“Пиши не для того, щоб читали, а тому що не можеш не писати”.
Алла Колбовська – мама дворічного Лук’яна та авторка блогу “Щоденник матусі”, розповідає про те, як до неї приходять теми, хто її читачі та чому в її блозі ніколи не буде реклами.
Про створення блогу
Я пам’ятаю цей момент. Лук’янові ще тижня не було. Я прокинулась трохи раніше за інших. Лежу і дивлюсь на сплячих синочка і чоловіка. Мені так захотілося закарбувати у пам’яті цей момент. І інші моменти материнства. Тоді я і написала свій перший пост. Моєму блогу вже виповнилося 2 роки.
Для мене блог – це щоденник мого материнства. Хоч він і публічний, але дуже інтимний, як справжній особистий щоденник: тут і радість, і біль, і успіхи, і розчарування, просто буденність, і великі свята.
Справедливо назвати Лук’яна моїм співавтором, бо саме з його народженням і розпочалась нова сторінка моєї творчості.
Я сам собі критик, редактор, опонент. Але я люблю отримувати фід-бек, тому рада, коли читачі відписують свою думку, навіть якщо вона різниться із моєю. Я відкрита до конструктивної критики і мудрих порад.
Блогер має бути цікавим, люди мають хотіти його читати. Я думаю, коли автор сам горить тим, про що пише, то цей вогник передається і читачам.
У мене є творче кредо, яке зі мною вже багато років : “Пиши не для того, щоб читали, а тому що не можеш не писати”.
Так, це приємно коли тебе читають, але для мене навіть важливіший сам процес написання.
Про читачів блогу
Деякі мої читачі – мої реальні друзі і знайомі. Деякі читачі – фб знайомі, з якими зав’язалась “дружба” завдяки блогу. Спочатку вони активно коментують мої пости, діляться своїм досвідом і переживаннями. Потім додаються в друзі в фб – і тоді починається вже інший рівень спілкування, коли не тільки вони знають, що відбувається у моєму житті, а вже і я знаю події їхнього життя – я люблю таке. Я екстраверт від маківки голови і до кінчиків пальців на ногах, тому дуже люблю спілкування. На жаль, деяких своїх читачів не знаю, бо, як вже написала, вони у мене скромні.
Найбільше відгуків за два роки набрали два тексти: про емоційне вигорання і про “не судіть мам”. Думаю, стільки “лайків”, бо теми актуальні і близькі багатьом мамам.
Я люблю натхнення і імпровізацію. Що стосується творчості, то не люблю чіткого і суворого плану. Теми, як правило, виникають спонтанно: кудись сходили, щось побачила, про щось подумала – про це і пишу. Бувають теми, які довго виношую. Наприклад, вже десь як місяць хочу написати про виховання і покарання дитини. Написати хочу, але відчуваю, що ще рано, думці треба визріти – зараз я вагітна цими думками, а коли прийде їх час – вони народяться.
Улюблені пости в блозі – це, мабуть, ті, що описують мої внутрішні переживання. У них я оголюю душу, для мене писанина замінює похід до психолога.
Про рекламу в блозі
Не просуваю і не рекламую свій блог. Я дуже цього не люблю. Не люблю коли нав’язують блог; коли автор поширює свої пости у всеможливі мамські групи; не люблю “випадкову” рекламу в ФБ (хоча вона зовсім невипадкова, оскільки ФБ знає про ваші інтереси). Я ніколи не прошу читачів щось репоснути.
Коли проводжу у своєму блозі якісь цікавинки (наприклад, таємного санту), то репостів теж не треба. Коротше, мені здається це нечесно по відношенню до моїх читачів. Саме із цієї позиції я – жахливий блогер і точно не приклад для інших блогерів. Саме тому я за 2 роки і до 500 підписників не дотягую. Але я така – і мінятись у цьому поки не планую.
Про інших блогерів
Читаю багатьох мам-блогерів, але назву улюблених: Bad mama, Polina’s mama, Шалена мама, Travel mama (прикольно, усе закінчується на “мама”).
До речі, про Шалену маму. Півтора роки тому автор цього блогу Єва підписалась на Щоденник матусі. Читала, коментувала, потім написала, що у неї теж є блог. Я підписалась, читала. А потім Єва запросила на свій день народження. А потім ми стали ближче спілкуватись через ФБ. А цього літа разом відпочивали 2 тижні на дачі з дітками. А все почалося з простого: “А я теж веду блог”.
Правду сказати, нічого не планую, крім того що вже є: жити, творити, писати.
