Хочу поділитись з вами тим, як ми говоримо з Лук’яном, яких фраз намагаємося уникати, а що відповідаємо. Можливо, ви натрапляли на подібні статті у мережі. Пишу від себе, що практикуємо ми.
Не кажемо: Не лізь туди, ти впадеш
Дитина чує: ти не зможеш, ти не здатен.
Ми говоимо: будь обережний, там можна впасти. Або буває: Лук’янко, я переживаю за тебе.
Не кажемо: ти поганий хлопчик, ти неслухняний
Дитина чує: я поганий.
Але дитина не погана, вона робить погані вчинки, але не погана.
Ми кажемо: ти зробив недобре. Або: мені не подобається, як ти поводишся. Або: мені неприємно, коли ти мене не слухаєшся.
Я не приховую свої почуття, але говорітю це так, як Лук’ян почуває мене.
Не кажемо: ти маєш ділитись
Ти жадіна (жлоб)! Якщо не будеш ділитись, з тобою ніхто не буде грати
Що дитина чує: все твоє – не твоє. З тобою дружать тільки із-за іграшок. Все чуже – твоє.
Про ділитись-не ділитись це взагалі окрема велика тема. І мені здається, я колись про це писала.
Ми говоримо: Лук’ян можна хлопчику взяти твою машинку?
Якщо так, то все ок. Якщо ні, то ні. Я не змушую і не переконую віддати його машинку.
А як же навчити дитину ділитись? Вона ж виросте егоїстом!
Вчити треба. Просто вчити ділитись, а не “ти должен делиться” чи “надо делиться”. Якщо у нас просить щось незнайома дитина, не з кола нашого спілкування, то тут я взагалі не втручаюсь, якщо Лук’ян не дозволяє брати свої речі, то це його право. Вас же не змушують ділитись своїм майном з незнайомнями? Якщо ви це робите, то тільки добровільно. Якщо Лук’ян забороняє брати щось своєму другові, то тут розмова така:
– Лук’янко, це ж твій друг. Може, ти поділишся з Назаром?
– ні!
– але ж Назар ділиться з тобою своїми іграшками. А ти хочеш поділитись?
– ні.
– це так добре, коли друзі допомагають одне одному і діляться. Поділишся?
– ні.
Тоді я пропоную помінятись. Як правило, на помінятись погоджується. Але якщо ні – то ні.
Я поважаю бажання Лук’яна.
Це навчило його поняттям “моє”, “чуже”. У нас немає проблем із не своїми іграшками: “Лук’ян це не наше, це чуже. Брати чуже не можна”. І всьо – без проблем.
Не кажемо неправду
Тут варіацій багато: все печива немає (а воно насправді є); на батут не можна – дядя не дозволяє (а дядя взагалі нічого не казав); ой, дивись яка там собачка (а собачки то немає); буде не боляче (коли укол роблять)
Ми кажемо правду, намагаємося пом’якшити її для дитини: усе, ти з’їв багато печива, інше – потім; на батут не можна – у мами немає на це грошей (до речі, тут теж важливо уточнити “на це немає”, а не взагалі немає, що теж неправда (ну якщо ви гаманець не забули вдома, що було пару разів зі мною); ой, дивись там (і оберіть що там є із реальних предметів, а не вигаданої собачки); синочок, буде боляче, але ти зможеш, мама (тато) поряд.
Не кажемо: не плач
Дитина чує: плакати – не можна.
Ми намагаємося пояснити йому ситуація, втішаємо. Наприклад: – я розумію, що ти засмутився, що мама не дає тобі печиво, але тобі не можна. Обіймаю, цілую.
У нас колись відбувся такий діалог, коли Лук’ян дуже гірко плакав (причину не пам’ятаю):
– ти хочеш у візочок сісти?
– ні.
– ти хочеш до мами на ручки?
– ні.
– ти хочеш плакати?
– да.
– добре, плач. Тобі стане легше.
Обіймаю, втішаю.
Дитині важливо знати, що її емоції приймають, що їй можна виражати свої емоції, а не давити їх в собі.
До речі, всі мами знають, що один з найкращих способів заспокоїти дитячий плач – відволікти малечу.
Але я роблю інакше. Я даю час Лук’янові поплакати, пережити свою емоцію, побути сумним, якщо він хоче (ми ж теж не завжди усміхнені і радісні), або плач – через біль , йому ж боляче. Увесь цей час я спокійно говорю з ним, втішаю, обіймаю. Якщо плач затягується, то вже тоді я намагаюсь перемкнути його увагу.
Ну ось якось так. Не хотіла здатись надмінною мамочкою, яка знає, як правильно. Просто ділюсь нашим досвідом.
