За оцінкою ОБСЄ Україні разом із сусідами по регіону потрібно ще 107 років для досягнення гендерної рівності. Йдеться і про рівні можливості для чоловіків і жінок, і про рівність в освіті, і про представлення жінок в державному і комерційному секторах, і про розподілення сімейних обов’язків. Всі ці зміни потребують часу, політичної волі грошей і вміння працювати із соціальною проблемою, що в першу чергу лежить в площині свідомості, стереотипів і міфів.
Думаючи, про те, що чекати ще 100+ років, я згадую тих, хто чекати не може навіть дня. Подруг, що розлучаються і ведуть нерівну боротьбу за дітей та фінанси з екс-чоловіком, що будував кар’єру поки вона “сиділа” вдома з дітьми. Про жінок, що не отримують гідну освіту, проводять роки в декреті і мають реально обмежені можливості для професійної реалізації. Про дівчат, які разом із дітьми та без грошей сьогодні змушені тікати від чоловіків-аб’юзерів, Про активісток, що кожного дня знімають з підвіконня мам, готових покінчити життя через викрадення і відчуження дітей, Про наших дочок, які досі отримують настанови від матерів/вчителів/бабусь про роль і місце жінки і мріють про принца, який прийде і влаштує казкове життя. Про свою доньку, яка досі може отримати в школі підручник про традиційні цінності, де написано, що її сенс життя має крутитися навколо ролі матері і берегині, про покірних і лагідних жінок і про “таку різну біологію”.
Всі ці жахіття здаються чиєюсь історією, яка далеко, навіть якщо крики чутно з сусідньої квартири, Це не про нас. Це точно не станеться з нашими дітьми.
На жаль, численні дослідження доводять зворотнє – дві із трьох українок за своє життя стикаються з фізичним, психологічним, економічним, фінансовим або сексуальним насильством у своєму житті. І, на жаль, все це потенційно може статися із нашими дітьми.
Домашнє насильство не падає як сніг на голову і не трапляється раптово. Диявол в деталях. І за вчорашнім “не виходь на роботу, я ж добре заробляю”, “діти – це територія жінки”, “хатня робота – не чоловіча справа”, “в чоловічий декрет йдуть тільки підкаблучники” обов’язково прийдуть приниження, психологічний тиск, бійки і маніпуляції дітьми.
Соціологія пояснює такий статус жінок явищем гендерного порядку. Саме гендерний порядок дає тлумачення тим, хто говорить “яка там нерівність, хто ж жінкам заважає займати керівні позиції і заробляти кошти”. А заважає саме соціалізація, починаючи з первинної, коли дівчатам розповідають про їхню роль і місце, словами і прикладом інших жінок схиляють “мовчати і слухати чоловіка”, коли тероризують щодо народження дитини, яку та ж жінка буде в більшості випадків виховувати і менеджерити сама навіть за наявності батька, коли пропонують менші зарплати і більше навантаження, бо жінки “терплячі і покірні” і цим обов’язково треба скористатися, коли в коментарях до посту про згвалтування почуєш про “сама винна” не тільки від чоловікові, а й від жінок.
І якщо ми настільки байдужі до власних громадян, що не можемо захистити, сприяти професійному зростанню жінок, впровадженню дієвих квоти і чуємо від топ-менеджерів державних компаній про те, що саме квоти – це нерівність (а зовсім не помноження на два робочого часу жінок через наявність по суті другої роботи), давайте подумаємо про наших дітей і їхніх майбутніх синів та доньок.
Дитяча поведінка схожа на поведінку батьків щонайменше на 33% (Роберт Сапольскі: Хто ми такі? Гени, наше тіло, суспільство), інші 66% “докинуть” суспільні порядки і фізіологія. Наслідком гендерного порядку є в тому числі копіювання дітьми моделей поведінки батьків і оточення. Якщо сьогодні наші діти бачать насильство, завтра вони повторять його по відношенню до власних дітей, чоловіків і жінок та батьків похилого віку (а це, о сюрприз, – будемо ми з вами).
Україна вже багато зробила для досягнення гендерної рівності. Підписано і ухвалено один із кращих на пострадянському просторі закон про домашнє насильство, все більше жінок представлено в Парламенті, криміналізовано домашнє насильство. Але в реальності насильство все ще виправдовується і толерується.
Сто років – це дуже багато. Але одночасно зрозуміло, що зміна суспільної свідомості не відбувається за три хвилини, Скандинавським країнам знадобилося більще 70 років, щоб прийти до гендерної рівності.
Але я вірю, що спільна робота, підтримка жінок, сестринство роблять велику справу. І, можливо, скоротять ті далекі сто років до більш оптимістичної цифри.
Давайте працювати разом.
