Вийшло багато тексту, але , можливо, комусь буде корисно.
Мені подобається , як цей період прозвала психолог Л.Петрановська – “великий нехочука”. Ця криза проходить у діток віком 2-4 : у когось раніше, у когось пізніше, у когось сильніше, у когось легше. Все залежить від темпераменту дитини і індивідуального розвитку.
Чому виникає криза трьох років?
Як і будь-яка інша вікова криза – це добре, бо вона приносить після себе позитивні зміни, скачок розвитку. Це певний епат дорослішання. А криза 3х років спричинена тим, що дитина відділяється від батьків, відбувається сепарація. Дитина починає мислити себе окремо від мами (до цього в очах дитини – вони єдине ціле). Зараз дитина починає усвідомлювати: є мама і її бажання, а є я і мої бажання. В цей час дитина вчиться доносити свої бажання, хоче мати свою думку, тому часто вона відмінна від батьківської.
Як криза трьох років може протікати?
Батьки або можуть допомогти дитині стати особистістю або подавити будь-які прояви самостійності.
Як впізнати цю кризу трьох років?
Перше, що у Лук’яна з’явилося , ще за пару місяців до 2го дня народження – я сам (він каже “сама”). Він все хоче робити самотужки: злити воду в унітазі, розрахуватись в магазині, йти самостійно – не за руку, їсти, вдягатись і т.д.
Що робити батькам?
Дозволити дитині. Хоче сам – хай робить. Це ж класно! Так, це довго. Так, іноді немає на це часу. Так, легше зробити самому. Але коли як не зараз вчитись вашій дитині?
Далі у нас з’явилося “ні”. На все абсолютно “ні”. “Ні” навіть коли воно означає “так”. Тут важливо розуміти, що дитина вчиться добиватись свого, відстоювати свої інтереси.
Що робити батькам?
Не змушувати. Не хочеш – не треба. Не хоче їсти – хай ходить голодний, потім попросить. Якщо вам щось треба зробити, кудись піти, а дитина на відріз відмовляється це робити, то намагайтесь домовитись, знайти клмпроміс. Буває дуже часто, що Лук’яна важко вмовити піти гуляти (хоч гуляти він любить, і потім додому не заженеш). Я починаю розказувати, як там класно , кого ми там зустрінемо і що буде о робити. Якщо і далі “ні”, то я погоджуюсь: “Лишайся вдома, я піду сама, бо мені потрібно піти в магазин”. Поки я збираюсь, вдягаюсь, то Лук’ян найчастіше теж зголошується йти.
Є такі “ні”, які не допустимі: руки будуть митись силою, ліки теж силою вливатимуться, бо це здоров’я дитини (звісно, змушування відбувається вкрай рідко, коли під час переговорів згоди не було знайдено).
Істерики. Багато істерик
Істерики відбуваються тому, що дитина не вміє донести свою думку. Дитина часто сама не знає, чого хоче (головне не так, як мама/тато сказали). У дитина не зріла нервова система. Тому усе це виливається в істерики.
Є мами, які під час істерик дитини знаходяться поряд фізично, але мовчать і нічого не говорять. Дитині дають пеежити цю істерику. А потім після неї дитині пояснюють, що сталося, проговорюють емоції дитини: “Ти засмутився, бо я не дала цукерку. Я тебе розумію. Я би теж засмутилась. Але я дам тобі цукерку пізніше, після вечері”.
Вважається, що дитина під час істерики все одно нічого не чує.
Важливо під час істерик лишатись спокійною і впевненою. У мене не завжди це виходить. Сьогодні вийшло. Ми як раз були на вулиці. Я стояла поряд і чекала, коли він заспокоїться. Підходити бабусі-порадниці, від чого ставало гірше. Я намагалась ввічливо пояснити, що нам допомога не потрібна. Врешті-решт Лук’ян заспокоївся, я пояснила, що сталося. Обійняла його. Як завжди сказала, що люблю (а Лук’ян завжди підтверджує “да”, що забирає тягар з душі).
Коли говорите з дитиною, присідайте до неї, щоб ви дивились очі в очі.
– ігнор. Здається, що тебе не чують і не бачать. Це важко перенести. Ти говориш – ігнор. Намагаєшся зупинити і зустрітись поглядом – у твою сторону ані зирк. Мене це дратує страшенно. Аж кричати хочеться. Але я тримаю себе в руках. До речі, іноді коли хочеться прикрикнути, то починаю шепотіти. Десь читала, що так дитина тебе починає чути. Ніфіга. Може, інші діти і починають, але не Лук’ян. Проте шепіт потрібен більше мені, аби не перейти на крик.
Що ще допоможе пережити цей час?
У Лук’яна небагато правил, обмежень, але вони постійні. Вони стосуються здоров’я, безпеки та свободи інших людей. Усе інше – можна. Не можна кричати у приміщенні, бо ми можемо комусь заважати, а на вулиці кричати можна. Не можна кидати каміння у сторону людей – ми можемо у когось попасти, а в сторону – можна. Не можна самостійно переходити/переїжджати на мотоциклі дорогу, а на трутуарі – бігай і стрибай як хочеш, навіть із закритими очима (Лук’ян таке любить).
Усі правила і обмеження дитині пояснюються, пояснюються заборони і що може статись.
Коли дитина починає не слухатись, то попееджуєте, що буде (не кидай іграшку, бо я заберу і сьогодні вже не дам). Якщо дитина після попередження неухильна, то виконуйте обіцяне.
Взагалі завжливо виконувати обіцянки. Хороші і погані. Тобто якщо пообіцяли сходити ввечері на батут, то сходіть. Навіть, якщо дитина забула.
Ви маєте пам’ятати — якщо пообіцяли, що мультивік дивитись не буде, то не вмикайте. Так дитина знатиме, що батьки завжди роблять те, про що говорять, їм можна довіряти і слова треба сприймати серйозно. Перед тим, як виконую обіцянку, то проговорюю: “я ж обіцяла…”.
І ще маленький лайфхак, який ми практикуємо:
Лук’яна часто важко забрати з вулиці додому. Я ставлю на телефон будильник (як правило, на 3-5 хвилин) і кажу: коли задзвенить телефон, то нам треба вертатись долому. Потім ще пару разів це повторю (нагадаю). Як правило, потім ми йдемо долому без проблем (бувають виключення)).
Автор Щоденник матусі
