Це вже зараз я розумію, що мала на увазі моя мама, повторюючи мені ці слова. А тоді, в далекому дитинстві сприйняла їх, як вердикт (не красива, то хоч будеш розумною). Жінка, навіть ще дитиною, а вже має цю прибахану властивість перекрутити почуте на свій, лише їй зрозумілий, лад.
Я не була красивою лялечкою в загальному розумінні – худенька, низенька, з веснянками на обличчі, з червоною стрічкою в розпатланому чорному волоссі. Ще й з хлопчачою поведінкою. Куди там до високих принцесоподібних круглощоких білявок з рожевими бантами в тугозаплетених охайних косах? Тобто я не знала, що красива, тому продовжувала читати, вчитися і бешкетувати.
Вже не ботан, та ще не леді. А те, що хлопці проявляли до мене гендерну зацікавленість, приносили мені свої маленькі дитячі серця, таскали мій портфель і віддавали бутерброди, я списувала на свій веселий характер.
Те, що краса дає жінці владу, я зрозуміла набагато-набагато пізніше. І вже зараз я своїй мамі вдячна. Лише зараз я розумію, що мама мене добряче підготувала. Яку би владу не давала краса- якщо в тебе немає, на що спертися, окрім неї – грош ціна такій владі. О, скільки зламаних жінок зустрічала я в своєму житті! Тих самих минулих білокурих принцес з рожевими бантиками, перших шкільних красунь. Вони з дитинства знали, що красиві, вони майстерно користувалися тим, як захопливо реагував на них навколишній світ і вони були впевнені, що їхня краса, а звідси і влада- назавжди. Навіщо старанно вчитися, навіщо розвивати себе, навіщо прикладати зусиль, якщо все дається так легко?
Молода, красива, лиш палець підніми- все тобі до ніг… Не встигають отямитися, як в дзеркалі вже не прекрасне юне створіння, а тьотка у линялому флісовому халаті (а в паспорті лише 35). І дути губки, топати ніжками- це вже не працює. Не лежить більше світ при ногах, не падають діаманти з неба, світ тепер сам просить щось від тебе. А ти й не маєш, що йому дати…
Буває й інша крайність. Це коли з дитинства так зацькували, що в дорослому віці, а точніше, молодість свою жінка проживає не повноцінно. Сказали їй колись, що вона негарна, а вона й повірила. І ніби й живе нормальним життям – чоловік, діти, кар”єра, подорожі, хоббі там різні, кіно-доміно.
Ніби все прекрасно, от лише себе вона прекрасною не вважає. Жінка є жінка- природа візьме своє: вона хоче подобатись не лише, як хороша людина чи професіонал у своїй справі, а й банально- фізично приваблювати вона хоче, це ж природньо. І починає вкладати ресурси в побудову тієї фізичної привабливості. Не так свої сили, як гроші. З маніакальним завзяттям (це ж стільки життя було прожито “сірою мишкою”, а зараз же можна надолужити, доробити швиденько, поки не пізно!).
Скажу відверто, я не пам”ятаю, щоб хоч раз зустріла хороший результат такої “побудови”. І мені щиро шкода таких жінок. Дивитися на них боляче не лише очам, а й серцю. Впевнена- якби результат пластичної хірургії жінок цього типу робив би їх щасливішими, спроби себе перекроїти не ставали б такими відчайдушними та безкінечними.
Так це я до чого? Все має бути гармонійно. Звичайно, дівчинці треба казати, що вона красива, але не треба на цьому зациклюватися. Нехай вона сприймає свою красу, як факт, а не як своє досягнення чи перевагу. Мені здається, так їй буде легше вирости щасливою жінкою.
(далі буде…)