Ви, мабуть чули, що кожен другий шлюб в Україні закінчується розлученням. Розірвання шлюбу є другою за стресовістю подією в житті людини (лінк на дослідження) — важче ми переживаємо лише смерть партнера. І при цьому кожне наступне розлучення не формує імунітет — його учасники переживають всі ті ж емоції, як і вперше.
В українському суспільстві, принаймні, в тій його частині, яку я можу осягнути увагою, попри розповсюдженість розлучень ще не сформувалося здорового та підтримуючого ставлення до цієї пересічної події. Усе від жалісних поглядів до образливих та знецінючих слів від оточуючих натякає нам на те, що і розлучення — не ок, і людина, що розлучилася — туди ж.
Я беру інтерв’ю в дівчини, яка пережила розлучення двічі, від обох шлюбів має по сину, і з батьками яких розійшлася, коли дітям було по два роки. Тут можна легко повірити у злий рок, карму чи якусь магію долі. Але це точно не про Альону Іванову — вона не повірила.
Альона не лише не зневірилася у стосунках, а й продовжує жити життя за своїми правилами, мріяти і планувати третю дитину. А ще — будувати партнерські та дружні стосунки з “ексами”, працювати разом, виховувати двох синів. Альона своїм прикладом показує — що більше у дітей підтримуючих дорослих, то краще.
Як їй це вдається, і де брати сили й мудрість для усвідомленого життя — далі в тексті. Читайте про досвід виховання дітей із різницею в десять років, основні приницпи материнства Альони Іванової, помилки та їх визнання, а також — як все ж таки побудувати дружні стосунки з колишніми.
В англійській мові є три визначення материнства: maternity, mothering, motherhood.
Maternity — це про репродуктивне рішення жінки, Mothering — про підтримку життєдіяльності дитини, харчування, здоров’я та, врешті, motherhood — про виховання. Хочу поговорити з тобою про всі три сторони материнства: як з’являлися твої діти, як ти приймала рішення, як піклувалася та як виховувала своїх синів в контексті всіх трьох вимірів материнства, якою бачиш роль матері для себе?
— Хочу розпочати із того, що мені подобається народжувати. Мені подобаються усі три виміри материнства, усі три цих контексти. Щодо готовності до появи дітей, дві моїх вагітності були геть різними, між ними десять років різниці. Відрізнявся, перш за все, мій рівень усвідомленості. Перший син — абсолютна пригода у всіх трьох сенсах. Мене нічого не лякало, мені було дуже цікаво. Страшнувато було лише народжувати, бо це боляче. Але за дев’ять місяців, як ми, усі хто це робив, знаємо — починаєш на фізичний біль дивитися якось інакше. Гормони роблять своє, і вже здається, що скоріше б народити, а біль — скільки того болю. Обидва рази я набирала більш ніж 20 кілограмів зайвої ваги — незалежно від того, чи зашивала я рот, чи їла все, що завгодно, вага приходила сама собою. Мені було важкувато ходити, третій триместр був обтяжливим. Втім, звісно, вагітність — класний період.
Якщо перша дитина була суцільною пригодою, то другу я почала хотіти задовго до того, як розпочалося навіть її планування. Це була запланована, санкціонована усіма сторонами акція.
— Як ти готувалася до другої вагітності, враховувала попередній досвід, щось вивчала?
— Не пам’ятаю аби готувалася. Організаційно — так, думала, як лишити бізнес, до якого місяця я буду працювати. Якісь такі зовнішні речі, а от внутрішньо я була готова і дуже хотіла.
Сьогодні, наприклад, коли в мене є двоє дітей, я відчуваю, що хотіла б третю.
Відчуваю, що починаю хотіти дитину раніше, аніж планувати. Втім, зараз, десять років потому, я вже готоуюся фізично. Перед тим, як захотіти, спершу пішла до лікаря й спитала, а чи можна мені ще хотіти, і що потрібно, аби я могла — мені ж уже сто років, і в мене двоє дітей, може я занадто вже “старородяща”. Лікар посміявся, і після аналізів відправив мене спокійно хотіти далі.
З іншого боку, про це вже думати легше — я знаю, як усе організувати, бо двічи це робила, і в мене є аргументи на користь того, що впораюся. Я двилюся на те, які в мене діти, і бачу певні свої помилки та сильні сторони. Про мене не скажеш, що я гіперопікаюча мати, чи занадто тривожна, яка за першої нежиті біжить в лікарню. Навпаки, із старшим сином я займалася самолікуванням. Втім, тепер мені здається, що я недопрацювала, десь трохи халатно до цього ставилася, слухала бабусь, піддавалася впливу. Я, звісно, читала книги, це мій звичний підхід до будь-якої справи, але якось не вистачало, мабуть, життєвого досвіду. Можна було уважніше відноситися. Із другим сином я була вже усвідомленіша в усьому, а ще — вільніша, значно менше приймаю участь у догляді, все відбувається за моїм сценарієм — зі старшим мені не так пощастило, я довше була у декреті, і він більше впливав на організацію мого життя. Зараз я вже напевно знаю що робити, навіть, якщо із нянею чи лікарями в мене розходяться погляди. Наприклад, ми не збиваємо температуру до 38º із лишком, няня може панікувати, писати мені, мовляв, він так горить, йому так погано. А я кажу, що треба терпіти, міряти щопівгодини — я більш холоднокровна, і знаю, чому я це роблю.
Щодо виховання та ролі матері, я вважаю, що вона у тому, аби навчити дитину жити самостійно.
Може здатися грубим, але я гадаю, тим не менш, що головне — аби дитина потенційно була готова якнайшвидше піти в самостійне життя. Тут я маю на увазі скоріше власну безпеку, для мене це дуже важливо. Я завжди використовую слова “безпека” та “небезпека”. Наприклад, у розмові зі старшим, йому вже 18, він живе й навчається закордоном із 13 років, коли ми обговорюємо алкоголь та наркотики, і якісь ще небезпечні речі я це говорю у контексті впливу на здоров’я.
В нас із ним є правило: якою б не була ситуація, в якому б він не був стані, що б він не робив — він може завжди мені дзвонити, і я гарантую, що спочатку убезпечу його, допоможу, а вже потім, через певний час ми разом будемо оцінювати та розбирати ситуацію.
Бути у безпеці — першочерговий критерій. Таке я завжди говорю обом синам. Із молодшим ми вчимося оцінювати ризики щодо його вчинків — що буде далі, як продумати на крок вперед, чи це буде безпечно. Роби що завгодно, але ти знатимеш наперед, як це відобразиться на твоєму майбутньому. Вчу думати, і вважаю, що це дуже важливо для самостійного життя. Окрім цього, – це й ще про розуміння себе, вміння спілкуватися.
З малих літ я вчу дітей розпізнавати емоції. Після декількох років психотерапії я знаю, що це суттєво полегшує життя, спілкування із родиною та з іншими людьми.
Мені дуже хочеться вірити, що я можу дати приклад близьких довірчих відносин. А ще сподіваюся, що вони візьмуть від мене побутову легкість, легке відношення до життєвих обставин. Я легко ставлюся до життєвої буденності. Кожного дня щось може статися: спустило колесо, забув купити корм коту, чи щось приємне і радісне. Але коли дещо іде не за планом, то я не страждаю і не роблю з цього катастрофи. Це пригоди.
Здається, що у старшого сина Вані це теж виходить, він теж так дивиться на світ.
Я дуже ціную дружбу, часто говорю про це із дітьми, для мене це важлива частина життя. Намагаюся їм це передати, вважаю, що це найприродніша форма та основа для будь-яких довготривалих відносин. А також виділяю повагу особистим кордонам, не вважаю що це соромно. Не засуджую це, як це було в дитинстві у мене і багатьох людей мого покоління, коли розуміння власних бажань, розуміння себе, вміння ставити себе на перше місце, вміння заявити та проявити себе в цьому світі наражалося на розхожу думку, або клеймо егоїста та вискочки.
— Чи готувалася ти до батьківсьтва, розбиралася, що б ти порадила тим хто зараз на старті?
— Звісно, я б порадила до цього готуватися. Власне, я проходила курси по батьківсьтву перед народженням молодшого сина і багато читала. Фокус уваги був більше спрямований на психологію дітей, на те як із ними спілкуватися, як їх зрозуміти, аніж на те, як облаштувати їх побут — це можна віддати на аутсорс.
Аби підготуватися треба сформулювати для себе власні погляди до того, як дитина народиться. Зрозуміти, як ти хочеш із дитиною спілкуватися, як проводити час, коли ти збираєшся вийти на роботу, спробувати змоделювати щось наперед.
Впевнена, що життя все одно усе розставить якось по-іншому, і важко щось зрозуміти про речі в яких ти не маєш досвіду, але мати власні уявлення та певні опорні точки все ж потрібно.
— У 2009 році в США вийшла книга Леонор Скеназі, яка запровадила категорію “Free-range parenting”, після цього по штатах прокотилася хвиля змін в законодавстві. Мова йшла про те, щоб довзволити дітям зростати без постійної всеосяжної опіки “helicopter parenting”, ставилася під сумнів сама ідея цілеспрямованого виховання. Чи існує для тебе процес виховання, як ти виховуєш дітей, як ти бачиш це?
— Так, в мене є такий процес. Мені не дуже подобається ідея із “Free-range parenting”, мені не подобається концепція невтручання. Це більше схоже на безвідповідальність батьків, на те, що ніхто з родини не хоче взяти на себе цю відповідальність. Я вважаю, що батьки до певної міри мають втручатися в життя дитини. По-перше, хтось з дорослих повинен показати дитині, що таке відповідальність, і що таке прийняття рішень, а, по-друге, самі діти у нас цього просять. Звісно, далі із дорослішанням вони отримуватимуть більше свободи, але молодшим дітям оцю можливість вибирати, навіть, не одразу потрібно давати. Вибір повинен бути дуальним — ти хочеш кашу, чи творог, але не кашу, творог, чи яйце — бо він не вибере. Або, ще, “скажи мені сам, що ти хочеш” — це взагалі космос, тут ми говоримо вже про якихось пубертатних дітей.
Процес вибору прививається у гомеопатичних дозах.
Віталіку зараз дев’ять, і питання про те, що ми будемо робити у вихідних може завести його в глухий кут. Він нічого не придумає і вирішить сидіти вдома, а якщо я пропоную варіанти — це зовсім інша історія. Саме це я маю на увазі, коли кажу про втручання і виховання.
— Розкажи, чи є у вас якісь сімейні ритуали?
Ми з Віталіком часто розмовляємо за сніданком, це наш час, іноді ми, навіть, запізнюємося у школу. Теми зазвичай народжуються самі собою, розмова може розпочатися з “а чи знаєш ти що”, або часто Віталік задає тон. Наприклад, останні півроку його цікавлять відносини чоловіка та жінки: що таке ревнощі, чому в них із Ванею різні тата, чи минає кохання, що таке вітчим, що таке мачуха? Він питає — я розповідаю, і розумію ці розмови як процес виховання, я передаю свої погляди в цей момент. Він може погодитись, або ні, але ця інформація стане йому у пригоді.
Ще перед сном обов’язково поговорити і почухати, Віталік дуже тактильний. На вихідних в нас є особливе слово “кублитися”. Перед тим, як ми кудись підемо, чи розходимося по своїх справах, після сніданку десь годинку лежимо під пледом в обіймах, щось дивимося чи обговорюємо. Зі старшим є обов’язковий щотижневий дзвінок, а також є така традиція, що Ваня завжди мені показує свої роботи перед здачею в Університеті. Завжди питає моєї думки — для мене це найвища оцінка материнства. Він не завжди погоджується із моїми коментарями, що теж дуже круто. Але це такий момент благословіння, як я його сприймаю, просто сказати йому, що він дуже талановитий, що все дуже добре.
— Яке твоє ставлення до покарання, як категорії у вихованні, що ти робиш, якщо дитина порушує ваші домовленості, наприклад?
— Я сприймаю покарання як наслідки. Взагалі-то такого слова в мене немає, я не використовую його. Але у різних вчинків є різні наслідки. Іноді ці наслідки хороші, а іноді, якщо ти накосячив, то наслідки можуть дати тобі по жопі, метафорично, звісно. Я ніколи фізично не караю. Покарання — це обмеження чогось важливого, телефону чи ігор на вулиці. Або може бути реакція, я можу бути засмучена чимось. Я не кричу, не підвищую голос. Я просто чесно кажу про свої почуття. Інколи цього достатньо, цей наслідок є достатнім. Я не роблю цього спеціально, просто це такий мій зворотній зв’язок, коли мені гірко, чи соромно за вчинок сина. Я знаю, що такі наслідки він запам’ятає.
Найгірше, що може статися — це брехня, невиконання домовленості, чи якась систематична хиба. В такому разі покарання ніколи не викликає запитань.
— В тебе двоє синів. Якою є твоя концепція щодо виховання, чи є якісь обов’язкові для чоловіків якості, які потрібно було б закладати із вихованням?
— Я виховую синів не для їхніх майбутніх дружин. Я виховую їх для них самих. Тому, коли щось їм пояснюю, то саме цей контекст (про обов’язковість для чоловіків — ред.) я не використовую, але розглядаю це як правила етикету, хорошого тону.
Віталік нещодавно був на побаченні. Це був приголомшливий досвід для всіх. Для нас, і для батьків дівчини це була можливість більш-менш контрольовано показати, розповісти, навчити як зробити це красиво.
Ми потім це багато обговорювали, але із Віталіком ми говорили про Віталіка — що йому сподобалося, що ні.
Є певні речі, які на мою думку було б добре вміти. Я вмію замінити колесо в авто, і вважаю це цінною навичкою, мене це выручало, не вважаю це якимось героїзмом. Це потрібно робити не тому що ти чоловік, а тому що в тебе може бути авто, а в ньому є колеса.
Я не вважаю і не говорю про те, що саме чоловік повинен щось вміти. Але слово “повинен” в моєму вихованні має місце. Тому що із часом ми все більше повинні — ми живемо в соціумі.
— Ти пережила два розлучення, розкажи про свої висновки, що б тобі не завадило знати на початку цих процесів, якісь головні інсайти?
— Віталік питає в мене про шлюб, і коли я намагаюся йому відповісти на рівні дев’ятирічної дитини, іноді знаходжу себе в тупику. Не можна сказати, що розлучення – це пересічне явище, так подавати не можна. З іншого боку, не можна й лякати дитину, казати, що це погано, аби вона почала уникати цього, мучитися у відносинах або терпіти заради дітей, чи чого б там не було іншого.
Дійсно, це важка розмова — в нас нема вокабуляра, нема тез, нема соціального договору про розлучення.
Дівчат та хлопців ми вже зрівняли, про секс худо-бідно вже навчилися говорити і дітям, і дорослі один одному, а от розрив відносин, і взагалі нове ставлення до відносин — це важко.
Я вважаю, що розлучення — це маленька смерть, коли вмирають твої надії, твої мрії, твої почуття, твої плани. Шлюб — це ж не просто відносини, люди пов’язують себе із якимось спільним баченням майбутнього, і це все переживати тяжко.
Але мій головний висновок у тому, що це можна пережити, і можна після завершення відносин побудувати нові. І мої нові відносини із обома екс-чоловіками чудові.
— Не можна не захоплюватися тим, які в тебе відносини, із одним з екс-чоловіків ти разом працюєш, вочевидь, багато. Розкажи, як це вдається?
— Мої відносини з обома чоловіками просто чудові, довірчі й дружні. Я вважаю, що так вийшло завдяки тому, що ми змогли вичерпати повністю попередні відносини. Зникли повністю претензії, певний контекст минулих відносин, сексуальність. Так, ми проходили абсолютно різні етапи на шляху до порозуміння і дружили не завжди, усяке було: грубість, мовчання, скандали, чи такий етап, як нові партнери з обох сторін.
Головне, що нові відносини можно починати тоді, коли ти повністю закінчив старі. І мені здається, що у нас це вийшло завдяки тому, що в обох була мотивація, обидва хотіли зберегти ролі батьків, це було важливо, це був не легкий шлях. Я не впевнена, що він для всіх обов’язковий, бо він ресурсно витратний — залишати людину, переживати біль, і при цьому залишатися в контакті. Можливо, не обов’язково витрачати стільки енергії, коли можна все пропрацювати із психотерапевтом. Але там де є що ділити: чи діти, чи спільне майно — без контакту не вийде.
— В якому віці були діти, як вони це переживали?
— Я потрапила до статистики “двох років”. Пік розлучень припадає на той період, коли спільній дитині два роки, незалежно від того, скільки ви до цього були в шлюбі. Обидва рази в мене це трапилося саме в цей період, я ледь не повірила у карму. Тобто в обох випадках дітям було по два роки, і вони нічого не питали, це такий вік.
— Я нещодавно дізналася про такий термін, яким можна позначити нового партнера по відношенню до дитини — “бонус-мама” і “бонус-тато”. Як на мене, звучить легко і прикольно — людина, яка доповнює. Розкажи про ситуацію, коли з’являється новий партнер, нові відносини, як ти це комунікуєш дітям?
— Класне запитання. По-перше, чудовий вираз. Ми не так кличемо, в нас є татова дружина, або мамин хлопець. Чим мені подобається “бонус”? Тим що це схоже на мій підхід.
Дітям я подавала це радше не так, що в тебе дві родини, а так, що родина стає більшою. Це перевага.
Я впевнена, що розлучення батьків – це травмуюча подія для дітей. Навіть якщо вони цього не пам’ятають. Але що робити, це вже сталося, треба вичавити максимум з цієї ситуації, знайти в ній позитив, наприклад, у тому, скільки рідних в дитини. Коли ми святкували День народження Вані, то зібралися всі за одним столом, і це було ніби весілля. А це були лише найближчі. І це круто, коли є додаткові брати, є близкість, є люди, на яких можна покластися. Я топлю за те, аби діти від різних матерів спілкувалися, аби сім’ї спілкувалися. Ми в житті буваємо такі самотні, так мало буває близькості. Зовсім не хочеться у сорок років усвідомити себе цілковито одинокою людиною, яка не вміє налагоджувати зв’язки, якій немає кого зібрати за святковим великим столом. Мені б хотілося, аби було навпаки. Тому цей підхід класний, я усім хто розлучений це рекомендую.
А як називати чи презентувати “другі половинки” — це кумедний момент. В мене часто вдома буває дуже багато гостів. Це можуть бути й чоловіки, і жінки. Я товаришую з чоловіками. І якщо до мене прийде, наприклад, мій друг у гості, а також – мій хлопець, то для дітей, взагалі-то, різниці немає. Й іноді це тема для жартів серед моїх друзів, чи іноді із старшим Ванею про це шуткуємо, що Віталік “раму не збере”, скільки в мами ‘женихів”.
Але я дійсно визначаю статус, коли чоловік прокидається вдома. Це вже не дружба. А раніше це просто непотрібно було. Це ж все одно мамин друг, просто близький.
В нас із Віталіком вже була розмова про секс. І тому, коли в мене з’явилися перші достатньо серйозні відносини після розлучення, то він спитав мене, чи я займаюся сексом із моїм хлопцем. Відповіла, що, так.
— Чи був після розлучення у тебе період, коли здавалося, що відносин вже не буде? Багато жінок проходять період заниження самооцінки, страху.
— Звісно, був цей страх. Він був сильним. Може, не зовсім страх, а таке велике розчарування. Увага чоловіків вона плюс-мінус перманентно завжди є, а от розчарування у відносинах, що в мене не виходить — оце скоріше мій біль. Не те, щоб ніколи більше не вийде. Але, ніби, виходить, що я не вмію — два рази на тому самому місці. Із цим я працювала найбільше, аби зрозуміти, що, насправді, це не так.І хоча сьогодні я не в шлюбі чи серйозних стосунках, щоб раціонально аргументувати свої успіхи, питання віри у близькість не є болючим. Це більше не місце болю.
