Принципи Спартака Субботи або як не потрапити в халепу з терапевтом
Інтерв’ю

Принципи Спартака Субботи або як не потрапити в халепу з терапевтом

В одній економічно розвиненій соціальній державі, яка за багатьма вимірами попереду всієї планети є проблема із психічним здоров’ям громадян. Кожен п’ятий американець страждає на ментальні захворювання — важка депресія, шизофренія, біполярний розлад, посттравматичний синдром, тривожність, пограничний розлад особистості. Ну то й що?

Тепер подумки перетнемо Атлантику — вгадайте, яка країна тримає перше місце в Європі за кількістю психічних розладів? Так, нажаль, це Україна, і в нашій країні від різноманітних нервових розладів страждає кожен третій українець — про це нам офіційно говорить Мінсоцполітики.  Згідно даних національної академії медичних наук України, депресія в нашій країні є найбільш поширеною проблемою серед усіх психічних розладів. Ситуація на думку фахівців буде погіршуватися. Тривалий карантин, війна, очікування локдауну, економічні проблеми, втрата роботи, зниження соціальної активності, брак спілкування — все це пригнічує людей і негативно впливає на їхній емоційний стан. І якщо в США соціальну сферу буквально заливають грошима, а спеціалістів готують та кваліфікують табунами, і культура лікування та слідкування за психічним здоров’ям на високому рівні, то щось мені підказує, що в нашій молодій державі все дещо відрізняється. 

Ми зустрілися із психотерапевтом Cпартаком Субботою аби відповісти на безліч гарячих питань сьогодення:

— чому чекап здоров’я ментального необхідний не менше, ніж фізичного;

— як зрозуміти, що з тобою щось не так;

— які бувають розлади;

— в чому проблема з психотерапевтами в Україні і як знайти кваліфікованого спеціаліста; 

— як підтримувати своє ментальне здоров’я.

Читайте і будьте здорові.

 

— Люди з мого оточення все більше звертають увагу на нестабільний психічний стан. За моїми спостереженнями ще років п’ять-десять цього не було в таких масштабах. Годі й говорити про наших батьків, вони взагалі не оперували таким категоріями. Як тобі здається, сьогодні просто зростає грамотність у сфері психічного здоров’я, чи є якісь об’єктивні обставини для цього?

 — Насправді, психічних захворювань не побільшало, їх просто почали краще діагностувати. Проблема у тому, що найзагадковіший орган людини — мозок, є найменш вивченим, тому ми дісталися до нього в останню чергу. І якщо субстрати мозоку ми вивчати можемо — певні травми, пухлини, набряки, то психічні процеси ідентифікувати складно. Раніше медики та науковці працювали із тим, що було під рукою, із тим, що легше було визначити — не було приладів та технічних можливостей. Лише порівняно нещодавно у масштабах вивчення нейробіології ми навчилися відслідковувати активніть лобових часток мозку в стані емпатії, з’явилися технічні засоби, які дали нам можливість вивчати функції не лише на словах. Раніше основним методом діагностики було спілкування із пацієнтом — ми питаемо, він – відповідає. Але ж він може і збрехати. Тому, отримуючи інструментальні способи вивчення психікі ми стаємо продвинутими. А це все з’явилося нещодавно, ще у нашому із тобою дитинстві не було можливості зробити МРТ мозку аби визначити працює в нас ліва скронева частка чи ні.

Читати також: “Cапртак Суббота: Подавляющее число интеллектуальных людей разводятся экологично”

— При цьому, якщо періодичні чек-апи з приводу фізичного здоров’я вже ніби стали нормою, то перевіряти психічний стан  в нас ще традиційно не прийнято. Розкажи, чому так? 

— Є три причини. Перша — відсутність кваліфікованих спеціалістів. В західних розвинутих країнах такої проблеми немає. Вона є на пострадянському просторі — із часом змінилася спрямованість, люди почали займатися прикладними речами, травмами. На науковому рівні психічні процеси вивчають, а от на практичному медичному рівні такої можливості немає. Тому що впливають наші соціокультурні особливості, і це друга причина, наші уявлення про те, що таке “психічне”.

Коли йдеш до психотерапевта, це в розумінні оточуючих означає, що ти божевільний, псих, хвора людина. При цьому у людини можуть бути абсолоютно об’єктивні показання для такого звернення – панічні атаки, наприклад.

Повернемося до першої проблеми, така людина із панічними атаками приходить до некомпетентного спеціаліста, й він виписує пацієнту “Гідазепам”. Попри те, що в Європі це просто нонсенс, абсурд, немає такого протоколу.

— А в чому проблема із цим препаратом, поясни, будь ласка?

— “Гідазепам” — це анксіолетик, інакше кажучи, транквілізатор бензидіазипінової групи, який сильно знижує чутливість по відношенню до зовнішніх подразників. Це така попсова штука, розпіарена через швидку дію, він сильно заспокоює і одразу дає полегшення. Але багато в чому це, по-перше, ефект плацебо, тобто ви просто вірите у його ефективність, а по-друге – він знижує активність нервової системи, знижує когнітивні здібності, ви, скажімо так, починаєте думати гірше, і в цей момент стаєте менш тривожними.

Але ж тривога — це нормально, це сигнал про те, що щось відбувається не так, і наше завдання не прибрати тривогу, а змінити мисленневі процеси, змінити оцінку ситуації, аби тривога зникла сама по собі.

То ж, дві проблеми: немає хороших спеціалістів, проблема в галузі, та соціокультурні особливості: люди не розуміють, що проблеми психічного порядку треба лікувати у відповідних спеціалістів. Третя проблема — це проблема самих патологій, захворювань, розладів. Існує дві групи розладів — егосинтонні та егодистонні захворювання. Егодистонні — це ті, про які ми розуміємо, що так бути не повинно, які до нас не відносяться. Ну, наприклад, людина в депресії, і вона точно розуміє, що так не має бути. Чи в людини панічні атаки, і вона ловить себе на думці, мовляв, чекайте, я ж раніше жив нормально, не лякався, не задихався.

— А якщо людина не розуміє, якщо вона давно вже не пам’ятає себе в якомусь доброму настрої, чи якісь відбуваються із нею події, які її пригнічують, і вона списує все на обставини, й не може ідентифікувати саме депресію?

Тоді це не егодистонне, а егосинтонне захворювання. Егосинтонний спектр розладів — це частіше за все характерологічні патології, наприклад, нарцис, аб’юзер, — він не вважає, що із ним є якась проблема. Жорстокі люди, без емпатії не бачать в собі цього, навпаки, вважають, що їх просто оточують безглузді, слабкі люди.

Людина із прикордонним розладом особистості відчуває постійну тривогу, що її кинуть ій потрібен гіперконтроль над кимось, вона вважає, що її зраджують, що проблема в іншому, а не в ній. Або, скажімо, дистимія, на відміну від депресії, цей стан дуже тривалий та має неповні симптоми, наприклад, людина може бути працездатною, в неї може бути усе в порядку із лібідо, нормальна фізична активність, але при цьому вона постійно пригнічена, в неї депресивні способи мислення, апатія, відсутність інтересу, тобто ніби депресія, але із неповним набором симптомів. При цьому в неї немає порушення сну, чи харчування. Такий стан може тривати десятиліттями.

Або, наприклад, людина живе із аб’юзером, і не розуміє, що це погано знову ж через соціокультурні особливості. Людина зростала в такому середовищі, де їй казали, що проблема — не проблема, усі так живуть. 

Її переконували, усім потрібно народити до 30, терпіти насильство вдома, обмежувати й бити дітей, будувати уявлення про те, що хто сильніший, той і правий, а не про те, що той хто правий, той і сильніший — у цьому й проблема.

І цю систему переконань треба змінювати, бо вона застаріла. Мене вважають людиною, що пропагує прямо якісь радикальні заходи, коли я кажу, що якщо ви живете із людиною, яка вас обмежує фізично чи психологічно — треба лишати її — є речі які вилікувати не може ні психіатр, ні психотерапевт, ніхто — це втрата часу. І коли я таке кажу, мене звинувачуть, що ніби я пропагую розлучення, а я ж пропагую благополучне життя, а що його буде супроводжувати — інше питання.

Я вважаю, що життя дається лише раз, воно дуже коротке, і жити його в хворобливому стані просто немає сенсу. Для наочності, аби просто люди собі якось уявили наскільки усе серйозно я наводжу такий розрахунок: мені під 30 років, активне життя в Україні в середньому до 60 років, навіть статеве життя десь у цих межах, лишається 30 років. Ніби 30 років — це багато. Але 10 років з них — це сон, 1 рік – стояння в заторах, в транспорті, 1 рік на гігієну — миємося, чистимо зуби, ще на роботу прийдеться 40-50% часу.

Лишається десь 6 років життя  на те аби робити щось своє, що заманеться, чи це багато? Це дуже мало.І ще, здебільшого, цей час ми проводимо серед людей, в товаристві, спілкуємося із кимось. Чи хочете ви рухатися до смерті у тому середовищі, в якому ви знаходитеся зараз?

Якщо ні — треба приймати радикальні рішення. Наш світ розкривається крізь призму наших суджень, переконань, і ми оцінюжмо його через цю призму, і наше завдання – не змінювати світ, а змінювати власні переконання, відношення.

Читати також: Спартак Суббота: “Из-за когнитивных искажений родитель больше склонен к ошибкам в воспитании, чем человек, который детей не имеет”

— В чому різниця між підходами “змінюйся сам” та “змінюй свої переконання”?

— Справа в тому, що людина може змінити власну поведінку, але не змінити переконання при цьому.

Важливо змінювати переконання тому, що вони є пусковим механізмом для зміни емоцій та поведінки. В нас є когнітивно-поведінковий ланцюжок: спочатку — система виховання складає наше уявлення про світ, потім формується система дій, дії призводять до наслідків.

Наприклад, я відмовляю людині, наступного разу вона відмовляє мені, її відмова формує для мене певне значення, тобто, ми надаємо певне значення відмові. Це значення ми далі інтерпретуємо, себто, формуємо думку, якщо мені відмовили, то це значить я – малозначущий, непотрібний, далі формується думка, мовляв, я якийсь дефективний, а на цьому тлі вже формується емоція.

Спочатку думка — потім емоція. Люди це плутають, тому терапевтичний підхід “давайте відчуємо ваші емоції” – ця нескінченна гештальт-жуйка не дає ніякої користі, бо не пережовувати емоції потрібно, а правильно думати. Після емоцій формується реакція — ми реагуємо на основі наших емоцій. Якість емоцій визначає нашу поведінку, а значимість цих емоцій визначається якісю думок. Змінюємо думки — змінюється усе.

Ми можемо змусити себе поводитися інакше, але ступінь наших страждань при цьому лишатиметься високим. Тому ми змінюємо не просто поведінку, а й систему мислення. В цьому місці я б рекомендував читати книгу Віктора Франкла “Людина в пошуках справжнього сенсу”, її автор не міг змінити поведінку, бо знаходився у концтаборі, але він зміг змінити власне мислення, і зміна когнітивного контексту вплинула на зміну емоційного.

— Давай поговоримо про те, як змінити переконання, із чого почати?

— Найпростріший шлях — піти до психотерапевта. Так, це коштує грошей, це певні витрати часу, але саме він буде провідником. Є велика різниця в тому, як замінити водопровідний кран вдома, якшо майстер буде розповідати вам телефоном що робити, чи коли він прийде і сам це зробить на ваших очах, розповість, що й до чого, сформує у вас наочне уявлення. Так само і з психотерапевтом, який може особисто із прикладом надати уявлення про зміну переконань, навчити це робити. Альтернативний шлях для тих, в кого немає можливості піти на терапію, або знайти компетентного спеціаліста — самопоміч. Є безліч рекомендацій щодо технік КПТ, цілий список цих технік. Одна з найкращих — тестування думок, її ще називають технікою когнітивної реструктуризації.

— Як зрозуміти що спеціаліст компетентний? Страшно довірити власні очікування, бажання змінитися поганому терапевту без медичної освіти — хто тільки себе не називає психологом, людина пройшла якісь курси, запустила блог в Інстаграмі і  – вже психолог.

— Мене бурює, люди дозволяють собі називатися психотерапевтами, не маючи при цьому ніякого уявлення про психотерапію, або не маючи медичної освіти. Я відслідковую таку тенденцію, що психологом вважає себе ледь не кожен, хто просто пройшов курс терапії. Більшість таких представників ринку — це жінки, що отримали, наприклад, досвід розлучення, пішли на курси,й вирішили, що якщо вже змогли пережити власний важкий досвід, то просто мають бути психотерапевтами і допомогати іншим. Отримуює перехресну магістратуру із психології, маючи якійсь бакалавріат з економіки — і вже психолог. А насправді –  травмована й перелякана людина хоче допомогти іншим травмованим і переляканим людям. Завжди кажу, що робота психотерапевта — це діяльність у медичній площині, ми маємо справу із психікою, ми працюємо із апаратом, що відповідає за нашу життєдіяльність.

Якщо, припустимо, у вас травма коліна, чи із серцем проблеми, ви ж ідете до лікаря, а психіка — це така ж частина нашого організму. Неможливо стати лікарем, якщо просто полікуватися у лікаря, неможливо стати кардіохірургом просто тому, що вам зробили операцію на серці — так воно не працює.

Або ще інший варіант, людина коуч, читає тренінги мотиваційні, і в якійсь момент починає називати себе психотерапевтом, і ніхто ж не спитає з нього, а він просто травмує людей.

— Добре, а як відрізнити, як зрозуміти що перед тобою спеціаліст?

— По-перше, потрібно зрозуміти, який підхід використовує спеціаліст — завжди треба питати про це. Також потрібно спитати, чи є протокол лікування, тобто, план, за яким ми ідемо, чи є терміни. Звісно, навіть КПТ-терапевти не можуть дати дедлайн повного одужання, але план має бути. Треба зрозуміти, чи співпрацює цей спеціаліст із психіатрами, що можуть призначати медикаментозне лікування.

Ви також маєте повне право розуміти, чи розбирається ваш лікар у нейробіології, в базовій термінології, ви можете просто спитати в нього, що таке, скажімо, психіка, і, якщо він почне запинатися, чи почне відповідь зі слів “це коли…”, або просто верзе казна-що — це говорить про те, що або людина погано вчилася і погано підготовлена до роботи, або, в принципі, не розуміється у предметі.

Спеціаліст також повинен розбиратися у нейроімунній ендокринології, в біології — уся психіка підв’язана під так звані субстрати мозку, під гормони. Він повинен розуміти, як формуються емоції, яка частина мозку відповідає за емоції, що впливає на емоційний процес, чому потрібно змінювати думки, а не емоції. Він зобов’язаний відповідати на усі питання, які у вас виникають під час комунікації із ним. Кількість сертифікатів, і те що на них написано абсолютно ні про що не говорить. Я знаю купу кандидатів психологічних наук, що є настільки некомпетентними психологами, що це просто жах, вони травмують людей. Є таке поняття — “ятрогенія”. Ятрогенні захворювання, чи розлади — це захворювання, що їх спричинила робота некомпетентного спеціаліста. Прийшла людина до гештальт-терапевта із тривогою, а пішла із панічними атаками та обсесивно-компульсивним розладом. Або прийшов із соціальною тривогою, а пішов із агорафобією, із соціальною фобією, із відчуттям того, що його в дитинстві згвалтували, яке йому нав’язали на терапії. Та, навіть, недоречний жарт, насправді, чи коментар може завдати шкоду людині. Не виключаю, що і в мене, і в моїх колег, яких я вважаю вищою мірою компетентними, бувало таке, і це нормально — ми не можемо передбачити все, але ми повинні щосили мінімізувати це.

— Чого не повинен робити психотерапевт, як відрізнити, чи є якісь тривожні дзвіночкі, маркери?

— По-перше, в нього не повинно бути ригідних стійких переконань, він не може їх транслювати, нав’язувати, він може лише ставити вірні питання. Іноді в терапії використовують метод “саморозкриття” — терапевт може сказати щось накшталт  “я можу поділитися із вами власним досвідом, можливо, він буде вам корисним” і розповісти про те, як він бачить ситуацію, і як він вчинив, але це не істина в останній інстанції. Наступне, чого він не може робити – це плакати із пацієнтом. Це просто жах. Мої пацієнти розповідають мені про такі випадки. Пацієнти люблять зі мною працювати, бо я спокійний та врівноважений, і коли людина розповідає мені свою страшну історію, то вона чекає на реакцію. Як дитина, коли вона впала і дивиться на реакцію батьків — якщо батьки занепокоєні, то і поле безпеки для дитини зникає. Те саме із терапевтом — якщо він в істериці, припадках, плаче та жаліє пацієнта, то пацієнт взагалі не розуміє в чому проблема.

Ні в якому разі не можна плакати, треба бути опорою для пацієнта. Третє, що абсолютно не припустимо, це звертання до пацієнта у зменшувально-пестливих формах — Оксаночко, Спартачок. Ні в якому разі! Ви розмовляєте із пацієнтом, і до тих пір поки він сам про це не просить, не переходите із ним на “ти”. Терапевти часто порушують це правило, аби подружитися. Що ще неприпустимо — це нав’язування, не можна наполягати на продовженні терапії, говорити про те що лікування триватиме роками, не лякати пацієнта трагічними наслідками у разі припинення терапії. Можна також зрозуміти, що спеціаліст не компетентний, коли він робить акцент лише на якійсь певній події, тобто не збирає повний структурований анамнез: як було в дитинстві, які прояви зараз, які характерологічні особливості. Чи була патологія у батьків, наприклад, біологічні фактори, алкоголізм, наркозалежність, травми мозку в батька, або аутізм, або синдром Аспергера, шизофренія — хороший терапевт збирає максимум інформації та ділиться із вами нею, нічого не приховує. В нього завжди є план, і він може розповісти вам про те що і в якому порядку він хоче робити.

— Я часто чую про те, що терапія це щось таке, що потрібно людині все життя, і що краще звалювати усі свої негаразди на терапевта, аніж на членів родини й близьких. Але, разом із тим, знаючи про КПТ-підхід розумію, що це не обгрунтована точка зору. Когнітивно-поведінкова терапія може допомогти у стислий термін та навчити людину працювати самостійно. Чи не міг би ти підтвердити чи спростувати моє судження? 

— Завдання КПТ-терапії, після спільного вирішення запиту та проблем пацієнта – дати йому навички необхідні для того, аби він сам собі був терапевтом. Так само й у схема-терапії, вона через довготривалу роботу змінює переконання, стійкі схеми. Якщо пацієнт працює із прикордонним розладом особистості, то терапія може тривати роками. В деяких випадках вона може бути потрібна усе життя, але саме такі випадки можна перерахувати на пальцях однієї руки фрезерувальника. Їх реально дуже мало. Цей розлад особистості дуже стійкий, як правило. І у випадках довготривалої терапії все одно є протокол. Арно Арнц надавав схема-терапію з близько 60 сеансів, це приблизно півтора-два роки, це достатньо довго, але це ефективно.

Не треба ходити на терапію лише тому, що вам подобається спілкуватися із терапевтом. Таке може маты мисце, наприклад, подобається особистість терапевта, й ви раз на місяць приходите поспілкуватися. Саме ходити й лікуватися довго не потрібно.

Якщо спеціаліст не впорався за півроки в рамках покращення вашого самопочуття — робіть висновки, змінюйте терапевта. Зазвичай в розумні терміни повинно стати краще, і буде зрозуміло, що ви рухаєтеся у правильному напрямку.

Важливо, що вже після першого сеансу вам повинно стати легше, терапевт повинен вас заспокоїти й запевнити, що ваша проблема має рішення, що все можна здолати, все можна зробити.  Біда багатьох підходів, особливо так званих глибинних підходів, накшталт психоаналізу, гештальту та, не приведи Господь, яких ось розстановок у тому, що терапевт вам каже, що на початку вам буде гірше, а потім стане краще — такого бути не повинно, це головне, вам має ставати краще, лише позитивна динаміка.

— Чи можемо ми скласти чек-ліст психічно здорової людини, який він?

— По-перше, психічно здорова людина здебільшого не відчуває почуття страху, сорому, провини  за свої дії. А, по-друге, психічно здорова людина не відчуває тривоги в ситуаціях, коли це недоречно, по відношенню до нерелевантних стимулів, там де подразник не є співставним із реакцією. Наприклад, людина спізнюється на роботу, а боїться так, ніби її вже за це звільнили. Або, припустимо, людина відчуває сильну тривогу коли їй телефонують близькі. Далі, відсутність пригніченого настрою, депресивних думок, суїцидальних думок, негативних відчуттів за звичайних побутових умов. І, важливо, якщо в ситуаціях, де раніше було комфортно, тепер є дискомфорт — це ознака нездоров’я, треба звертатися до психотерапевта.

Також ознакою може бути порушення сну чи розлади харчової поведінки. Ви спите й не висипаєтеся, чи ви занадто довго спите, чи дуже мало — усе що відходить від норми може бути ознакою. Ви їсте лише окремі продукти, й не їсте, скажімо, помаранчеві продукти, або боїтеся їсти продукти зеленого кольору – це теж тривожний сигнал. Або, може, ви відчуваєте дискомфорт в соціальній сфері, сред людей. Якщо відчуваєте щось подібне — треба консультуватися.

Я рекомендую проходити чек-ап щороку, піти раз до хорошого спеціаліста, це не повинно коштувати занадто дорого, інакше це переплата за бренд, а це не завжди ефективно.

— А розкажи тоді про ціновий діапазон, що дорого, а що ні?

— Я вважаю, що у рамках КПТ або схема-терапії вартість сеансу може варіювати від 1500 грн до 100-200 доларів. Якщо вартість КПТ — 200 доларів і ви тягнете, то ще можна піти. Але якщо це терапія характерологічна, і вам потрібно змінювати установки й переконання, то платити таку суму двічі на тиждень — це нонсенс, не робіть цього. Цей терапевт, яким би він не був популярним, хоч це Джефрі Янг чи Арно Арнц, не буде ефективнимна 200 доларів за сеанс. Він нічим не кращій від його колеги за 100 доларів. Багато некомпетентних спеціалістів виставляють такі суми, і люди до них ходять, це важко визначити. Єдине, що можу сказати — вам повинно ставати краще вже тут і зараз. 

— Добре, поговоримо тепер про тих людей, яких можна віднести до категорії здорових, в них також багато тригерів у повсякденному житті, також якісь сладнощі виникають, як їм знаходити сили, як триматися в стабільному й рівному позитивному настрої?

— П’ять рекомендацій. Перша є базовою вітальною, інші будуть чисто психологічні. То ж, рекомендація номер один — налагодити режим сну та харчування. Це одна неподільна категорія, тут є тісний зв’язок. В нас є певний запас енергії, він має конкретну назву — АТФ, аденозинтрифосфорна кислота. Коли ми прокидаємося вранці, то в нас є певний рівень заряду нашої батарейки, примустимо, що він 100% в тому випадку, коли ми ідеально спали. Впродовж дня, навіть, якщо ми просто сидимо на дивані, ми витрачаємо близько третини цього ресурсу — ми дихаємо, перетравлюємо їжу, в нас працюють усі системи  — це все витрати енергії. Якщо ж ми погано їмо, погано спимо — маємо дефіцит АТФ, до вечора ми вже виснажені настільки, що якість сну ще погіршується, ми не маємо сил на нормальну реакцію, не можемо нормально відновитися, нам не вистачає 8 годин аби виспатися, це все впливає на нашу продуктивність, ми гірше виконуємо роботу, починаємо вважати себе менш успішними, менш компетентними, оцінюємо себе як менш здібного члена суспільства, це все знижує рівень якості життя, і це вже замкнене коло. Сон та харчування дуже важливі.

Друга рекомендація — це фізичні навантаження. Вони впливають на серотонін, лімбічну систему, це також сильно пов’язано зі сном: нейромедіатор серотонін конвертується в гормон сну мелатонін. Тобто, фізичні навантаження напряму корелюють із якістю сну.

Третя рекомендація — мінімізація комунікації із людьми, які більшу частину часу вас засмучують. Якщо нам некомфортно спілкуватися із людиною, то ми не примушуємо себе, не робимо того, чого не хочемо. Ось деякі кажуть мені, що їм не подобається їхня робота, але вони не можуть з неї міти — тоді приймайте рішення, або втрачати час свого єдиного занадто короткого життя задля забезпечення себе фінансами, або іншої мети, або ж приймайте рішення, аби змінити якість свого життя. Можливо, ви ризикуєте, але, якщо чесно, в наш час ніхто не вмирає на голодним на вулиці. Все одно ви знайдете роботу, ви не станете бомжем, якщо поміняєте роботу. Так, можуть виникнути якісь складнощі, але ви стабілізуєтеся, і справи підуть угору, бо краще робити те, що подобається, інакше ви гаєте час. Тому третій пункт про те, що люди повинні приносити вам лише позитивні емоції.

Четверта рекомендація — поглинання нової інформації. Але ми не повинні примушувати себе, читаючи щось нецікаве, без задоволення. Якщо вам до вподоби художня література — читайте її. Але це повинно бути щось нове. Мінімізуйте скролінг, навігацію та серфінг по сайтах, соцмережах.

І п’яте — прививайте собі навички стоїцизму, тут рекомендую книгу Массімо Пільюччі “Як бути стоїком”.

— Розкажи, будь ласка, про базові принципи стоїцизму, що потрібно знати?

— Є основний принцип, найважливіше положення стоїцизму — дихотомія контролю. Це поділ речей на ті які нам підвладні, й ті які непідвладні, якими ми не можемо керувати. Завдання стоїка — приймати речі, на які ми не можемо вплинути, і змінювати ті речі, на які ми можемо впливати. Фокус на другому, й намагатися змінити це до тих пір, поки це вдається за найменших витрат енергії. Це перший принцип.

Другий принцип сформульований у положенні “Amor fati” — прийняття невідворотнього. Є речі які є невідворотніми — старіння, смерть. Ми повинні сприймати ці речі гідно, без страху подивитися в очі фактам, вміти прийняти те, що ми не можемо мінімізувати.

Ще надважливим є вміння змінити своє ставлення до речей, але не намагатися змінювати самі речі.

У Епіктета є така думка, мовляв, ми не можемо змінити усі речі, але ми можемо змінити наше ставлення до цих речей, своє відношення до подій, змінити оцінку і тим покращити своє становище. Тобто можна змінювати власне ставлення до чогось, а не самі речі.

Важливий принцип також закладено у цитаті, яку мені казала в дитинстві моя мати, вона розповідала мені про стоїків, тому я запам’ятав це і мені з тих пір сподобався стоїцизм. “Пири з людьми сторонніми й не причетними до мудрості відкидай. Знай, що якщо друг твій заплямований, то, спілкуючись з ним, навіть якщо сам був чистий, неминуче заплямуєш себе.”

Є в стоїцизмі ряд дисциплін: дисципліна прийняття, вона дозволяє сприймати речі які відворотні/невідворотні — невідворотні сприймати як факти, вміти жити у цій невизначеності. Як казав Сенека: “Якщо ти не знаєш куди пливеш, то будь-який вітер не буде попутний”. Тому до тих пір поки ви думаєте що цей світ несправедливий — будете переживати тривогу.

— Давай поговоримо про ситуацію в країні. Зараз багато говорять про загрозу повномасштабного вторгнення, інформаційний простір перегрітий, деякі люди максимально тривожні, збирають тривожні валізи, панікують. Як не втрачати самоконтроль, як говорити із дітьми, як дати їм впевненість у майбутньому?

Не треба обіцяти дітям того, чого ви не можете виконати. Не треба їм говорити про щасливе майбутнє, вони просто повинні навчитися вправлятися зі складнощами, й брати на себе відповідальність за власні вчинки. Єдине що ми можемо обіцяти дитині — задоволення її базових потреб. І наше завдання не нав’язувати їй думку, що, мовляв, все буде добре, ти не хвилюйся. Ми натомість можемо мінімізувати шкоду, яка йде ззовні. Наше завдання — дати можливість дитині бути здоровим членом суспільства, менш травмованим, якщо бути чесним, проявити себе там, де захоче дитина, де їй буде комфортно це зробити. Зараз батьки нав’язують дітям своє бачення та уявлення успіху.

Вчора я проводив лекцію, на якій було 200 осіб. Я спитав у них про те, хто вступив в університет по рекомендації, чи під тиском батьків — більше половини підняли руку.

Чому батьки до сих пір невічать власних дітей? Тому що вони мають певне уявлення про те, яким є щастя, яким є той самий шлях. Вони, звісно, не розуміють, що добро, якого ти бажаєш людині — це не те, що ти вважаєш добром, а те, що вважає добром та людина, якій ти його бажаєш.

Якщо дитина не сприймає за добро наші рекомендації, то ми зобов’язані надати їй можливість робити власні помилки і вчитися на них. Людина просто на біологічному рівні не здатна вчитися на чужих помилках. Ми не можемо пережити досвід інших. Припиніть нав’язувати дитині, дайте можливість робити помилки. Звідси ми переходимо до самоконтролю. Я визначив самоконтроль так — це здатність сформувати власне життя в напрямку людського самовдосконалення за допомогою розумово-моральної волі, й незалежно від природних поривів та афектів. Тобто вміння обрати вектор та рухатися.

Самоконтроль проявляє себе у двох характеристиках — помірність та мужність, я впевнений що це саме так. Помірність — це здатність протистояти потягам до насолод в усіх формах, особливо в чуттєвих сферах, через те що там виникають перепони для духовно-морального життя. Помірність — це вміння собі в чомусь відмовити, хоча й дуже хочеться. А мужність — це здатність протистояти меланхолічним потягам в будь-якій формі, а також афектам страху перед небезпекою, боротьбою, стражданнями або зусиллями.

Протистояти там, де життєві завдання потребують терпіння та наполегливості.