Що читати

“Свого не цурайтесь”, або трішки з історії української педагогіки дошкільнять

Одного сонячного лютневого полудня, в час денного сну дитини, її мама (моя скромна персона) метушливо перебирала в пам’яті наявні і потенційні контакти в республіці Білорусь. З-поміж усіх країн пострадянського простору, на той момент, лише там можна було придбати російськомовну версію книги С.Лупан “Повір у своє дитя“. Так, саме тієї французько-бельгійської педагогині, в основі методики якої лежить забезпечення вихідних умов для природного розвитку дитини із широким застосуванням порівняльного методу.

Аналізуючи найпоширеніші із сучасних методик раннього розвитку мій вибір на користь Лупан був зроблений, ясна річ, не випадково. По-перше, я відразу відмежувалася від методик авторів, що свого часу були піонерами, комсомольцями, всілякими “діячами року”, просто радянськими людьми. Відмежувалася не тому, що їх концепції нездалі, а тому, що вони були актуальними для іншого політичного режиму, іншого суспільного ладу, іншої формації в цілому. Попри те, що згаданий період охоплює мегаталановитих педагогів (від В.Сухомлинського до Ю.Гіппенрейтер) моя упереджена уява уперто пов’язує радянську науку і мистецтво компромісами із партійною ідеологією. Більше того, змальовує радянських вчителів-вихователів у двох негативних амплуа: мастака у покрадуванні м’яса зі столової, і професіонала у дачі підпотиличників поза відомом батьків. (Останнє речення, звісно, не варто сприймати буквально :-).

Наступний етап моїх педагогічних нишпорень закінчився прощанням із методиками східних авторів (М.Ібука, М.Шигида). Якими привабливими не видавалися б мені ідеї останнього, але ціннісно-світоглядна система координат Сходу на 180 градусів відрізняється від Західної. Намагатися взяти за основу японські методи виховання, це десь так, як подавати на українському весіллі суші під музичний супровід сямісену.

Основні враження були сформовані і про європейські педагогічні студії. Вчення Г.Домана (картковий метод якого ми трохи практикували) напружував тим, що початково розроблявся для дітей із затримками розвитку. Вальдорфський напрям теж трохи бентежив, так як був започаткований не педагогом, а містиком і окультистом Р.Штайнером.

Звісно, постать автора – це ще не суть методу… Не підлягає сумніву і факт гармонізації всіх згаданих концепцій часом та простором.Та шукала я не довідник-інструкцію по підбору коду до мозку дитини, а працю автора близького собі “по духу і букві”. Аби його громіздка праця, із закладинкою в розділі, що відповідає віку Євуні, лежала собі на полиці серед книжок, які почитуються раз у два-три тижні.

От і зупинилась я, в результаті, на працях М.Монтесорі та С.Лупан . Вибір впав на користь останньої, зважаючи на її любов до порівняння. Мене, як викладача порівняльного правознавства (читати – “натхненно прихильника компаративного методу у науці і практиці”) це не могло не переконати.

Отож, вибір зроблено, а шанси отримати обраний об’єкт у ближчий час практично відсутні. Знайомих у Мінську – 0, тоді як інтернет-книгарня працює виключно із національними батьківським картками (ех, Бацька-Бацька…), або ж способом самовивозу.

І тут мене атакував докірливий спогад періоду аспірантських років про надпотужну спадщину вітчизняної педагогіки. По-факту, а не для “красного слівця”. Про те, що на полицях бібліотек і в закамарках інтернету, засипані пилом і спамом, дістають пролежні праці мегакрутого товариства, якому про серця і уми карапузів відомо ого-го скільки…

Зібравшись до купи я висміяла в собі жертву реклами і запроданку систем розвинутого капіталізму, і взялася за пошуки-упорядкування. Їх результатами хочу про всяк поділитися з Вами.

Отож, український педагогічний менталітет доволі дитиноцентричний, відчутно працеспонукаючий (хто ж буде з плугом ходити, якщо українець – з книжкою сидіти), дуже національноорієнтований (опір системам). Кінець ХІХ – початок ХХ століття багатий на цікаві виховні ідеї, які можуть, і по-трохи постають, як вдало адаптовані до сучасної соціальної системи.

Але, перш ніж говорити про них, я не можу оминути внесок у вітчизняну педагогічну думку Г.Сковороди. Особисто для мене ця людина – мислитель світового рівня, чиє фото має висіти на стіні під вишиваним рушником. Його ідеї етнопедагогіки абсолютно позбавлені формалізму, закликають не вчити-навчати-плекати-розвивати, а не заважати, допомогти відбутися вільному індивідові. Виявити в дитині ті нахили, якими її обдарував Всевишній і дозволити їх любовно реалізовувати (ідея “спорідненої праці”).
Ключові слова: гармонія, Всесвіт, любов, помірність.
Що читати: “Благодарний еродій”, “Буквар миру“.

Повертаючись до періоду війн і революції ХХ століття напишу в першу чергу про К. Ушинського. Його педагогіка грунтувалася на засадах доступності, послідовності, наочності за допомогою переконання, власного прикладу, єдності і синтезу “реальних” (точних) і гуманітарних предметів. Ключові слова: система, чесність, дисципліна, любов до праці, патріотизм.
Що читати:“Людина як предмет виховання”,
“Рідне слово”, “Дитячий світ”
.

Те, чого на сьогодні вимагає Болонський процес, свого часу сформулював Т. Лубенець, наголошуючи на потребі єдності теорії і практики, обов’язковості зв’язку між школою та практичною діяльністю. Ключові слова: життєво-практичне спрямування, наочність, доступність.
Що читати: “Педагогічні бесіди“.

Педагогиня Софія Русова – це, без перебільшення українська М.Монтесорі. Спиногризики -кохання усього її життя. Неодноразово видавалась закордоном. Вона наголошує на необхідності поєднання художньо-естетичної, навчальної, ігрової і трудової діяльності задля виховання гармонійної особистості, а також, на значній ролі колективу. Авторкою була висунута ідея введення інтегративного ознайомчого курсу на межі дит.садку-школи.
Ключові слова: моральність,гра, позитивні звички, дитячо-батьківська комунікація.
Що читати:“Дошкільне виховання”, “Теорія і практика дошкільного виховання”, “Дидактика“.

Велике значення адаптації при переході від сімейного до дошкільного, від дошкільного до шкільного та позашкільного виховання приділяв В. Кузь.
Ключові слова:
єдність дошкільної-шкільної-позазшкільної освіти, підготовка до школи.
Що читати: “Школа-дитячий садок”, “Дидактика”.

Знайдеться, що погортати і читачу “вузької спеціалізації”. Наприклад, поширені на сьогодні проблеми з розвитком дитячого мовлення досліджувала А.Богуш.
Ключові слова: лінгводидактика”.
Що читати: “Витоки мовленнєвого розвитку у дітей дошкільного віку”,
“Дошкільна лінгводидактика’
.

У Е. Вільчковського знайдеться матеріал щодо фізичної підготовки, спорту, загартовування дітей.
Ключові слова: ” В здоровому тілі – здоровий дух”.
Що читати: “Теорія і методика фізичного виховання дітей дошкільного віку”.

Наведений вище перелік авторів не є вичерпний, і не претендує на однозначний авторитет. Формулювався він доволі стихійно, базуючись на вподобаннях упорядника, що має посереднє відношення до дошкільної педагогіки. Проте, якщо він стане в пригоді для Ваших сімей і дітей, заодно пом’янувши добрим словом наших, не надто відомих широкому колу вчених, то буду тільки рада…

P.S. Книгу Лупан я так і не придбала. Хоча, з’явись вона на у нас ринку, а ще й “солов’їнною”, то взяла б не вагаючись. Адже, без “чужому научайтесь” заголовок мого тексту неповний.

P.P.S. Навчатися, це не безпристосовно переймати…

Джерело
Автор: Юлия Козенко