювати себе із іншими. Зокрема оцінки, медалі, виграні конкурси або інші досягнення – які можна продемонструвати. Ви скажете «Конкуренція – рушій ринку, тобто прогресу». Може і так, якщо ідеться про змагання із самим собою – сьогодні я зроблю крок вперед і подолаю свій вчорашній страх. Однак зовнішня конкуренція, із всіма, хто пише про своїх талановитих дітей у соцмережах, руйнує щось важливе – безумовну любов до тих, хто залежить від нас й від нашого вміння бути щирими.

Я думаю ви помітили, що інформаційний простір, котрий наповнюється такими же як ми батьками-порівняками, насичено величезною кількістю текстів-порівнянь. І дуже часто вони суперечать один одному.

Ми читаємо про батьків Кремнієвої долини, котрі віддають дітей у школи, де немає комп’ютерів. Але тут же поруч стоїть стаття про те, що планшети необхідні сучасним дітям як повітря, без них вони не розвиваються. Ми читаємо про апатію у нового покоління дітей, котрі не знають чим зайнятись, бо не мають власних бажань і тут же нам підсовують інформацію, що у дітей, котрі занадто рано визначились із покликанням, депресії трапляються частіше ніж у звичайних лінтюхів, які, виявляється вміють насолоджуватись життям…

Ми наче уже звикли до того, що немає чорного і білого (хоча ще не до кінця в це віримо), однак ми чомусь все ще вважаємо, що кожна дитина має своє місце на прямій із двома полюсами – десь між мінусом і плюсом. Залишилось лише визначити де мінус, а де плюс, і тоді цілеспрямовано її підштовхувати до плюса…

Те, що ваша дитина програмує в 10 років – це добре, бо за програмуванням майбутнє, чи – погано, бо цифрове божевілля нас всіх накриває? Те, що ваша дитина проявляє лідерські здібності – це добре, бо її радше візьмуть на стипендію у закордонний вуз, чи погано, бо у ранніх лідерів часто діагностують депресивні стани? Те, що ваша дитина вміє себе чимось зайняти – це добре, бо вона самостійна, чи погано – бо творчі діти мають нудьгувати для того, щоби створити щось дійсно вартісне.

Можна порадити не читати «пресу» ні до обіду, ані після. Але куди ви дінетесь від розповідей близьких, родичів, сусідів про власних нащадків, або просто зіркових дітей, котрі в такому ранньому віці уже… допишіть самі.

Я впевнена, що ви робите для своїх дітей найкраще з того, що можете. І в більшості випадків ви спокійно ставитесь до досягнень інших дітей,  бо любите своїх  мамликів лише тому що вони ваші діти.

Однак я певна і в іншому – все ж час від часу ви почуваєтесь дещо спантеличиними під потоком порад щодо того як виховати творчу та успішну дитину, дитину-лідера, дитину, яка найкраще зможе адаптуватись в цьому швидкоплинному світі. Бо потік нескінченний, бо він спрямований на те, щоби переконати нас – наші діти ще не всього досягли, ще є додаткові курси, підручники методики і вчителі, кращі школи в решті решт. І все це допоможе нам виконати свою батьківську місію, ну хоча би як у …. (підставте сюди прізвище вашого улюбленого персонажа для порівняння)

Але якщо вимкнути інформаційний шум, прислухатись до власного серцебиття, то я впевнена ми відчуємо: наші діти – не відображення сукупності навичок та компетенцій на шкалі із цифрами від нуля до 100 чи від плюса до мінуса. Наші діти навіть не механічні моделі, зібрані із різноманітних та різноколірних деталей, які чимось їм допоможуть у майбутньому. І не рослини, до яких можна прищепити «правильні» щепи, на яких будуть рости «правильні» вчинки.

Наші діти – це багатовимірні непостійні за формою і сутністю суб’єкти і вони, як оті фотони, в присутності спостерігача поводяться геть не так, як у його відсутність. І хоча ми можемо передбачити поведінку наших дітей сьогодні, але передбачити їхнє майбутнє ми, на жаль, не в силах. Все що ми можемо – це подарувати їм свою безмежну любов, вірити в них, бути поруч у складні часи, відпускати їх настільки, наскільки вони готові піти і почуватись при цьому найкращими у світі батьками. Адже якщо у них найкращі в світі батьки, то й вони найкращі у світі діти…

Виходить що і я не втрималась – скотилась до порівнянь, бо теж часто цим грішу. Насправді ви і є найкращі, бо інших у них просто нема. Просто повірте у це.

Автор: Тетяна Саніна