Куда поехать

USA family road trip. Пологи в Портленді

Тетяна Немировська — мама двох синочків, автор м’яких дитячих книжечок ‘Книжканута мама’ та мандрівник-ентузіаст, розповідає про велику поїздку в США з двохрічним сином і чоловіком на машині по центральних штатам. Тут можно почитати про першудругу та третю серію цього великого тревела. А зараз розповімо про пологи в Портленді.

Через день після відвідування лікаря нам передзвонили і попросили приїхати: комбінація аналізу крові, розмірів дитини і строку в 41 тиждень… усе вказувало на необхідність стимуляції пологів. Я дуже не хотіла такого розвитку подій, але згадуючи усе, впевнена, що це було правильне рішення. У мене є великі сумніви, що я сама змогла б народити без ускладнень, через тиждень.

Замовляти їжу, з меню, по телефону можна 6 разів на день, я була постійно голодна і годували досить смачно. Народившим тут можна їсти ВСЕ. Чого варта одна свіжа малина, хоч з кожним прийомом.

Так виглядала моя пологова палата. На екрані я спостерігала за своїми показниками, і скажу чесно, це якось заспокоює, займає мозок напевно.

img_9599

Цікаво, що весь процес медсестри дуже детально записують. В якийсь момент самих пологів була проблема з прохідністю плеча синочка, і попросили прокунсультувати лікаря. 45 секунд. 45 секунд він був в палаті. 45 секунд записали в звіт.

Тут нормою є партнерські пологи, для чоловіка – диван і ковдрою вкриють і кавою пригостять. Чоловік не планував зі мною бути, але і втікти вчасно не зміг. Його допомога виявилася дійсно суттєвою, особливо коли мене буквально трясло (певно через низький рівень заліза і втрату крові).

Була епідуралка — я сама просила, коли іншого виходу вже не бачила, мене трясло страшенно, я втратила багато крові і, не знаю яким чудом, виштовхала цього Котигорошка! 

Мені було дуже смішно, коли мене запитували про ліжко, чи воно не дуже незручне, давали рекомендації взяти свою подушку. Згадувалося ліжко з поїх перших пологів — це було ліжко, на ньому можна було лежати, навіть не пам’ятаю чи була там подушка. Ну а пологове крісло ахаха. Та нормально мені і тоді було, у мене запити прості — шоб я і моя дитина були здорові. Тим не менше, маю визнати, моє персональне фізичне відновлення проходило чудово, в рази краще ніж першого разу (хоча самі пологи, певно були трохи важчі).

Температуру в палаті встановлюють під майбутню маму. А вони (ну мами ці) зазвичай не дуже в адекваті. Я обливалася потом і все подумувала чому так спекотно, а в цей час медсестри з розумінням дивилися на замерзшого чоловіка в куртці і вкривали його ковдрою.

Після пологів нас перевели в іншу палату. Відверто кажучи, добре поспати не вдалося. Здавалося, кожні 15 хвилин хтось заходив: перевірити мене, перевірити дитину, зробити тести, взяти аналізи та поговорити просто.

img_9471

Приїжджали мої батьки з Мишком (вони прилетіли в гості на 2 тижні і якраз вчасно). Мишко перший час ігнорував всю ситуацію, попри заклик підходити до дитячого ліжечка відмовлявся. А потім якось сам заглянув. Не думаю, що він тоді розумів що відбувається. Але дивитися було одне задоволення.

Підгузки, кофтинки, серветки для дитини – усе надається. У Ванюшки спеціальний браслет з чіпом, якщо його виносять за територію полгового відділу (до виписки) – вмикається сирена. Виписують через добу.

Усі лікарі захоплювалися мною: що я годувала Мишка майже до року, що і Іванка планувала теж годувати груддю, що мені з цим не знадобилася жодна допомога.

Коли в США почали продавати “суміш” пропаганда була такою сильною, що в багатьох людей залишилася впевненість, що “суміш” краще за молоко матері. І тепер окремі госпіталі пишаються тим, що вони пропагандують ГГ, на це звертають багато уваги (хоч і не вимагають, спочатку завжи запитують про плани – вибір завжди за мамою), видають купу літератури.

Частково, швидка відмова американських мам від ГГ пояснюється елементарною необхідністю. Відвести дитину в садочок в 2 місяці — це цілком нормальний сценарій. А годування до року, наприклад, взагалі сприймається, як якась “євро” мода, хіппі тут усі тощо… Ця ситуація звичайно ж не аксіома і суттєво різниться залежно від штату. Але це мої реальні спостереження.

Система побудована так, що лікар ніяк не пов’язаний з грошима. Усі розрахунки веде і рахунок виставляє окремий відділ, часто він навіть знаходиться в іншому штаті. Наперед ніхто нічого точно не може сказати. Рахунки приходять протягом місяця після “події”. Потім ви зідзвонюєтеся і поїхало… хто скільки хоче, хто скільки може, дискусії, знижки і тд. Місцеві називають це капіталізмом. А я – базаром! Пересічний американець менше з цим стикається, більшість питань вирішує страхова, але ігри зі страховою – то є щорічна головна біль для кожного з них. Це може і не дуже цікава інформація, але це те, що неможливо повністю усвідомити поки не переживеш сам, скільки б не читав.

img_9988

Повернувшись додому, ми звичайно ж намагалися просто усвідомити нове життя вчотирьох.

Це надзвичайно, яким дорослим мені здався Мишко в момент коли ми з Іванком приїхали додому. І цінуєш інакше. Ні трохи не менше, скоріше навпаки — мій маленький Мішутка в одночас перетворився на дорослого зваженого хлопчика. Найгострішим питанням для мене була можлива заздрість. У нас достатньо знайомих, у яких буквально залишилася дитяча травма.  

На щастя, чоловік був майже постійно з нами. Я можу з упевненістю сказати, що Мишко жодного разу не почув від мене “я зайнята”. Ми завжди шукали можливість приділити увагу одразу, спільно домовлялися про компроміси. Якомога частіше ми казали Мишку як сильно його любимо, що Іванко його теж любить, максимально заохочували тілесний контакт між ними.

Мені здається, що перший час я приділяла увагу Мишку в рази більше ніж Іванку. Одною рукою граюся з ніжками Ванюшки на підлозі, іншою – малюю з Мишком машинки. Це, відверто, важко. Але однозначно того варте!

Спочатку він був дуже ніжний, допитливий, на кожен звук кричав ‘малюк сміється’, прибігав полежати поряд з нами коли я годувала і лагідно рахував пальчики на ніжках. З часом він став трохи агресивнішим. Це був дуже важкий період, і тоді здавався вічністю! Але це не було пов’язано з неприязністю чи заздрістю. Мишко просто не міг справитися з емоціями, не міг розрахувати свою силу. А мені здавалося, що це все на зло. Радію, що нам вистачило терпіння і розуміння… Ми не ідеальні, сварилися і плакали. Але зараз, дивлячись на Мишка, впевнена, що нам вдалося.

Довго призвичаїтися у нас часу не було. За перший тиждень Іванко побував: у педіатра, в ресторані, пів дня в магазині, їздив до океану (а це кілька годин дороги і цілий день там).  І справа точно не в тому, що з Іванком легше. О, ні… З кожною наступною дитиною змінюється лише одне – відношення і віра в стої сили!