Чоловік на ім’я Уве: «Таких людей більше не роблять»
Що читати

Чоловік на ім’я Уве: «Таких людей більше не роблять»

Що нам слід нагадати собі, а вже потім нашим дітям.

Ви, мабуть, вже чули щось про сварливого дідугана, головного персонажа книги “Чоловік на ім’я Уве” від #Книголав. Можливо, ваші знайомі переглянули фільм-екранізацію або прочитали книгу. Сподіваюся, їхні відгуки були схвальні, бо я хочу дати цю книгу кожній близькій людині, яку я знаю, адже в ній багато чого, про що нам варто задумуватися частіше.

Потрібно сказати, що, з одного боку, дана книга повністю вириває мене із реальності. Адже неважливо, чи я сиджу вночі на кухні, поглинаючи сторінку за сторінкою, чи я в маршрутці, напханій людьми, що важко дихати, — я буду сміятися з невпинного потоку іронії автора або плакати від тих сильних та болючих історій людей, що борються з тими ж проблемами, що й ми з вами.

А з іншого боку, вона повертає мене до буденного життя і нескінченних порівнянь із книжковим світом. Усе було б досить реальним, якби не Уве. Персонаж, який стає майже фантастичним у сучасних реаліях. Адже його найкращі риси, як мені здається, можна побачити у зовсім небагатьох людей нашого часу.

Перш за все, ця книга про честь — таку важливу й, начебто, “вбудовану” якість. Проте трапляються ситуації, коли ти чекаєш на її прояв хоча б у однієї людини з натовпу, і жахаєшся, бо не бачиш її. Коли ти не знаходиш у собі сміливості, адже боїшся осуду оточуючих. Чи коли ти шукаєш відмовок, аби не брати відповідальності за свої рішення.

Уве — це чоловік, який народився не в той час. Адже він звик бути функціональним, і завжди ним намагається бути. Він хоче померти, а точніше накласти на себе руки, але не може — бачте, занадто багато усіляких кретинів розвелося на його вулиці, де має бути порядок. Заїжджають на своїх машинах, ніби не бачать знак, що це заборонено, бігають підтюпцем кожного ранку під його вікнами, одягнені як “олімпійська збірна із санного спорту”, замовляють спецслужбу, щоб лампочку вкрутити…

“Це світ, у якому людина виходить в тираж задовго до того, як настає її час. І вся країна стоячи аплодує тому, що ніхто нічого більше не вміє робити як слід. Відверте торжество посередності”.

Думаю, ви побачите багато схожостей із якимось вашим родичем чи знайомим за п’ятдесят. І, можливо, краще їх зрозумієте. Бо мені здається, що в наш час справді почали забувати про щось важливе, постійно перебуваючи в потоці справ та обов’язків.

Так, ми вважаємо, що люди не змінюються, а речі йдуть у смітник із першою подряпиною. А можливо, потрібно додати трішки змін тому й тому. Терплячість — ось чого нам не вистачає.

“Когось любити — це все одно що оселитися в будинку. Спочатку ти закохуєшся в усі нові речі, щоранку радієш, що все це належить тобі, ніби побоюючись, що хтось увірветься у двері й заявить, що сталася жахлива помилка і що ти не можеш жити в такому чудовому місці. Потім, з роками, стіни вивітрюються, дошки тріскаються тут і там, і ти починаєш любити цей будинок уже не так за його переваги, як за його недосконалості. Ти знаєш усі його закуточки й щілинки. І як зробити так, щоб у замку не застряг ключ, коли на дворі мороз. І яка з дощок трохи прогинається під ногою. І як відчинити дверцята шафи, щоб вони не скрипіли. Ці маленькі секрети й роблять його твоєю домівкою”.

У книзі переплелися дуже багато тем, починаючи з виховання особистості та закінчуючи бюрократичними законами, поруч з якими відчуваєш себе безсилим. Вона також і про жінок, які, навпаки, завжди знаходять у собі натхнення на боротьбу: за власну свободу та справедливе відношення до себе, за самовираження та право дітей на навчання, за своє кохання, врешті-решт.

Вона про усіх нас, із зайвою вагою чи “зайвою” орієнтацією, на пенсії чи у гарячковому юнацтві. Та головне, що має вам сказати книга, це те, що ви людина. Яка заслуговує на повагу своїх поглядів. Яка має нести добро у цей світ. І нехай ви ніколи не посміхаєтеся, як Уве, та це не значить, що ви — загроза. Будьте будь-якими. Та керуйтеся вашим великим серцем.