Здається, що бути батьком чи матір’ю людина вміє по дефолту, що навички виховання дитини додаються до самої дитини. Так, батьківство — чи не єдина сфера діяльності людини, для якої освіта не є обов’язковою, а навички здобувають вже в процесі, на живій власній дитині, як щось факультативне, “із зірочкою”.
На практиці все видається не таким простим. У батьків виникає купа питань і складних ситуацій, до яких ніхто не готував, а “необережне” чи неусвідомлене ставлення до дитини спричиняє важкі наслідки. Про це ми дізнаємося вже на собі — розгрібаючи в кабінетах психотерапевтів свої дитячі травми.
Батьківство сьогодні все більше стає проєктом, а дитина — його стейкхолдером. Батьки проходять важливий і часто непростий шлях виховання дітей, але в першу чергу виховують себе. Стає очевидним, – для того, щоб виростити здорову і щасливу дитину, потрібно в першу чергу бути щасливим самому.
Про те, яку роль відіграють саморозвиток дорослого у розвитку маленької людини, помилки, їхнє визнання і виправлення, чесний діалог і уважність до потреб дитини сьогодні говоримо з Ганною Завертайло, засновницею улюблених киянами Honey та Zavertailo.
Далі про різний досвід материнства і сенс цього терміну, підходи у вихованні, розмови з дітьми, страхи і помилки, сімейні ритуали та післяпологові депресії .
Читаємо.
— Розкажи, як ти бачиш материнство для себе, що ти вкладаєш у це поняття, яка твоя роль як матері?
— Можливо, в мене нестандартне бачення, я ще до появи дітей була впевнена, що ніколи не буду канонічною матір’ю.
— Що це означає, канонічна мати?
— У розумінні, так би мовити, більш-менш традиційної людини материнство полягає у тому, аби більшу частину власного життя віддавати вихованню дітей, а меншу — самореалізації та задоволенню своїх потреб. В мене такого переконання не було, я для себе вирішила, що не буду сидіти в декреті жодного дня. І з моменту появи дітей практично весь час на роботі, у справах, і, навіть, переживала депресії післяпологові дуже серйозні. Тоді ще я не спиралася на підтримку психологів, просто не знала, що вона існує. Була доволі молодою, не розуміла, якими користуватися інструментами, і від того мене дуже гамселило.
В мене були з дитинства такі про себе уявлення, що я повинна в цьому житті самореалізуватися як мати, як жінка, як підприємець, як людина, що корисна суспільству.
Ми не планували своїх дітей, усіх трьох, так вийшло. Ми дуже хотіли першу дитину одразу, як одружилися зі Стасом, але планування, як такого, не було. Діти з’являлися, і ми ніколи цьому не опиралися. Що точно, так це те, що моя установка бути матір’ю не відповідала уявленням про традиційне материнство.
Для мене материнство — це давати максимум любові, підтримки, розуміння, піклування, дозволу у тих речах, які безпечні для їхнього життя.
Усе, в чому я можу “сапортити” дітей — це моє материнство. А усе в чому не можу — кажу про це партнеру, дітям та організую простір таким чином, аби ніхто не страждав, і щоб усі були щасливими та наповненими, щоб почувалися цілісно та комфортно.
— Чи є у вашій сім’ї якісь власні ритуали?
— Обов’язково відпочиваємо усі разом три-чотири рази на рік, останні три роки вже практикуємо без бабусь та нянь. Коли Феона (молодша донька, прим. ред) подорослішала — стало легше. Це важливий момент, родина дуже зближується. Це саме той якісний час, про який усі говорять, але його буває так важко втілити, реалізувати. Все одно трапляється, що ти не можеш бути увесь час із дитиною, коли є інші клопоти, є власне життя, паралельно, бізнес, якісь питання.
На відпочинку із дітьми я повністю від усього відключаюся, не реагую на месенджери, не відповідаю на робочі питання, на заходжу в Інстаграм, не пощу сторіс, не пишу постів.
Це мій власний детокс, один з них. Діти, так чи інакше, вимагають зусиль з боку батьків, життя із ними – постійна робота над собою, тому цей час повинен бути якісним, сфокусованим, а для цього потрібно приділяти увагу, концентруватися. Головний показник тут — щоб діти відчували, що ти з ними. Я до цього прийшла не одразу, а це дуже важливо.
Обов’язковий ритуал для нас — окремий час для кожної дитини. Коли ми усі разом — вони все одно конкурують за увагу, і потреба в особистому спілкуванні залишається, а задовільняти цю потребу вкрай важливо. І я намагаюся це робити — в нас є окремий час із молодшою, із старшою донькою, і з сином.
— Як відрізняється цей час із кожною дитиною?
— Із кожним ми робимо те, чого він хоче. Із Василісою (старша донька, прим. ред) ходимо в театр, у кіно, інколи на шопінг — вона у підлітковому віці, їй потрібні якісь ніштяки. Можемо разом піти на манікюр. Або просто прогулятися, покататися на ковзанці чи на роликах, поїсти морозива. Є якісь речі, які я відчуваю, що зараз важливі, і я не буду їх забороняти, навіть, якщо морозиво зараз, умовно, не можна — цей час для нас двох, і тут не може бути заборон.
Вона любить ходити зі мною вдвох до ресторану. Просить, аби я відвела її у якесь нове місце щоразу, і нагодувала чимось новим, і розповіла про це блюдо, аби вона отримала новий досвід — вона з усіх дітей найбільший гурман, відчуває грані смаку, обожнює спеції, гостру їжу — їй усе це цікаво.
Нещодавно ми були з нею в боулінгу, потім пішли в кіно, а тоді пройшлися по магазинам, і в завершення танцювали під її улюблену Біллі Айліш на парковці — з нею зараз дуже цікаво.
Із сином не менш цікаво, але інакше. Він дуже чутливий, емоційний, відкритий. Він дуже мудрий, й інколи, здається, мудріший від дорослих. Іноді може так сформулювати свої думки, почуття, що я усвідомлюю, як він мене вчить. Я до нього завжди прислухаюсь та дуже люблю з ним говорити, тому наш із ним час – це, з одного боку, розмови, а з іншого — він дуже активний, в цьому плані він – мій пацан. Стас жартує, що в цій родині за спорт відповідаємо ми із Іллею, а інших потрібно тягнути. Ілля дуже гнучкий, зараз він пішов на акробатику й за місяць навчився робити усі види сальто. Він добре плаває, стрибає, він це любить — постійно в русі. Нещодавно він сказав, що хоче спробувати мотоспорт, і я подарувала йому на День народження курси. Він спробував і вирішив займатися, тож, поки була погода, ми із ним їздили на вранішні тренування. Як потеплішає ми до цього повернемося — йому це у кайф.
А Феона настільки адаптивна дитина, із нею час може бути абсолютно будь-яким, в неї унікальний характер. Я її інтегрую у наші спільні активності. Їй зараз п’ять років, вона найменша дитина, й поки що в неї немає запиту на свій окремий час.
Вона з’явилася в нас, коли вже я була усвідомленою матір’ю, і розуміла те, чого не розуміла із старшими дітьми.
Поводилася із нею геть інакше: приділяла більше уваги, годувала більше, давала більше тілесного контакту, ставилася до неї справедливо. А вона, ну просто супер амазонка, — завжди відстоює власні права. Та, при цьому, якщо в чомусь не права, то дуже щиро розкаюється й хоче владнати ситуацію, для неї це не проблема.
Феона хоче бути першою і кращою в усьому, і в неї це так невимушено, кокетливо, щиро виходить, що ми усе їй пробачаємо. Хоча іноді мені важко пояснювати дорослішим дітям, що ті речі, які ми дозволяємо Фіоні у п’ять років, не дозволені їм. Тому що вона ще не може усвідомити власні вчинки, а доросліші можуть. Вони просто не пам’ятають, що в їхньому п’ятирічному віці до них було таке ж саме ставлення, мабуть, їм здається, що якось із ними було інакше — тому цей діалог в нас не припиняється ніколи.
— Ти казала, що із третьою дитиною ти стала усвідомленішою, можеш розповісти про різницю у підходах між старшими дітьми й меншою?
— Коли народилася перша дитина, я була перелякана. Власне, боятися було нічого, але у мене був якійсь фантомний момент. Мені здавалося, що я повинна народити хлопчика, так мені свекруха чогось сказала, а народилася дівчинка — така психологічна пастка. В неї був лише син, і вона казала, що не уявляє як буде виховувати онуку, і на мене це справило певне враження. Отже, коли народилася дівчинка — я злякалася. Ти знаєш, Василіса має зайву вагу, і я досліджую і працюю в терапії на цю тему, бо це може бути зовсім не пов’язано із калоріями, можливо, це наслідок того стану, в якому я була під час її внутрішньоутробного розвитку.
Коли вона народилася, мені здавалося, що я щось роблю не так, як треба і зараз відбуватимуться якісь жахливі речі. Василіса була дуже капризною, я увесь час була знервована.
Відчувала ревнощі до усіх, хто брав її на руки, зі мною траплялася просто істерика. Я стала матір’ю, але, здається, не була готовою до цього навіть у свої 25 років.
Я не розуміла тоді, як це — бути дорослою, не могла приймати самостійних рішень, які б мені дозволяли мудро відноситися до якихось звичних життєвих речей. І ось в такому стані я прожила до того, як зрозуміла, що вагітна вдруге. Це сталося точно за рік. Стрес на стресі. А коли народився Ілля, в мене було відчуття, що Василісу треба терміново від мене прибрати, й її почали забирати — це була друга помилка. Стас дуже переймався про те, що на мені забагато навантаження — одна дитина, потім інша, а ще робота, треба годувати, висипатися. Він переживав аби в мене було молоко, тому забирав Василісу, але фактично для мене це було також стресом. Уся ця каша сильно впливала на моє відчуття в материнстві.
Я собі не належала, я увесь час думала: мати я, взагалі, чи ні, чи хтось мною керує, командує, вказує мені — була ніби без опори.
Такий стан передавався дітям. В мене не було можливості щось дізнаватися, читати, розуміти. Речі, які я інтуїтивно хотіла б зробити — не зробила, наприклад, розібратися із годуванням, — я годувала їх за вимогою, а насправді, треба було вводити режим. Ми ж знаємо, що для маленьких дітей надважливо мати оцю мапу дій, алгоритм. А я увесь час таскала їх на руках — не було системи. Я ніби парила над усім цим, і в такому неусвідомленому стані ми зробили найбільшу кількість батьківських помилок у перші роки. Я ні в якому разі не вважаю, що це чиясь провина: ні моя, ані чоловіка, ані родини — просто так сталося. Оці всі моменти дали змогу порівняти, подивитися як може бути інакше.
Я прийшла у форму, другий раз схудла, поїхала до Москви на навчання — ми лишень відкривали “Honey”, я відчула в собі сили — так влаштована психіка: чим більше викликів, активності, руху, тим більше зростає потенціал, і тим менше депресії, невпевненості, безсилля.
Я боялася стагнації, боялася зупинитися, лишень я не знаю що мені завтра робити, які справи — в мене паніка.
І от коли я завагітніла Фіоною — в мене знову почалася депресія, але Стас підтримав мене, заспокоїв, я почала жити із сприйняттям вагітності, із впевненістю, що усе буде добре, що б не сталося. І от коли народилася Феона я зрозуміла, що можу керувати процесом. Хочу, аби в мене була няня — і вона в мене є, хочу вільний час для себе — і він з’являється, хочу побути із старшими дітьми — лишила молодшу і пішла гуляти спокійно.
І це було так по-іншому — я ніби вже не могла уявити, що материнство може бути некайфовим, на відміну від перших двох разів, коли я просто не могла зрозуміти, що таке материнство, не відчувала задоволення, не могла насолоджуватися моментом, цим часом із дітьми.
Звісно, тепер це вже був абсолютно новий рівень материнства. І цей настрій, що найважливіше, передався дитині. З одного боку, мені було так шкода моїх дітей, що вони не кайфували разом зі мною коли були маленькими, але, мабуть, так воно і повинно було бути.
Я почала розмовляти із дітьми про те, що Феона — це наша із татом дитина, ми родина, але вони не зобов’язані за нею дивитися, чи доглядати, але можуть допомогти, якщо захочуть. І в якийсь момент так і склалися наші відносини.
Ми багато говоримо про емоції. Мені навіть інколи Василіса каже “ой, мамо, ну тільки не починай свої психологічні штучки”, коли вона у чомусь закрита, кличе мене позаштатним домашнім психологом. Ми із нею багато говоримо, і коли їй погано, я знаю, що — я перша людина, до якої вона прийде із цим. Діти довіряють мені, й відкриваються мені, але у Василіси все складно, в неї вже є певна психологічна травма, що пов’язана з її зовнішністю і зайвою вагою, інколи вона сама не може зрозуміти що з нею відбувається. Коли я бачу, що вона засмучена, то прошу Стаса взяти на себе двох інших дітей і приділяю усю увагу їй окремо — починаю говорити, й крок за кроком ми виходимо на те чому їй сумно, чому вона зривається в істерику, і з’ясовуємо, що, наприклад, декілька днів тому якійсь хлопець їй сказав щось не те — вона це носила в собі, й ось усе прорвалося. Ці всі почуття настільки глибоко в ній, вона дуже чутлива. Іллі простіше — в нього взагалі відсутнє розуміння того, що він щось може зробити неправильно, Василіса ж постійно відчуває, що робить щось не те, і я її постійно з цього стану витягую, кажу, що немає нічого страшного, життя може бути безпечним та комфортним.
Фіоні п’ять років, в неї є свої особливості – затримка мовлення — я довірилася педіатру, який сказав, коли їй було два роки, що вона заговорить до трьох. І цього не відбулося. Коли їй було два, вона щось своє лепетала, і моя мати помітила, й звернула мою увагу на це, порадила піти до логопеда. А я чогось заперечувала, вирішила, що мені не треба нав’язувати, й зрештою прогавила цей момент. І після трьох вже у мовленнєвому центрі ця функція не спрацювала, і вона пройшла цей вік мовчки. Тепер, з чотирьох до п’яти років ми займалися по певній методиці, й зараз вже з п’яти до шести підійшли комплексно із масажем, нейропсихологією, логопедом та дефектологом. Вона вже розговорилася.
Я це все пов’язую із тим, що коли дітей багато, ти в якийсь момент втрачаєш фокус.
До третьої дитини я почала нарешті відноситися як до окремої людини. Це значить, що я почала приділяти увагу її потребам, бачити їх, не бути авторитарною, а намагатися почути унікальний запит цієї маленької особистості.
— Що ти вкладаєш у поняття виховання, як ти його розумієш?
— В нас до сих пір є дискусії, навіть, дебати, а були дуже серйозні скандали, але, слава Богу, вдалося це змінити, бо ми обидва захотіли над цим попрацювати. Я абсолютний пацифіст, не сприймаю насильство в будь-якому вигляді. Для мене емоційне насильство, фізичне, вербальне — це табу. В моїй родині цього не було, мене ніхто ні за що не карав, ніхто не бив, я цього не бачила, я на якомусь духовному рівні цього не сприймаю.
Стас підтримує мій вектор, проте вважає, що обмеження дисципліна обов’язково мають бути, це його стиль виховання. Насправді, треба відчувати момент, бо якщо дисципліни немає, то дуже багатьох речей ти дитині не зможеш закласти.
Прикро буде бачити, коли твоя дитина не може піднятися кар’єрними сходами, чи побудувати бізнес через те, що ти її не навчив складати речі в гардеробі.
Тому в нас зі Стасом дуже добре працює синергія, ми ніби синтезуємо наші внутрішні установки. Я можу говорити, розповідати, вчити, пояснювати, домовлятися і при цьому батько буде примушувати їх прокидатися вчасно, заправляти ліжко, дотримуватися порядку — просто існує його слово. Мого такого слова не існує – коли я щось говорю на ці теми, здебільшого переводжу все на жарти, кажу зазвичай, що зараз я “увімкну тата”, і тоді воно діє. Не знаю, як це працює, може, на рівні енергії.
— Ти казала, що важливо розбиратися в особливостях психології, розвиватися в цьому напрямку, як то кажуть, займатися психоедукацією. Як саме ти вчишся, де береш інформацію?
— Моє життя умовно можна поділити на два етапи: до терапії та після. Коли в моє життя прийшла терапія, одразу стало зрозуміло, як себе розвивати. Інтелект для мене має надзвичайне значення, я вважаю, що вчитися треба завжди, кожного дня. Можливо, це тому, що я не отримала якісної освіти, фактично, одразу почала працювати, а, можливо, через мій спраглий до знань розум. Головне, я вважаю, розуміти важливість освіти, й приділяти цьому увагу.
Поява нової людини підказує нам шлях — потрібно зазирнути всередину себе. Як ми можемо давати якісь знання, виховання, якщо самі не розуміємо, що із нами відбувається.
Коли почала працювати із терапією, то першим питанням було — що робити із дітьми, із Василісою, перш за все. Тоді почалося моє навчання і воно триває досі – від Петрановської до Юнга через власне життя.
Я бачу зміни в нашій родині, змінюється формат відносин, для мене це важливий інсайт.
Розумію, що через зміну власного відношення до життя я змінюю світ навколо. Конфлікти і непорозуміння, виявляється, можуть зовсім піти життя, коли починаєш змінювати власне ставлення, і зрештою змінюєш дії — бо без конкретних вчинків нічого не відбувається.
Наприклад, ми із Стасом сварилися через те, що він занадто, як на мене, агресивно нав’язує власну систему виховання, мовляв, діти повинні працювати — примушує їх працювати. І коли він навіть просто торкався цієї теми у розмові — мені зривало дах. Довелося розібратися із цим, чому я не сприймаю авторитетів, і довелося навчитися працювати із цим. Довелося навчитися бути водою, що обтікає проблему, не створюючи конфлікту. Сприймати і розуміти власні почуття, зрозуміти, що нічого страшного не відбувається, що він так само любить дітей, і що, як і я, бажає їм добра. Я просто навчилася. І зараз мені дуже смішно дивитися у минуле — скільки разів я грюкала дверима, сідала в машину і їхала кудись у сльозах. А тепер розкладаю все в голові, виписую, сідаю і спокійно говорю, коли мені щось не підходить, і все вдається. І єдина зараз у наших відносинах проблема — це той спосіб у який потрібно доносити дітям інформацію щодо дисципліни.
— Про що ти частіше говориш із дітьми, які питання вони тобі ставлять, які це розмови?
— Із Василісою – про почуття, про закоханість, про сексуальність. В мене була нещодавно із нею важка розмова про мастурбацію, про порнографію. Говоримо про її бажання, викопуємо їх. А ще постійно говоримо про аніме — нескінченна тема. А ще вона дуже багато читає — це теж одна за наших тем. Із Іллею – про гроші, про бізнес, про те як заробити. Він такий цікавий, завжди сам формулює теми, задає тон, в нього багато інтересів. Можемо поговорити про важливість нас одне для одного, про те як я йому потрібна. А Феона говорить про книги, які ми читали. В нас є ритуал засипати разом, раніше, навіть, вони засипали в нашому ліжку, тепер ми до них ходимо.
— Розкажи про базові потреби дітей, які вони, на твою думку, як ти їх задовільняєш?
— Це безумовна любов, коли ти не говориш дитині, мовляв, давай зроби оце за шоколадку, чи якісь “якщо”, чи “будь слухняним і тоді я тобі…” — що це взагалі за слухняність? В мене в лексиконі немає “слухняного”, немає “повинен” — усе через вибір та цінності. Я і з персоналом так само. “Завертайло” такий класний вийшов саме через це — ми будували іншу філософію, створювали цінність, намагалися зробити більше, ніж можемо. Для мене важливо, аби діти розвивалися творчо, комплексно. Аби в них було хобі, був спорт
— Звідки ти береш сили, енергію, аби бути залученою в усі процеси, три дитини — це серйозне навантаження?
— Так, буває, що стан, як то кажуть, нересурсний. Але ресурс продукується ритмом життя, і великою кількістю справ, умовною успішністю цих справ. Коли все виходить як задумано, так як хочеться — це дає сили.
Ще мене відновлюють книги, музика, танці, спілкування та інколи усамітнення. Інколи можу поїхати в СПА, навіть, якщо понеділок, можемо зі Стасом поїхати кудись удвох. Абсолютно нормально коли я просто можу попросити дітей мене не чіпати певний час, і Стас тоді бере їх на себе, мені здається, що так діти вчаться приймати до уваги потреби інших людей. Навіть якщо це мати. Мати — теж людина.
Вони, звісно, хотіли б, аби в їхньому житті мене було більше. Але я їм пояснюю, що якщо б мене було більше — я була б іншою людиною.
Так і кажу — вам подобаюся я через те, що я саме така, і саме в таких умовах — в інших була б іншою.
— Чому вони тебе навчили, чи продовжують вчити?
— Хороше питання. Вони навчили мене працювати з емоціями, передо всім, із власними. Вони навчили мене бути у абсолютному розумінні та прийнятті того, що люди різні. І що твої діти можуть бути абсолютно різними. Навчили не очікувати чогось, не вимагати. Бо інакше ти або обезцінюєш, або засмучуєшся, або втрачаєш довіру до цього світу. Навчили думати, що не могло бути усіляких але, що те, як ти вчинив — це і є правильно. Діти розширюють розуміння любові та її можливостей. Не треба очікувати любові від дітей, від чоловіка, від якихось прихильників в Інстаграмі — якщо ти впевнений у собі, якщо ти любиш те, що робиш, тих хто поряд, книгу, яку ти читаєш, то всередині є любов, і вона передається іншим, і коли вони відчувають її, то повертають тобі її. Інакше й не працює.
Ніхто так не вчить любові, як діти.
