Анна Александрович: “Не  існує чоловічого і жіночого гумору. Це як за розміром пенісу визначати, чи жарт смішний”
Інтерв’ю

Анна Александрович: “Не існує чоловічого і жіночого гумору. Це як за розміром пенісу визначати, чи жарт смішний”

Територія гумору залишається чоловічою. Просте спостереження підказує, що жінок там небагато, і в основному вони — в окремій кімнаті: в жіночих виставах, жіночіх командах та шоу “про жіночий гумор”. 

І це не тільки про гумор. і не тільки власні спостереження. Дослідження доводять – жінок-режисерок, сценаристок та комікес менше за чоловіків. В США, до прикладу, тільки 17% вистав, що демонструвалися по всій країні були написані жінками, 16% були поставлені жінками-режисерками. Згідного канадійського  дослідження “Women in Theatre: Here, There, Everywhere, and Nowhere”, жіночі проєкти вважаються більше ризикованими і мають менше шансів отримати фінансування та підтримку від донорів і мейнстрімних театрів. Ще одна гендерна проблема індустрії – традиційні патріархальні цінності на розподілення ролей в родині. Догляд за дитиною все ще залишається жіночою справою, і без гідної підтримки держави або роботодавця жінка має менше шансів на реалізацію в професії. Сцена лишається місцем передачі чоловічого досвіду і побудована зрештою навколо нього. 

При цьому ж, цікавий факт, серед покупців квитків у театр в Сполучених Штатах — 69% жінок. Тобто, споживачем продукту, який виробляють чоловіки, є жінка. 

Про те, як так склалося, навіщо жінкам ставати “видимими”, та, чи існує насправді чоловічий і жіночий гумор ми поговорили з Анною Александрович, акторкою, режисеркою і стендаперкою.

17 жовтня Анна презентує свій перший стендап “Жінка-олінклюзив” та жартуватиме про те, “що день жінки — 8  березня, чому вона весь час комусь щось винна, що жінки не лаються і не палять”. Анна обіцяє поговорити і про те, що обурює та непокоїть кожну жінку, затиснену в капкан традиційних гендерних ролей та поглядів. 

Далі пряма мова.

Про дитинство

В нашій родині було таке собі ідолопоклонство щодо мене — усе завдяки діду. Пам’ятаю, як його друзі збиралися на мій день народження 8 березня, мене ставили на стільчик і я співала їм воєнні пісні, дід пройшов війну. Жінки усі уходили в сусідню кімнату грати в преферанс, а чоловіки лишалися і курили на кухні, мені це все дуже подобалося. Ці дідугани стріляли з моїх іграшкових пістолетів присосками, а жінки подавали на стіл. Лише мені одній зі всіх жінок можна було бути із цими дідами. Вони, пам‘ятаю, заходили у взутті, витирали ноги, але не надягали капці. А я під столом їм зв’язувала шнурки. Пам‘ятаю цей запах їхнього вичищеного до блиску взуття — солдатський дух. У мене була гордість від того, того що я, дівчина, знаходжуся серед чоловіків, як своя, ця рівність внутрішня. Не знаю, чому саме жінкам не можна було, а мені – можна. Кажуть, що я дуже класно говорила тости про війну, про перемогу, про чоловіків. 

 

Я розумію, що люди, які прийшли з війни,  були залежні від адреналіну. З ними було важко. 

Знаю, що такий романтичний лише мій дитячий погляд, насправді, в родині був патріархат. Дід був головним.

 

Про школу

У нашій 192 школі на Лісовому масиві усіх хлопців відправляли вчити азбуку Морзе, а дівчат — на практику на “Хімволокно”, бо дівчата повинні були вміти ткати. Я не вмію, в мене було звільнення через алергію із астматичним компонентом. Мене направили на практику вчитися на телеграфістку другої категорії, друкувала тексти, потім проходила практику на пошті. 

Університет

Закінчила школу і пішла працювати на кафедру “Марксизму-Ленінізму” в Карпенка Карого — там звернула увагу на те, як маніпулюють жінками. Одного разу дивилася фільм “Вам и не снилось” режисера Іллі Фреза після роботи, закрилася на кафедрі, бо ридала і не хотіла, щоб мене побачили. Раптом хтось постукав, я відчинила, зайшов викладач наукового атеїзму. Подивився і пішов. А наступного дня – викликали на кафедру. Сказали, що мене було “застукано” за заняттям коханням із хлопцем, а хлопця, мовляв, я десь сховала, доказами були синці під очима і розмазаний макіяж.
А правда в тому, що той викладач наукового атеїзму напередодні зробив непристойну пропозицію моїй мамі, а вона- відмовила. 

Перший театр

Тоді вже мені запропонували йти у театр пантоміми, то ж я подала заяву на звільнення і пішла. Але такі факти, дзвіночки про рівність чоловіків і жінок складалися в моїй свідомості, як в скарбничку. Та про всі ці історії ніде було говорити окрім сцени. Я вступила в Театральний Інститут ім. Карпенка- Карого на курс до прекрасного майстра-н.а. М.М.Рушковського, закінчила його із червоним дипломом. На четвертому курсі вже працювала у Театрі юного глядача на Липках. Там однією із перших моїх ролей була Геся, дівчина 12-ти років, з вистави “Моральність пані Дульської” за пьессою Г.Запольської.  Я народжувала образ, шукала відповідь на свої питання. Зокрема, мені було цікаво- що з моєю героїнею буде далі? З’ясувалося, що Г.Запольська написала повість, де й описуе  подальшій розвиток подій, і в кінці кінців моя героїня сходить із розуму від подвійної моралі, яку вона бачить навколо себе. Далі за сюжетом вона на вінчанні рідного брата оголюється в церкв перед алтаремі. Ця подвійна мораль, суспільна хиба, яка впливає на героїню і призводить до трагедії в її житті.

 

Я стала частіше відтоді замислюватися, чи не живемо і ми у обставинах подвійної моралі? Діти, чоловіки, жінки іноді діють в житті як в тій декорації із вистави?

 

Режисура – чоловіча професія?

Раніше жінкам практично не можливо було вступити “на режисуру”. Казали, що режисура — то чоловіча професія. Тому мені й не світило зовсім, допоки не стану у цьому краще ніж чоловіки.
Я хотіла бути режисером, і таки свого домоглася – моя друга освіта режисерська. Але крок за кроком- почала із середини розуміти, що ми в різних світах живемо, геть зовсім. Для чоловіків і жінок діють різні закони. Наприклад, якщо жінка одружується із чоловіком молодшим від себе, то це просто викликає розголос, це подія. А якщо чоловік одружується із жінкою на десять років молодше — це абсолютно нікого не турбує, це норма.


Професія і материнство

Коли в мене з’явилося двоє дітей, я почула як про мене говорили чоловіки- колеги, навіть друзі:  “Аня кінчилася, в неї вже двоє дітей, нам потрібно думати про те, хто займе її місце”. Для мене це було шоком — все це  так глибоко сидить, і на альтернативну, на жіночу думку, здається, немає попиту.
Я не виглядаю як чоловік, я — дівчина. Кажуть, що режисер — це не жіноча професія, а режисер-жінка — це щось чоловікоподібне. А зі мною от нічого не зрозуміло — я в сукнях, на підборах. Але часто мене не сприймають серьезно допоки я не буду поводи себе ” по чоловічому” мойже грубо, безапеляційно. І саме тоді знаходиться спільна мова.

 

В професії, на мій погляд,  досі панують сексизм, патріархат, своєрідний  гендерний порядок. Від початку ми з чоловіками ніби на різних сходинах. По перше треба піднятися до нього, а потім вже йти далі. Звичайно після першого вдалого професійного продукту ставлення ” вирівнюється” а на початку завжди важче.

 

Про головну роль життя

Кажуть, що режисери ставлять усе життя одну й ту саму виставу. Актори теж грають одну й ту саму роль. Це і про мене. Чи то в Театрі юного глядача, де грала Пеппі Довгупанчоху, чи то в серіалі «Агенти справедливості», де я граю Алочку Нагорну, або коли я граю Медею в грецькій трагедії . Іноді здаеться, що наскрізна тема моєї творчості — це тема Медеї саме Еврипіда, дякуючи режисеру О.Балабану, в цій ролі Доля і боги не перемагають.

 

Медея — перша людина, і при тому вона жінка, яка протистояла Долі. До цього усі герої були чоловіками, які корилися. І що б я не грала, мені все одно здається, що я граю Медею. 

 

Залишаючись при цьому жінкою, Медея несе сенси незалежності, нескореності. І головне, що це можна робити, навіть, якщо до цього ніхто не спробував. Ніхто до того не сказав, що так можна було, або усі просто звикли. І куди б я не рухалась, я відкриваю для себе, що “так можна ж” просто собі дозволити, не стаючи чоловіком, вдягаючись у сукню та підбори, із манікюром бути, наприклад, режисеркою. 

В особистому житті відбувалося те саме, у стосунках із людьми. В мене був колись хлопець, молодший за мене, і мені весь час дорікали за це — а я не розуміла, чому.

Виходить, що весь час я збираю досвід та спостереження у цю скриньку під назвою “Медея”. 

Про фінансову незалежність 

Коли я пішла з театру і зайнялася творчим дослідженням, мені казали “Аня, ти смішна, займись чимось одним” — буцімто неможливо поєднувати материнство для трьох дітей та творчі пошуки. Але по-перше, я фінансово незалежна людина. В мене завжди був якийсь внутрішній острах стати залежною. Викладаю в університеті, майстер акторського курсу, художній керівник

 

Завжди говорю своїм студенткам: “Якщо ви будете розраховувати фінансово на когось, це може призвести до трагедії”. 

 

Є, нажаль, такі приклади – дівчина на другому курсі повісилася, бо хлопець, який раніше платив за її навчання, платити перестав.
Коли питають чому в мене немає машини- кажу, що коли з’являються гроші на машину — в мене з’являється дитина. То ж – було б три машини, натомість є троє дітей.

Про виставу “Жінко, сядь” в Дикому театрі і чому глядачі залишали виставу

Навіть, мій чоловік подивився лише прогон, на самій виставі він не був, сказав, що не може дивитися як мені роблять боляче (за сюжетом головний герой-чоловік гвалтує свою дружину, а потім – і мати, яку грає Анна Александрович, ред.)

 

Можливо це такий “іспанський сором”, людям, як вони думають, соромно за нас, акторів, але насправді їм соромно за себе. 

 

Максим Голенко, режисер, каже, що у хорошій виставі є два вектори: вектор спілкування із партнером, і вектор звернення до бога. Якщо немає двох векторів, то це пласка вистава. Творчість спрямована не на ту кількість глядачів, які є в залі, вона спрямована на зміну навколишнього світу.
Мені закидають і через нецензурну лексику, і через сюжети. Але це – мій шлях. Я знаю, що багатьом людям боляче слухати й чути, але врешті вони посміхаються. В тому числі і на виставі “Жінко, сядь” — там було багато смішних моментів.

Про вдячних глядачів

Дякують часто не за акторську гру, не за те, як я майстерно зіграла роль, а за те, що  надихнула людей на зміни. В Театрі юного глядача, коли грала у виставі “Пеппі довга панчоха”, А. Ліндгрен писала ці казки для своєї доньки, яка дуже хворіла. Вона писала про дівчину, яка все може для того, щоб її дитина одужала. Коли грала Пеппі, батьки дякували, діти дарували малюнки. Не за те як я зіграла Пеппі, а за те що це допомогло дівчинці повірити в те, що вона може щось. І в Дикому театрі, і в Медеї я частіше за все отримую вдячність, як не дивно, не за акторську гру.  

Є і досить забавні історії, з цього приводу, граю я детектива в серіалі, і якось до мене підходить жінка із дитиною. Каже, що її донька, дивлячись на мене, повірила в себе, вона така молодець. Я про себе думаю, що може дівчина хоче стати актрисою, надихнулася. А вона продовжує, мовляв, дівчина так хоче бути схожою на вас, бути як ви, от надумала вступати на юридичний факультет. Тут я вже розсміялася. Отримала вдячність за те що я, як моя героїня серіалу, хороша юристка, а не за акторську гру.

Як почався стендап

Стендапом я почала займатися півроку тому, дуже пізно, якщо порівняти із іншими. В моєму віці стендаперів майже немає, вони вже або спилися, або загинули через наркотики, або стали акторами. 

Взагалі-то не люблю комедію. Я – трагічний персонаж, як ви вже зрозуміли. Ненавиджу КВН, ніколи не грала. Хоча завжди писала “капустніки” для театру,  їх я люблю. Раніше мені стендап здавався чимось спорідненим із КВН,   ніколи навіть не дивилася в той бік. Воно мені “пласке, трафаретне”

.Але знайомі й друзі, слухаючи мої  розповіді, часто казали “Аню, пиши”. Та я не могла, здається, що, в мене “продажна муза”. Надихаюсь тільки тоді, коли бачу можливість реалізації, не можу писати “в стіл”, не пишу віршів поетичних, з приводу страждань також не дуже переймаюся. Але як що ” це” можна опублікувати, або прочитати- то одразу пишеться

На виставі “Поневолення коханням” під режисурою І.О. Матіїва в мене був партнер Іван Жилюк, він просто, як людина молода, казав мені що стендап — це добре і він, мріяв виступати. Оскільки він розумненький хлопчик, я звернула увагу на його слова, стала цікавитися, прокинувся азарт і подумала, чому б не виступити й мені? Почала вивчати ситуацію, подивилася історію стендапу і побачила, що найсумніші люди, найтрагічніші, — це стендапери, такі як Джим Кері чи Еді Мерфі. Виник стендап в англомовному середовищі, хось каже в Англії, хтось — в Америці. Люди сиділи в маленьких барах, лікарі, інженери, хто завгодно, й виходили розповідати власні історії, потім це дійшло до сценаріїв, до шоу. Я зрозуміла, що це зовсім не КВН. Але моя школа літературна – то Жванєцкий, Задорнов, Ільф та Пєтров — спочатку відчувала, що пишу якісь оповідання. Мені не подобалось. Почала вивчати цей жанр, як вибудовувати жарти. На відміну з КВН, де є вистави, у стендапі ти — це ти. Це не просто зіграти когось, тут близькі та родичі бачать, що ти не просто граєш і це було дуже важко, і зараз важко. 

 

Мене питають: “Ань, а навіщо тобі це, ти ж порядна людина,  чого ти лаєшся зі сцени, навіщо ти жартуєш про себе й оточуючих”. Коли я їм те ж саме на кухні розповідала — усім подобалося. А так їх шокує. Вони не розуміють, навіщо. 

 

Стендап може визріти тільки тоді, коли ти розповідаєш на сцені, його не можна придумати вдома. Є таке явище, як відкритий мікрофон у Києві, люди приходять бескоштовно і вони до тебе не мають претензій, якщо ти не смішний. Ти там перевіряєш жарти — а їх треба перевіряти. Те що здається мені смішним, інколи не заходить публіці.
В стендапі усе підпорядковано правилам: панч плюс жарт, підхід, відпрацювання, відхід, тунелі. Кожні 15 секунд ти повинен викликати посмішку або сміх. Цьому треба навчатися, і без відкритого мікрофону відточити це неможливо.

Про що жартує Аня Александрович

Неможливо почати жартувати, коли люди не знають, хто ти. Всі жарти – від запропонованих обставин твого життя. Тому я зажди спочатку в двох словах представляюся, кажу скільки мені років — це важливо, сімейну ситуацію — це також важливо.

Навіть, коли говорю про свого чоловіка, в якому я бачу усі класичні риси: він старший за мене, відповідальний, сильний, цілеспрямований, жартую не про нього, а про людей в залі. Концентрую в ньому образи інших чоловіків; я розповідаю про порушення, відчула на власному досвіді. А потім оці речі складаю й обробляю. 

Коли в мене питають, “Аня, чи ти живеш не одна?” — я кажу, ба, я навіть какаю не одна. 

 

Таке враження, що коли я йду до вбиральні, то по всій квартирі запалюються червоні лампочки, і всі сходяться, як до стіни плачу, до туалету. — “Мамо, а можна новий скейт”, — “Мамо, а ти по великому? Можна ти вийдеш, а я схожу по маленькому, а потім ти зайдеш?”. І звісно, я мама, можу вийти і почекати коли всі сходять, а потім зайти.

 

Бачте, я тут концетрую, але усі в кого є діти, розуміють, що діти підповзають до туалету і загоняють тебе туди ніби в глухий кут, ти звідти вже нікуди не дінешся. Мої діти буває, коли чують ці жарти, можуть мені сказати: “Мамо, ну ми ж так не робимо”. Але вони так роблять. Або моя мама може не погодитися із тим, що вона вважала мене не дуже красивою дівчиною, але ж вона вдягала мені дві пари панчох бо вважала, що у мене були дуже тонкі ноги. І коли в мене були воші, то бабуся підтстригла мене, і коли везла з парикмахерської- прикривала голову букетом квітів — стидалася за мене. Але ж вона не може зізнатися в тому що вона вважала мене повною невдачею.


“Жінка-олінклюзів”

Все включено. Бо тому що навіть какати я можу перестати й вийти з туалету — все включено. В мене будуть теми відпочинку з чоловіком, і без чоловіка, чому ми одружуємося, як знайомимося із чоловіками, як ми поводимо себе вдома. Буде історія про те як ми живемо із моїм чоловіком: він побудував дім за містом і живе увесь тиждень там, а я не люблю ліс, в мене алергія на все крім дубу, й я живу в квартирі — зустрічаємося на вихідних. 

Буде й про те що може трапитися із жінками. Про те що ти все одно повинна вірити в себе. В мене була історія, як мене намагалися зґвалтувати: він навалився на мене зверху і я, дивлячись на нього знизу йому кажу “шоп ти здох”, і він здох. Він просто помер на мені. “Стоїть хєр, а він вмер”. В нього відірвався тромб, я йому ще швидку викликала. 

 

Я проти того, що є якась доля — яка доля? Ти просто повинна жити. 

 

Коли я розповідаю про цю спробу згвалтування, я говорю про перемогу. Я взагалі вважаю, що в нас є певний зв’язок із янголом-охоронцем, Всесвітом, Богом. І що цей зв‘язок допомагає нам перемагати. Ця історія з реального життя. Я здивувалася від цієї ситуації. Але травми в мене не було. Усі травми я вже хапанула в дитинстві. А зараз – була переможницею.

 

Здається, що зараз суспільство потребує жіночої відповіді. Ми зараз можемо вже говорити про кунілінгус, не тільки про мінєт. Вже ніхто не жартує, що вагіна пахне рибою.  

 

У стендапі всі мають певну місію. Тільки якщо в тебе є що сказати — ти говориш. Не можна написати текст іншій людині. Те, що розповідаю я буде смішно лише в моєму виконанні. Якщо, наприклад, про це згвалтування розповідав би хтось інший — було б не смішно, а навпаки, це викликало б обурення. Стендап – тільки про власне життя. Усі в стендапі – із великим питанням до Всесвіту, до соціального устрою, до суспільства в цілому.

Стендап — це жарти освічених людей. Розумієте, коли я жартую про річку Стікс та про Харона, чи про Содом і Гоморру — це ж не для всіх. Серед моїх знайомих стендаперів, зокрема, жінок-стендаперів багато освічених людей: перекладачка, інженерка, докторка.

 

Жіночий гумор

Є стереотип, що жінки не вміють жартувати, й ми бачимо на відкритих мікрофонах, на виступах, що з десяти стендаперів — жінок, в середньому, лише дві. 

 

Але, це як за розміром пенісу визначати, чи смішні жарти. Оці, наприклад, жарти від чоловіків із меншим пенісом, а оці — від тих, у кого взагалі нема. 

 

Стендапери висвітлюють проблеми, з якого боку вони це роблять — не має значення. Проблема одна. Гумор нікому не належить — ні жінкам, ні чоловікам. Неможна про мій гумор сказати, що він жіночий, ні, він — мій гумор. Стендап — це територія поза гендером. Принаймні повинен нею бути.

 

Купити квитки на пеший стендап Анни Александрович можна за посиланням