Минулого року в усіх українських школах запровадили нову програму навчання для першокласників. Вона має на меті замінити стару, ще радянську, яка тиснула на дитину і батьків. Ідея нової школи з’явилася ще до Майдану, але це було просто бачення. Потім Лілія Гриневич, яка стала міністром освіти, зібрала навколо себе команду, почалася активна робота і відбувся законодавчий старт.
Про всі зміни в галузі освіти можна прочитати на сайті Нової української школи (НУШ), головною редакторкою якого є Вікторія Топол.
Вона розповіла нам про основні орієнтири НУШ, найпоширеніші проблеми в школах сьогодні та про те, чому дехто виступає проти освітньої реформи.
Основні акценти Нової української школи
Перший акцент, як на мене, — це однозначно дитиноцентризм. Про нього написано в Концепції НУШ. Це коли освіта насамперед враховує потреби та інтереси дитини.
Минулого року я їздила на конференції в регіони, де мала розвінчувати міфи про реформу, і деякі вчителі казали, що дитиноцентризм означає, що дитина сідає на голову: повний безлад у класі, всі кричать, бігають. Тоді як основний принцип дитиноцентризму — якщо дитина відчуває себе в безпеці, якщо їй комфортно, тоді вона навчатиметься.
Другий акцент — це практико-орієнтованість. Колись хтось використав таку метафору, що наші учні — наче фарширована риба: у них вкладають купу знань, але вони не розуміють, що з цим робити, бо інколи це якісь клаптикові чи непоєднувані знання. Тому освіта має бути націлена на життя.
І третій, ключовий для мене, компонент — це педагогіка партнерства. Є школа, вчителі, батьки — і це трикутник чи коло, що підтримує дитину.
Коли я тільки прийшла в освіту, якраз читала книжку Кена Робінсона “Школа майбутнього”, де йшлося про те, що у вчителів і батьків насправді одна мета — щасливий, розумний і здоровий учень. І навколо цієї мети вони мають об’єднуватися, обговорювати спільні рішення, а не сваритися.
ГО “Смарт освіта”, що створила сайт НУШ, також зробила проєкт із педагогіки партнерства. Ми створили меморандум співпраці у школі. Це незаконодавчий документ, але його підтримує МОН. Цей меморандум мої колеги напрацьовували через зустрічі у шести школах по всій Україні. Ми привозили туди фасилітаторів, які зустрічалися окремо з учнями, вчителями і батьками. Обговорювали проблеми, які є в школі, і як їх вирішувати, як комунікувати. Усіх розділили окремо, щоб побачити больові точки кожного учасника освітнього процесу. А потім об’єднали їх на спільній зустрічі. Наприклад, у дітей було побажання, аби директор повідомляв якісь речі через Facebook, то він на цій зустрічі сказав: «Так, я готовий це робити».
Або в одній школі була проблема — не вистачало вчителів математики, і діти запропонували замість того, щоб їх заміняли нефахівці, проходити онлайн-курси та виконувати домашні завдання. І обговорювали, чи реально це зробити, і якщо так, то в якому форматі.
Таким чином мої колеги дивилися, які в школі є проблемні моменти, як їх вирішувати, і заклали все це в меморандум. Цей документ — дуже гнучкий, не такий, що його треба виконувати від А до Я, бо кожна школа — це унікальна історія. І кожна може дописати щось своє.
Проблеми в українських школах, що трапляються найчастіше
Завжди больові точки — це оцінки. Діти не розуміють критеріїв оцінювання.
Інший момент — повага до дітей, щоб на них не кричали. Свобода дій і свобода самоврядування. Наприклад, часом діти беруть участь у конкурсах, співають, танцюють, але не за власним бажанням, а за вказівкою вчителів. А вони хочуть займатися чимось іншим. І це їхнє право.
Ще одна проблемна точка в школі — коли до дитини ставляться зверхньо. Зрозуміло, що вона ще неповнолітня, але тут ідеться про повагу і врахування думки дитини. Я навіть зі свого досвіду пам’ятаю, коли вчителі казали: «Коли підростете – зрозумієте». І це ще досі відбувається.
Хоча зараз багато спілкуюся з вчителями і бачу безліч натхненних людей, які люблять дітей і поважають їх.
Ще один момент — це булінг. І найгірше, що часто ані батьки, ані вчителі не знають, що з цим робити. Це те, що є у школах по всьому світу. Але там є моделі, як це можна попередити і як діяти, якщо вже сталося. А в нас, на жаль, часом вчителі діють інтуїтивно або ж взагалі не діють — може, вони б і хотіли, але не знають як.
Як і з інклюзією – ще однієї важливою складовою реформи. Коли вчитель каже, що не хоче, щоб дитина з особливими освітніми потребами вчилася в класі, ймовірно, він не знає, як із нею працювати. Це така захисна реакція. І з булінгом те саме.
Для початкової школи ще дуже актуально, і це показав запуск НУШ, що дітям не дозволяють бути дітьми. Зараз я чую і від батьків, і від вчителів (зазвичай дуже суворих), що діти на уроках нічого не знають, сидять, бавляться. Хоча безліч педагогів і науковців одностайно стверджують, що дитина навчається через гру. Коли вона йде з дитячого садочка — їй шість років, і потрібен м’який перехід, аби вона адаптувалася.
Навіть у перших класах вчителям пропонували створювати з дітьми правила — на уроці разом обговорити, як їм буде комфортно навчатися. Вчителька спонукає дітей придумувати ці правила. Наприклад, пропонує дітям висловитися одночасно. Тоді вони самі розуміють, що коли всі говорять одночасно, — це погано, бо ніхто нічого не розуміє і радо погоджуються на правило піднятої руки.
Ще один момент — у школі немає орієнтованості на індивідуальність. Переважно, наша освіта — ніби завод, що намагається зробити однакові моделі. Це відгомін Радянського Союзу, де потрібно було підготувати кадри на виробництво і де карали за ініціативу. Натомість, у сучасному світі цінуються індивідуальність, вміння брати на себе відповідальність та вирішувати комплексні проблеми.
Частина команди сайту НУШ
Хто зазвичай виступає проти реформи освіти
Це вчителі та батьки, які звикли навчатися і жити за старою системою. Є батьки, які навантажують шестирічну дитину чималими домашніми завданнями. Вони хочуть виховати найкращу дитину, а найкраща — це, звісно, з медалями, грамотами.
Я знаю випадок, коли вчителька пройшла курси підвищення кваліфікації, через місяць підійшла до директора і чесно сказала, що не може так працювати. Є люди, які просто не люблять зміни. І це потрібно розуміти і прийняти – не можна когось змінити примусово.
Наші вчителі не звикли висловлювати відкрито свою позицію, не звикли боротися за свої права, а звикли жалітися, що все погано. Я це добре бачу в коментарях і повідомленнях, які ми отримуємо на сайті. Навіть на щось хороше пишуть: “Ага, поговорять як завжди”, або “Краще б забезпечили школи матеріально, аніж змінювати програми”. Хоча НУШ насправді передбачаєматеріальні вливання. Немає розуміння, що неможливо покращити все одразу і що навіть маленьке поліпшення освіти – це вже перемога. Дехто сприймає зрушення, як випадковість, що мине.
Я розумію, що в регіонах реформа відбувається десь краще, десь гірше. Але розмовляла з батьками, в яких є старші діти і першачки. Вони кажуть, що справді, нарешті вчителька усміхається, у них не вимагають внесків, вони помічають зміни..
Проте деякі вчителі хочуть миттєвих змін. У Facebook є багато освітянських груп, де чимало негативу, пишуть, що вбивають освіту, науку.
Та я запитувала у вчителів пілотних класів, чи вони готові працювати за старими методиками, і вони казали: «Ні, ми вже цього не уявляємо». У 2017 році були тренінги для вчителів пілотних шкіл, і одна вчителька встала наприкінці та сказала: «Знаєте, мені дуже шкода, що я цього всього не знала 10 років тому».
Українська школа через 15–20 років
Я би дуже хотіла, аби в нашій школі навчали дітей за проєктним навчанням, і радію, що це впроваджується у деяких школах. Це про те, що дитина вчиться навчатися самостійно. Це дуже важливий скіл.
Щоби у школі випадки булінгу стали рідкісними (я розумію, що його неможливо зовсім позбутися). Як, знаєте, в якійсь країні стається раз на 15 років засуха — і всі жахаються. Так само щоб такі випадки були поодинокими.
Дуже би хотіла, щоб навчання було індивідуалізоване, щоб не штампували однакових дітей, а зважали на їхні потреби і таланти. Як у нас думають про таланти — дитина або танцює, або малює, щось таке – творче. А мені дуже подобається думка, що творчість — не тільки в малюванні. Коли ти знаходиш нестандартний спосіб вирішення якогось математичного прикладу — це теж творчість.
Я б дуже хотіла, аби змінилося саме ставлення до таланту, щоб кожна дитина вважалася талановитою у чомусь своєму. Мені не дуже подобається термін «обдаровані діти», я частіше використовую «діти з винятковими здібностями» (хоча і він не до кінця те). Я розумію, що є діти з певними здібностями у математиці, яким не підходить загальноосвітня програма, і з ними треба працювати окремо. Але мені не подобається розділення: це наші «зірочки», а то – всі інші. Потрібно шукати таланти в кожній дитині.
