Образование

Ната Табачин: «Діти мене навчили, що обов’язково будуть помилки, але це не означає, що не треба йти далі»

Сьогодні освіта вимагає інноваційних та мультимедійних підходів. Адже дітей, які, практично, народжуються із смартфоном чи планшетом у руках, важко зацікавити лише книгами.

Львів’янка Ната Табачин разом із чоловіком вирішили не просто використовувати сучасні технології для розвитку дітей, й самостійно їх створювати. Так у школах України з’явилися нова та цікава технологія — інтерактивна панель EdPro.

Про цей та інші освітні стартапи, помилки у бізнесі та комплекс відмінниці засновниця проекту Nravo Kids та співзасновниця EdPro Ната Табачин розповіла Promum.

Про Нату 

Я завжди прагнула йти вперед. Дивилась на модель моїх батьків, моделі сім’ї та моделі роботи. Мама завжди працювала, і я завжди була в батьків на роботі. Я бачила, як дорослі люди між собою взаємодіють, як робиться бізнес. У мене батьки мали власний бізнес ще в 90-ті роки, я бачила всі складнощі, я бачила перемоги, я бачила всі можливості, які були. Я бачила людей, їхнє спілкування. 

Я не знала, що саме робитиму, тобто в 16–18 років не до кінця усвідомлювала, в яку галузь я хочу піти, якого типу бізнес. У мене не було такого, що в якийсь момент я прийшла, повчилася десь, і тут прийшло прозріння — і все. Ні, у мене це було постійно, кожен день, і це було для мене нормально.

Якщо ти впав, а ти впав, треба вставати і йти. 

Це основний виклик підприємництва. Наприклад, в Америці інша історія, бо там є американська мрія, і вона в тому, що у тебе дім, садочок, ще щось. І ти взяв себе в руки, ніхто тобі не заважає, лише своєю працею ти щодня можеш на себе робити. В Україні такого немає, бо власність не продається. Така традиція, що бізнес не передається від родини родині, їх одиниці, цих родинних бізнесів, які передавалися, які люди ведуть. Приватна власність не дуже охороняється, її можуть відібрати. Ми про це чуємо вже менше, але такий стереотип ще є. І нам усім треба щось робити із цим, бо зрозуміло, що треба йти туди, щоб усі люди робили продукт. Не чекали, а робили. І ми шукаємо цю формулу, як людині повірити в себе. Як людині зрозуміти, що це і є її шлях, що він такий, що треба робити-робити — і вийде. 

Власний бізнес і помилки 

Згідно зі статистикою, виживає дуже малий відсоток стартапів. Уже всі це знають, але важко, коли починаються якісь помилки, або бачиш, що цей проект не йде і треба щось міняти. Інколи навіть боїшся визнати, що не з тими людьми почав, не той проект, що хотів робити, не такий він. У моїх проектах я обираю тих людей, з якими мені дуже комфортно працювати. Дівчинка, з якою ми робили розвиваючі ігри для дітей Nravo Kids, зараз зі мною не працює, але я просто знала, яка вона. Вона не була моя колежанка, вона просто з IT-сфери. Я підійшла до неї і запропонувала: «Ти зараз у декреті, у мене є гарна пропозиція. Давай робитимемо дитячі розвиваючі ігри для планшетів». І для неї це теж був виклик, бо вона раніше просто працювала у великій корпорації. Була проджект-менеджером, все класно, але вона ніколи не робила свій продукт. І це теж для неї багато в чому виклик був, адже тут видно твої результати, і дуже швидко видно. 

Ми гарно все прорахували, не хотіли думати: «А раптом щось піде не так?» Ми й опитування провели, все ніби так правильно, як у книжках пишуть, свідомі дорослі жінки. Проте нам хотілося бути відмінницями. Треба промалювати всі варіанти і запитати себе: «Де цей момент? Де точка контролю?» 

Дуже важко зрозуміти, в який момент треба сказати: «Ну, все». 

Просто, мабуть, треба ставити собі певні рамки: отут ми заміряємо і має бути стільки-то. Тоді ми вважаємо, що це успішний проект. Якщо тут немає так, то окей, даємо собі ще один шанс. Може, не пощастило. Але якщо тут вже все, тоді треба змінювати цей проект кардинально, а не глибше закопуватися з тими самими помилками, які вже були зроблені. 

У власній справі зрозумілі результати. Ти все бачиш, і зовні всі плюс-мінус бачать, що відбувається. 

Проект Nravo Kids був для мене викликом. Спершу зробити його, заміряти результати і побачити нові ніші до розвитку. Далі з цього проекту разом з партнерами, моїм чоловіком і його братом, ми зробили новий проект про шкільну освіту EdPro.

Що таке EdPro? Ми пропонуємо комплексне рішення, яке змінює і робить цікавим навчальний процес: інтерактивна панель (дошка, проектор, інтерактивний екран і комп’ютер в одному приладі) з навчальним програмним забезпеченням mozaBook для усіх шкільних предметів. А додатково — безкоштовні тренінги і онлайн-навчання вчителів, щоб вони змогли повною мірою скористатися можливостями нової програми.

Також це загальноукраїнський конкурс для дітей та вчителів #SuperUrok. Ми створюємо технології, щоб навчання стало цікавим для учнів і зручним для вчителів. Нещодавно також випустили у продаж набір EdPro Amperia. Це набір для проведення лабораторних з фізики. Він красивий і зрозумілий для сучасних дітей, а також зручний у використанні для вчителів.

Що надихає в бізнесі

Вважаю, що кожен має займатись справою, яка подобається і надихає щодня, з радістю і зацікавленням йти на роботу.

Проект EdPro і є наразі таким, що драйвує мене і команду співзасновників. Кожен має свій напрямок і одночасно ми доповнюємо один одного.

Про дітей і синдром відмінниці

Зараз стає дуже популярним говорити про помилки. Я вже на двох івентах розповідала про свої помилки. Мене покликали на зустріч Be brave для жінок, які бояться починати, а потім бояться помилятись. Це наша суспільна проблема, яка називається «ефект відмінниці». Дівчата нашого віку зазвичай ще з того покоління, коли треба було вчитись на відмінно. Причому все вчити на відмінно. Це така традиція: у школі є ті, хто вчиться, і ті, хто не вчиться. Дівчата взагалі вчаться за замовчуванням.

Якщо ти хочеш бути хорошою, а якщо чесно, майже всі дівчата хочуть бути хорошими, маєш вчити все. 

І якщо ти щось не знаєш, не вмієш або неправильно зробила, то все — ти погана дівчинка. 

До мене довго приходило розуміння, чому цей синдром заважає. Дійсно його зрозуміла, коли з’явилися діти. У мене двійня… для тих, хто не мав взагалі дітей, зразу йде таке навантаження суттєве. Раніше все було розмірене, красиве, рівне, під лінієчку. А тут одразу двоє дітей. Ще коли з однією дитиною, то можна старатися, а тут неможливо стати ідеальним, бо все рівно діти ростуть, їм щось не подобається. І починається — від самого середовища, воно не стає ідеальним, і до стосунків, як в книжках пишуть. Я ж розумна дівчинка, я ж відмінниця, прочитала всі книжки і думала, що я зараз оце застосую — і буде результат такий, як написано. А результат не такий — бо життя таке.

Діти мене навчили, що будуть помилки. Але це не означає, що я не йтиму далі.

Діти приносять оцей хаос і розуміння, що будуть помилки, буде брудно, але все можна пройти, все можна змінити. І оці помилки, вони на краще. Просто треба це приймати. Це призвело до того, що почала включатися якась креативність. Діти навчили помилятися без бажання все швидко виправити і зробити, як було. Навпаки, щось порвали, поламали – чудово, ми ж саме хотіли новий диван. 

Про гендерну рівність

Хочеться, аби дівчатка не лише вдало вийшли заміж, а щоб стали особистостями, самостійно могли себе реалізувати. А для цього треба, аби вони вчилися. І навіть є статистичні дані, що дівчатка до вищої школи краще освоюють математичні та точні науки. Вони більш здібні, більш наполегливі, от саме в точних науках. Але в якийсь момент для них стає пріоритетною побудова стосунків і сім’ї. 

І це виключно про стереотипи суспільства, які постійно нав’язуються, що тобі важливо вийти заміж, народити дітей, варити їсти. 

І через такі стереотипи дівчата не вірять у власні сили, не хочуть змагатися в конкурентному середовищі. Бо будь-яка посада вимагає, крім знань, ще вмінь проявити себе і т. д. 

Побут змінився, і засоби виробництва змінилися, і кожен може бути ким завгодно, і робити як завгодно, бо всі можливості є. Раніше було потрібно, щоб всі працювали на заводі, щоб чоловік йшов на завод, а жінка сиділа з дітьми. Сьогодні все по-іншому. Але кожен тепер має прийняти це рішення, і має чинити опір суспільній думці. 

Про усвідомленість

Я ходила до психолога вирішити проблему материнства: у мене одразу з’явилося двоє дітей, а я дуже довго жила без дітей, я звикла до цього. І мені треба було прийняти себе як маму, і от я намагалася навчитися себе приймати. Зрозуміла, що не хочу кожну проблему з кимось вирішувати. Але тоді просто пішла, у нас при УКУ (Український католицький університет) були курси, які називалися «Психологія для життя». 

Свідоме суспільство вже приходить до того, що психолог необхідний. Колись, напевно, це вирішувалося за допомогою церкви. Зараз церква не така прогресивна, і не пішла тим шляхом, що саме церковний служитель може бути як психотерапевт. Тому зараз це замінюють психотерапевти. Є дуже багато різних причин, чому люди звертаються. Це і якісь клінічні випадки, зрозуміло, тоді всі йдуть. Дуже часто батьки противляться, навіть якщо є якісь явні причини того, що дитина не так поводиться. Я вже не кажу про дорослих людей, у яких певні кризи або депресія, а вони не знають, що робити. Хтось має вести і бути ментором. Але культури психологів у нас ще немає. 

Про університети і реальне життя

Чому у мене не було впевненості й після університету, я не готова була до власної справи? Бо викладачі не дають цю впевненість. Вам дають достатньо теоретичних знань, а практичних — ні. Ніхто не скаже: «Давайте поїдемо на реальне підприємство, і ми вам покажемо реальні процеси». Цього в наших навчальних закладах не вистачає. Тому десь у 23 роки, коли ми виходимо з вищого навчального закладу, ще є величезний страх щось робити.

Можливо, зараз покоління дещо інше, воно більш ризиковане. Діти наші більш раціональні. Вони все знають про гроші, вони знають вартість всього. Моїм дітям зараз по вісім років. Я у вісім років не знала, скільки коштує поїхати на море, а мої діти знають. Знають, скільки треба бензину і яка вартість цього бензину, щоб доїхати до Парижа в Діснейленд. І скільки цей Діснейленд коштуватиме, і що для того, аби поїхати в Діснейленд, мамі і татові треба попрацювати і вивільнити наперед цей час, бо ми не можемо в будь-який момент поїхати. 

Про синів

Ми не виховуємо, ми даємо можливість. Наприклад, у школі є різні гуртки, і кожен з синів знає, що може записатись на будь-які три. Чому на три? Бо вони пробували на все підряд записуватися, і потім не було часу вчитися. Має бути завжди якесь обмеження, і це теж я дітям пояснюю. Чому обмеження? Бо в тебе є базова потреба, для чого ти в школу прийшов: ти маєш навчитися писати, читати, рахувати. І вже додатково — те, що ти хочеш. Вибирай будь-який гурток, який у вас в школі є. Це складання кубика Рубіка, один з них зараз ходить — айкідо, творчість, дизайн, фотографія. І він має можливість просто пробувати і, крім того, він знає вартість. Він може починати й кидати. Наприклад, хотів на гітару, пішов п’ять разів, а потім у нього пальці заболіли. Я з ним намагалася домовитися, щоб він ще походив, але він настільки розуміє себе, що коли за ним прийшли на урок, він сказав: «Я не піду, не хочу ходити». І все, у нього немає проблем сказати це.

Діти дуже різні. Святослав завжди хоче бути першим, Данило ніколи не хоче бути першим. Він або хоче бути другим, або зовсім ніяким не хоче бути. Він насправді обирає ті галузі, де він один. Він уроки танців обирає, де дівчата і він один. І Святослава взагалі там і близько немає. Або він обирає саксофон, щоб і красиво звучало, і він один, а не в хорі. 

Чому хоче навчитися Ната

Я хочу навчитися краще розказувати, бути професійним спікером. Я розумію, що у мене мало досвіду. У мене є знайома, яка вчитиме мене, щоб лаконічніше, красивіше, на більшу аудиторію, без страху. Хоча починалося з того, що я: «Боже, хто ці всі люди, тут 20 дівчат!» Тобто для мене це зростання. Я знаю, що рік тому я не могла виступати перед аудиторією з десяти людей, знала напам’ять весь текст і говорила точно за ним. А сьогодні можу мати просто готову презентацію і буду підлаштовуватися під неї, і в аудиторії буде сто людей, а я себе комфортно почуватиму і навіть жартуватиму. Хоча я знаю, що це далеко не вершина: коли там буде шість тисяч людей, я буду в ауті повному. Тобто ще є куди рухатися.

Це класно, мене надихає дуже, мені подобається. Насправді я боялась того. Всі знають, що публічні виступи в дуже великого відсотка людей викликають страх. Це через той самий комплекс відмінниці, до дошки йшла тільки тоді, коли все знала напам’ять. Не знала – сиділа тихенько і нікому не казала про це. Зараз навіть якщо я не знаю, то можу відверто сказати аудиторії, що не знаю відповіді на це питання. 

Загалом я вчусь і далі, вдосконалююсь як професійний маркетолог і як управлінець. Добре, що в сучасному світі є безліч онлайн-курсів і тренінгів. Думаю, стереотип про те, що потрібна одна освіта протягом життя, — з минулого. Сьогодні потрібно вчитись, працювати, вчитись, працювати — і так до нескінченності. І, звичайно, отримувати задоволення від того, що робиш, приносити користь суспільству, в якому живеш.