Сонячна дитина: як я стала лікарняною мамою без імені
Мысли

Сонячна дитина: як я стала лікарняною мамою без імені

Момент, коли батькам оголошують діагноз їхньої дитини, запам’ятовується ними назавжди, бо це момент, коли їхня батьківська роль змінюється. 

Два роки тому я стала мамою прекрасного немовляти. В ніч коли він народився, я сиділа сама у палаті поверхом вище, в той час, коли мій хлопчик вагою в 4 кілограми лежав сам у дитячому ліжечку в палаті внизу, оскільки йому була призначена довгострокова киснева терапія. В перші хвилини після народження мого синочка, коли я ще лежала у пологовій залі, лікар повідомив мені, що у моєї дитини синдром Дауна.

Я переживала той момент знову і знову. Запах лікарні закарбувався у моїй пам’яті і мене переслідували спогади про той момент, коли час зупинився, коли світ перевернувся з ніг на голову і він уже ніколи не буде таким як раніше.

Момент, коли батькам оголошують діагноз їхньої дитини, запам’ятовується ними назавжди, бо це момент, коли їхня батьківська роль змінюється. Я прокручувала в пам’яті кожне слово, сказане мені на ультразвуковому дослідженні, яке я робила на 20-му тижні вагітності. Я знову і знову згадувала всі 9 місяців вагітності, намагаючись пригадати усі ті знаки, які я могла пропустити тоді, коли моє життя розірвалось на куски.

Цієї ночі нас поринув безкінечний вихор аналізів та тестів, що приносили лише смуток та біль, і я зіштовхнулася з наслідками цього діагнозу, з розумінням того, що моя дитина народилася не такою, якою я очікувала її побачити протягом цієї довгої та важкої вагітності.

Моє життя змінилося у цій лікарняній палаті. Я повністю зникла як особистість. Я вже не була тією Кет Абіанек – завжди веселою блондинкою на високих підборах з позитивним поглядом на світ та любов’ю до життя. Тепер я була Лікарняною Мамою.

Палати для немовлят не були призначені для батьків. Вони були спеціально облаштовані для того, щоб підтримувати життя. В цій лікарні я відтепер була просто «Мама». Таке звертання до мене мені присвоїв той самий лікар, який повідомив мені про синдром Дауна у мого сина.

Словом «мама» мене називали медичні працівники та медсестри протягом двох місяців, проведених нами у лікарні. В цій палаті не звучало моє ім’я до того часу, поки я не насмілилася виправляти медсестр, говорячи їм як мене звати насправді, тих самих медсестр, яких я уже знала в обличчя, і які, вітаючись зі мною та посміхаючись, вели себе так, наче бачать мене вперше.

«Доброго ранку, Мамо, як там наш маленький хлопчик?» З цього часу це слово звучало для мене не по-людськи.

Вдячна декільком близьким друзям, які постійно приходили провідати мене протягом цих тижнів, що тривали так довго. Тільки тоді я знову відчувала себе такою як колись.

Моєму сину зараз два роки і у нього все чудово. Життя повністю змінилося. Не часто згадую ті дні, лише тоді, коли спогади навіюються або їх викликає знайомий з лікарні запах чи звук.

Одного разу, підвезла свою подругу в лікарню і згодом забрала її. Сівши в машину, вона сказала: “Мені так шкода, що я не розуміла того, як тобі було. Просто побула в лікарні сама і уявила як ти так довго була там з дитиною. Почувала себе такою самотньою. Ті питання, які вони запитують, настільки недоречні, і вони запитують те саме знову і знову. Це ж їх не цікавить, правда? Вони теж кожного дня під час обходу запитували тебе те саме? Знаю, відвідувала і бачила тебе, але тоді цього не помічала. Вибач!” «О, люба, все добре!» – я відповіла підбадьорливо.

І коли, зупинившись на світлофорі, моя рука була на коробці передач, вона поклала зверху свою руку на мою.

«Ні, мені дійсно так шкода, що я не розуміла. Я справді не розуміла. А зараз розумію.»
Я не відповіла. Ми завжди були друзями, та це був саме той момент коли ми обоє зрозуміли усе.

Приїхала додому до сина та доньки. Наша няня-іноземка посміхнулася і дала сина мені на руки. Він ніжно обняв мене своїми милими ручками.

«Мамо», сказав він. «мамамамамам. Міцно обняла його і більше вже не могла воскресити в пам’яті ті моменти. Той минулий запах лікарні та той спалах почуттів від його діагнозу, коли мій світ перевернувся з ніг на голову, а я не могла нічого змінити.

Я просто мама маленького хлопчика. Люблю коли він мені про це нагадує.

Автор Kat Abianac, мама маленького Патріка.