Катя Андрєєва: “У певний момент я зрозуміла, що мені ніхто нічого не винен, і моїй дитині — теж”
Інтерв’ю

Катя Андрєєва: “У певний момент я зрозуміла, що мені ніхто нічого не винен, і моїй дитині — теж”

Родину будь що потрібно “зберігати заради дітей”!
Так, це є міф, який досі живий в нашому суспільстві. Мубуть, для когось він означає — робити вигляд, що все окей, навіть, коли не окей, мовляв, дітям варто жити в повній родині, ніж в неповній. 

Це упередження можна розбити вщент трьома простими аргументами за п’ять хвилин. Вперше — прочитавши дослідження, що доводять — щасливі не діти батьків, що живуть разом, а діти щасливих батьків. Другий аргумент — від дітей сховати конфлікт неможливо. Уявіть, діти, що живуть в сім’ях, де є психологічна та емоційна напруга, або гірше — фізичне насилля, страждають не менше за однолітків, яких б’ють. І контрольний в голову: діти вчаться брехати саме від своїх батьків, не на вулиці, чи в школі, а від тата і мами, які вдають ідеальну родину, в середині якої – самі уламки. Діти тонко відчувають брехню і таким чином отримують від батьків підтвердження, що така поведінка нормальна, так можна робити. Достатня, мені здається, кількість аргументів, щоб не вдавати, що шлюб ще живий, коли він вже давно —  небіжчик. 

Кому насправді важко в ситуації розлучення, то  це — жінкам. В разі розлучення у 95% випадків саме з матерями залишаються діти і саме на матір повністю покладається відповідальність за добробут, здоров’я і майбутнє дитини. Жінки отримують меншу за чоловіків платню, виконують більше хатньої роботи і постійно  відчувають тиск суспільства. Самостійно виховувати в таких умовах дитину — той ще квест. 

Жінка, з якою ми говоримо сьогодні, легко могла б стати героїнею сучасної казки, або мотиваційної історії для дівчат. Вона зустріла принца, але лише переживши розлучення. І принц полюбив її, і її дитину також, а кажуть, “з прицепом” заміж не беруть.
Читайте далі повну віри в себе і життя історію Каті Андрєєвої, засновниці сервісу Dip food  та VLASNAкухня, про рішення розлучитися, вплив конфліктів на дитину, нову родину і щоденне відчуття щастя.

— Катю, почнемо з того, що у тебе, як і в багатьох жінок, є досвід розлучення. Розкажи про це, будь ласка.

— Ніколи про це не розповідала в такому форматі. Я дуже вдячна своєму першому розлученню, я дуже вдячна тому, що був цей перший досвід шлюбу. І це було моє усвідомлене рішення. Ранком восьмого березня, що стало тепер для мене щорічною червоною датою, я прокинулася й зрозуміла, що так більше жити не можна. Треба закінчувати. Бо я ставила собі питання про те, що саме роблю, аби поліпшити стосунки, як змінити себе, аби зрозуміти, чого в мені самій не вистачає. Відносини тривали чотири роки, з них біля двох років я шукала якісь інструменти та шляхи вирішення проблеми.

— Чому ти вважала, що в тобі щось не так?

— Напевне, це скоріше пов’язано із моїм підходом до життя. Якщо щось в житті не так — треба дивитися на себе. 

Плюс, в мене був такий зворотній зв’язок у цих відносинах. Ніби філософський підхід за принципом дзеркала: “Якщо тебе щось не влаштовує – значитьm ти щось робиш не так.” 

І через те, що я хотіла змінити певні речі в моєму чоловікові, шукала в собі це дзеркало та намагалася змінити себе. Але в певний момент я зрозуміла, що мені годі шукати в собі помилки — я нормальна, я — ок, і світ навколо — ок, просто людина поряд — не ок. Коли я сказала чоловікові, він спочатку пропонував ще щось робити, якось виправити. Але коли ми сіли розмовляти, він відповів, що змінюватися не хоче, його все влаштовує, і це мені треба змінити своє ставлення до ситуації, або ж «давай розходитися». І все. Він почав збирати речі, бо ми жили в моїй квартирі. Але ще була Єва (донька Каті), якій було півтора роки на той час. І в неї були емоційні гойдалки, на цьому фоні ми з чоловіком почали сваритися.

— А яка була реакція дитини?  Може ти помічала, коли були якісь ваші сварки, конфлікти, як вона реагувала?

— В нас не було конфліктів чи скандалів. Мене так виховали, і я намагалася внести такий самий принцип внести у свою родину — дитині не потрібно бачити це. Тому такі розмови ми вели, коли дитина була з нянею, чи у бабусі. Коли починаються якісь питання, мені хочеться сісти за стіл переговорів, адже усі дорослі люди, можуть говорити. 

Але, звісно, була втома від цього щоденного бажання партнера мене змінити. Це такий вид насильства. Скандалів як таких не було, але атмосфера була дуже нездоровою. 

В дитини була тривожність, в неї було віддзеркалення мого внутрішнього стану. Лише якась сварка, конфлікт — мене починає розхитувати, і дитина вночі не спить. Я вірю в цей зв’язок, у ранньому віці дитини він є, безумовно. Починаючи з гормонального фону, який дається в знаки через грудне вигодовування. А коли ми розійшлися, дитина стала об’єктом маніпуляцій. В мене було відчуття того, що тато повинен якось приймати участь у житті дитини — увагою, обов’язками, фінансами. А він вважав інакше. 

З його точки зору — якщо я вирішила розлучатися, то і з наслідками повинна розбиратися я сама. 

— Розкажи про те, у чому проявлялися маніпуляції із дитиною?

— В моїй ситуації — коли батько з’являється раз на місяць, бере на прогулянку, дарує подарунки, усе дозволяє, а потім дитина повертається додому, а тут діють буденні звичайні правила життя встановлені мамою. 

Це справляло враження на доньку, що «тато – класний, а мати – погана»

Також були способи з боку колишнього чоловіка впливати на мої із донькою плани — я намагалася домовитися із ним про графік, а він ці домовленості ігнорував чи порушував — дитина морально налаштована, наприклад, на прогулянку із батьком, і тут тато зникає, і потім каже, що в нього щось не вийшло. 

— Тобто, маніпуляція була у тому, що ніби через твоє рішення про розлучення, тепер ти маєш спокутувати це через такі незручності в графіку спілкування екс-чоловіка із дитиною?

— Так, стовідсотково. А коли донька стала старшою, десь після трьох років, вона почала питати батька про те, чому ми із ним не разом. 

І він їй відповідав, що це мати вирішила, і, мовляв, спитай в неї. Тобто ніби на мені лежала провина за розлучення. 

У певний момент я зрозуміла, що мені ніхто нічого не винен, і моїй дитині — теж. І це насильство, яке я намагаюся сама впровадити, коли дзвоню, зустрічаюся, вмовляю колишнього чоловіка словами: «Ти — батько, і дитині потрібна твоя увага, ти повинен її забезпечувати, ось тобі рахунки за садочок чи ще щось». Це було моє рішення, моє бажання, аби вона так жила за участі батька. Але, нажаль, в її житті вже вийшло інакше, і з боку батька окрім конфліктів я нічого не бачила. І він бачив, що я реагую на це емоційно, і лише маніпулював цим. 

— Що дало тобі зрозуміти цю ситуацію, чи був якийсь поворотний момент?

— Такого моменту не було, був внутрішній діалог, усе відбувалося довго та затягнуто, був накопичувальний ефект. Я питала в себе, рефлексувала про те,  чого я прагну від нього, і навіщо це нам із донькою. 

Було б добре, якби вони із донькою були в класних відносинах. Але я не можу його змусити.

З іншого боку, я консультувалася щодо юридичної площини проблеми і ті гроші, як мені пояснювали, не становили такої цінності, аби за них боротися і залучати адвокатів — нажаль, так каже закон. 

Потім був період, коли в нього з’явилися відносини і йому було якось цікаво чи зручно брати дитину в нову родину. Дівчина, із якою в нього були відносини, достатньо добре знала Єву, бо вона була нашою співробітницею. Фактично, вона була її першою нянею. 

І якийсь час чоловік брав доньку, але потім перестав, і вона не розуміла чому, вона почала тривожитися.

Я зрозуміла, що в нас із ним були абсолютно різні цінності.

— Розкажи про це, які саме цінності, в чому була різниця?

— Я не отримувала уваги, турботи, для мене був дуже важливий час разом — його не вистачало. І, хоча я зростала без батька, лише з матір’ю, для мене родина була дуже важливою. 

Із мамою в мене були дуже хороші відносини, і коли в неї з’явився чоловік, згодом, хоча й вже у дорослому віці, я почала називати його батьком — ми дуже багато проводили часу разом: відпочинки, обіди й вечері, — мати це пропагувала. Родина ж екс-чоловіка, на відміну від моєї, була іншою — там мати й батько проводили час окремо. Для мене це було зовсім не ок, я намагалася якось це змінити, але це не працювало. 

— Твоя мати підтримала тебе у розлученні?

— Мати, як мати, в неї були власні переживання з цього приводу. Вона хвилювалася про те, як я буду із дитиною сама. Але я була впевненою, в мене були приклади подружок із дітьми, які жили й розвивалися, будували бізнеси й кар’єри, нові відносини, й нові родини. 

— Як ти пояснювала доньці цю ситуацію, якою була її реакція?

— Я не казала доньці про те, що батько не хоче з нею бачитись. 

В мене є власний досвід — мої батьки розлучилися в такому самому віці. Батько лишався для мене найкращим, він завжди приїздив до мене з подарунками, все було святково й фантастично. 

Але коли це все зі мною вже дорослою почало відбуватися, моя мати відкрила мені дещо, бо історія була майже ідентичною. Мій батько, насправді, приїздив лише раз на півроку, і я не пам’ятаю, як між цими візитами я стояла біля вікна та плакала,  сумуючи за батьком. Цікаво, що я пам’ятаю лише подарунки і свято, а все інше стерлося з моєї пам’яті. 

Мій батько загинув, коли мені було дев’ять. Якщо б мати не сказала мені про цю деталь, я б не згадала. 

І я зрозуміла, що моє головне завдання як матері — зробити так, аби образ чоловіка в житті доньки лишився добрим, людяним. 

Я вважаю, що ми перекладаємо образ батька на інших чоловіків — обираємо такий самий, чи протилежний, але він впливає. Відносини з батьком залишаються на все життя. 

Тому я зрозуміла, що не можу вплинути на батька Єви, але можу вплинути на те,  як вона його бачить. 

Я не буду казати нічого поганого. В неї є рідний батько, вона може бачити його, може телефонувати, а те, що він не приходить — це його життєва ситуація. 

Але зараз вона вже ставить цікавіші питання. Наприклад, зранку сьогодні ми дивилися фільм з весілля (Катя нещодавно вийшла заміж — ред.) і вона питає: “Цікаво склалося, а в тебе з Ігором така ж була ситуація, усе було так само красиво, а потім ви просто розійшлися?”. І вона це перекладає на все, на мої нові стосунки, на свої стосунки з подругою. 

Коли Єва почала із батьком бачитися вже зрідка, то вона сказала, що буде звати його Ігорем. Ніби щось вимкнулось. І в той самий час Ваню, вона почала називати батьком, але лише при сторонніх, в нашому колі кличе його по імені (Іван — новий чоловік Каті — ред.).

Я можу сказати вже зараз, коли їй сім років, мені вдалося створити для неї такий образ сім’ї, який мені хотілося. Він в неї є. Ми – одна родина. 

— Як ти підтримувала доньку, чи робила ти щось в цьому напрямку?

— Більше часу разом, близький контакт. Разом гуляємо, ходимо в кіно, на малювання, в театр, на кераміку. Мені здається, не так важливо, чим саме займатися з дитиною, головне — аби це заняття витягувало тебе саму з соціуму і переносило у світ лише для вас із дитиною. 

— А як ти підтримувала саму себе?

— В мене був психотерапевт, психолог. Батькам розповідати — гірше нема куди, друзям — можна, але чим вони допоможуть. Треба занурюватися вглиб, в себе, шукати точки опори в собі. 

— Ти насправді відчула, що тобі стало самій важче, аніж було із чоловіком?

—  Мій досвід позитивний, мені не стало важче. Більш того, я вийшла з відносин, і знову захотіла будувати родину, мені подобається ця категорія: побут, спільні цілі, парність — хоча вона й складніша за самостійний рух по життю, але вдвох можна завжди зробити більше, ця думка мене зігрівала, і я розуміла, що я хочу родину. І щоб моя дитина росла в здоровій і гармонійній родині.

Тоді сказала собі, що я собі не дозволю страждати та показувати дитині, як все погано, що щось сталося не те — впали, встали й пішли далі. 

Через півроку я почала ходити на побачення, на якісь події, подорожувала — жила соціально активним життям, займалася всім тим, чим займалася до розлучення, і навіть більше. Мені допомогала няня, в мене був бізнес, дитина, і в той самий час я належала самій собі, нікому нічого не була винна. 

Я розуміла тоді, що я в пошуку відносин. 

Коли ми познайомилися з Ванею, був період, в який я хвилювалася. Бо він перший час всіляко уникав знайомства із Євою. В якійсь момент я дійсно напружувалася через це. І тоді мені здавалося, що він не готовий до серйозних відносин, щось не так. 

Та коли вони познайомились нарешті, то стало зрозумілим, що насправді для нього це — велика зона відповідальності, яку він цілеспрямовано відтягував, аби перевірити все: чи ми “метчимося” напевне, аби не травмувати дитину. Для мене це було відкриттям. 

Коли вони познайомилися, Єві було три роки, ми гуляли в парку, і вона запропонувала зіграти у гру, де Ваня буде її татом. І ми грали в цю гру, і вона дві години називала його татом. Вийшло все легко й весело, вони дуже швидко знайшли спільну мову, згодом ми почали жити разом, десь через шість місяців після їхнього знайомства. Втім, хоча вона його полюбила, десь на фоні ще був Ігор, який з’являвся раз на три місяці, намагався її забрати чи взяти на прогулянку. І був випадок, коли за донькою приїхав Ігор, якого вона не бачила чотири місяці, і дуже чекала, але в момент зустрічі не впізнала. І тоді я подумала, а навіщо це все тоді потрібно. 

І вирішила, що я не буду ніяк стимулювати їхні відносини, не буду нагадувати про те аби він привітав доньку зі святом, чи ще щось. Я працювала над своїми емоціями аби у це не включатися, і щоб зробити так, аби це питання мене більше не турбувало. Я розумію, що їй буде, про що поговорити із психотерапевтом, коли вона виросте — у її батька інше життя, так склалося, це вже її досвід. 

— Спеціалісти рекомендують батькам, які розлучаються, не чекати повноліття дітей, та брати дітям консультації у психотерапевтів. Чи був у вас такий досвід?

— В нас був такий досвід. Єва ходила в садочок, ми лише починали жити з Ванею, і був період коли я бачила, що їй емоціонально було якось ніяково. Вона питала, чи вона повинна називати Ваню татом, і чому ми не живемо з Ігором. Я їй відповідала, що, нажаль, із Ігором ми жити не можемо, а Ваню татом вона може не називати — такої цілі немає, мені б лише хотілося аби вони товаришували. 

Іван дійсно залучився у їхнє спілкування, включився у Єву, їм стало добре вдвох. І зараз вона, коли щось трапляється, скоріше біжить до нього, аніж до мене. Але, звісно, коли в неї раніше ставало питання про Ігора, я намагалася просто чесно відповісти. Я тоді ще займалася у Світлани Ройз — психологія мені дуже цікава, і дитяча в тому числі, тож я почала консультуватися із нею. Вона відповіла, що треба показувати дитині впевненість та створювати комфорт, і заспокоїла, що все в нас добре. Батько телефонував Єві періодично, в нас не було і немає ніяких табуйованих тем. 

Але в якийсь момент я вирішила позбавити його батьківських прав. Він не сплачував ніяких аліментів, не підтримував дитину ніяк, чому я повинна, наприклад, узгоджувати із ним якісь виїзди за кордон, чи ще щось?

Я йому запропонувала підписати відмову, назустріч він запитав, чи не буду я перешкоджати йому бачити Єву. Я запевнила, що не буду, він погодився, я зателефонувала адвокату і повідомила про згоду — він сказав, що такого ще не зустрічав.

Ми видихнули. Стало легше. Він може зателефонувати раз на півроку, чи на день народження Єви. Спочатку телефонує мені, питає, чи можна їй щось передати, але без нав’язувань. В нього народилася дитина, мабуть, якось налагодилось життя. 

Зараз ми із Ванею одружилися, і я і Єва змінили прізвища — стало зручніше подорожувати, ми усі — одна родина.

Я не бачу зараз потреби у тому, аби водити доньку до спеціалістів, аби щось турбувати, копати. Мені здається, зараз екологічніше залишити ситуацію як вона є. 

— Як ти вважаєш чому і як у Вані вийшло побудувати такі відносини із Євою?

— На першому етапі це для нього була задача. Він фокусувався на цьому, а я максимально абстрагувалася, аби дати свободу, аби Єва не була ніби між двох вогнів. Вони ходили гуляти, ходили в цирк, проводили час разом. 

В нас ще спільне коло друзів, і там усі тати брали дітей і гуляли разом. Для їхнього спілкування не потрібна була я. І це почало гармонійно вибудовуватися у дружбу, підтримку дорослого.

Їм стало цікаво разом, в них є свої заняття, свій час. І так само у мене із нею є свій час. І є наш спільний час разом. І це дуже допомогло. 

Треба віддати належне Вані, в нього є молодший брат, який народився, коли він був уже дорослим, і він вміє налагодити контакт — якщо ми приходимо на якесь свято, то він буде приймати участь більше, ніж усі інші тати у спілкуванні з дітьми та в їхньому розважанні, він залучається у цей процес. 

Але також Ваня розуміє, що багатьох речей він не знає, він не був присутнім при народженні, в період памперсів, пелюшок — багато чого він робить суто інтуїтивно і тому там вже включаюся я. Зараз вже Єва доросліша, і їй треба щось пояснювати, і я інколи бачу, що наші підходи не синхронізуються…

— В чому різниця, розкажи?

— В нього є досвід того, як його виховували батьки. І на питання Єви “чому так” він інколи воліє відповісти “тому що я так сказав” і в таких випадках ми дійсно сідаємо за стіл і розмовляємо, розбираємо ситуацію. І я можу сказати, що в нас,  якщо в чомусь і є конфліктні питання, чи не співпадають погляди, — це у питаннях виховання. Я його впустила в цю зону, абсолютно адекватно сприймаю його позицію — вона не менш важлива ніж моя, тому що я віддала йому частину відповідальності, він – тато. Коли я зрозуміла, що між ними є зв’язок, і якщо я хочу аби наші відносини як родини розвивалися, мені потрібно віддати йому цю роль батька. Я не можу при доньці сказати, що Ваня не правий. Він дорослий і я доросла — ми разом беремо участь у вихованні. В нас можуть бути різні погляди, але ми намагаємося їх синхронізувати. 

— Ти почала наше інтерв’ю з того, що ти вдячна за перший шлюб та розлучення. Чому навчив тебе цей досвід, що ти з нього взяла, за що ти вдячна?

— Я вдячна, по-перше тому, що кожного дня я прокидаюся абсолютно щасливою. Бо я знаю як може бути інакше — без цього розлучення, я б не змогла порівнювати. 

Ця різниця настільки критична, що я вважаю цілковито необхідним було проходити через усе це лайно заради того, що є сьогодні. 

Я могла б боротися нескінченно, шукати компроміси, й все життя прожити у цих компромісах. По-друге, я вдячна за дитину. І третє  — це той емоційний досвід: закоханість до сліпоти, у другий раз я вже підходила до цього із розсудливістю, оцінювала ризики, розуміла де мені доведеться уступати та розуміла, що заходжу в ці нові відносини абсолютно вже іншою людиною, із іншими цілями, бажаннями та можливостями прояву особистості. 

Є компроміси, на які я вже йти не готова, я зважувала наші цінності — наскільки той базовий підхід, який зруйнував мої відносини в минулому, співставний із моїм: я дивилася на родину чоловіка, на відносини його і його батьків, як він взаємодіє із ними. І для мене це було цінно — я з задоволенням на них дивлюся. 

Я розуміла ризики, я бачила і те, що він не ідеальний, в ньому є свої мінуси, і я питала себе наскільки я із цими якостями готова миритися, наскільки я можу їх пропускати, і не хвилюватися. І я зрозуміла, що все ок. 

Ще мені потрібні були турбота і увага — Ваня повністю для мене закриває ці питання.

Поряд з ним я цілісна і не шукаю в собі якихось недоліків. Ми щасливі і все склалося якнайкраще. 

Щоразу, коли ми їдемо додому після зустрічі з його батьками, я вдячна всім серцем – я навіть і мріяти не могла, що колись до моєї дитини так буде ставитися інша сім’я. Батьки Ігоря в свій час вирішили не втручатися і це було з однієї сторони добре,  а з іншої – трохи засмучувало, бо в моєму дитинстві, навіть, коли мій батько загинув, я продовжувала спілкуватися з його батьками. 

Є речі, які важко пройти, але ти не знаєш, як буде краще наперед. І якщо ти обираєш свій шлях, свої добрі наміри, і готовий до змін — в цьому є сенс, все може бути на твою користь, і ти будеш вдячна

— Розкажи про свої принципи виховання? 

— Я вважаю, що головна задача батьків — навчити дитину жити без їхньої участі. Але є принципи, та наш досвід, через який ми пройшли, який передається з покоління в покоління. Це допомагає людям розвиватися швидше. 

Я намагаюся виростити доньку самостійною, але при цьому надавати підтримку та ділитись власним досвідом, без нав’язувань і обмежень. Намагаюся розповісти про відповідальність і безпеку, здоров’я, життя. Хочу просто виростити здорову щасливу людину. 

При цьому вважаю що батьки — це люди які встановлюють рамки, і завдяки цьому дитина розуміє батьків, і бачить в них батьків, а не лише друзів, із якими можна не спілкуватися, якщо щось. Поки я — дорослий, я встановлюю правила її гри, її життя, для того аби вона відчувала в мені опору. Я пояснюю що добре, і що погане, що може зашкодити. Наприклад, вдома ми не їмо з гаджетами. 

Ми не караємо фізично, в нас існують в якості зворотньої сторони лише обмеження гаджетів при перетині певних кордонів. Багато в чому краще не карати, а дати зворотню рефлексію — розповісти дитині що відбувається, чому вона так себе зараз почуває, підсвітити цей процес залученої уваги. Це допомагає.
Я хочу аби донька за будь-яких обставин зверталася до мене по допомогу чи пораду.