Интервью Промам в Украине Спецпроект

Тетяна Пренткович: «В Тернополі є заклади, в які не пускають з дитиною в туалет, якщо ти не їхній клієнт»

Соціальні гарантії для батьків і Україна схожі на паралельні прямі. Існують, але не перетинаються. Виплати на дитину вистачить на дві упаковки підгузок, якщо пощастить, місце в пологовому будинку і садочку часто отримується за хабар, дороги не пристосовані до прогулянок з візочком. Не говорячи вже про лояльні умови декрету, розділення його з батьком дитини навпіл і можливості працювати у комфортному графіку й умовах.

Нещодавно ми писали про те, які соціальні гарантії для родини існують в різних країнах світу. Тепер ми поставимо запитання українським мамам з різних міст про те, чого саме їм не вистачає для комфортного та повноцінного життя в місті. Сьогодні розпитаємо Таню Пренткович, підприємницю, одну з найпопулярніших інстаблогерів України та маму Івана.

Про Тернопіль для мам

В Тернополі абсолютно немає інфраструктури для того, щоб пересуватися з дітьми. У місті зовсім мало пандусів для візочків. Ми живемо приблизно в 15 хвилинах ходи до центру, і з дитячим візочком я не ризикую йти. Постійно потрібна допомога, щоб хтось тобі переніс, подав візочок. Мені пощастило. Коли народила, в мене одразу був автомобіль. Я саджала дитину в автокрісло і якихось нюансів не помічала. Але ця можливість є далеко не у всіх.

Потім я зрозуміла, що в Тернополі абсолютно немає пеленальних столиків. Я мама, яка працює. Зранку виїжджаю, часто з дитиною, ввечері – назад. Пеленальний столик мені просто необхідний. Можна, звичайно, змінювати підгузки і в машині, але так не має бути. Тому ми одразу після народження сина поставили у нас в закладі пеленальний столик. І зараз мами з усіх куточків міста, які просто гуляють в центрі, заходять до нас. Випити кави і скористатися такою важливою річчю, як пеленальний столик.

Скажу більше, в нас є заклади, які не пускають мам з маленькою дитиною в туалет. В місті є кафе, біля якого знаходиться дитячий майданчик. Всі мами звикли водити дитину в туалет в той заклад, бо це максимально близько. І якщо ти з дворічною дитиною, яка тільки відвикає від підгузка, тобі катастрофічно потрібно в найближчий заклад. І вже не раз помічали, що власник казав: «Ми тільки хімією обробили, не можна». Це дуже негарно з його сторони. Думаю, такі речі, як безкоштовний туалет, вода, мають бути в будь-якому закладі. Це важливо і робить «карму» закладу.

В нас також в більшості закладів немає дитячих стільчиків. А якщо є, то один на всіх. Зараз на все місто є всього чотири заклади з дитячими кімнатами. Коли хочеться піти з подругою, не залишаючи дитину вдома, звичайно, звертаєш увагу на такі місця. Наше власне кафе невелике, однак є й дитяче крісло та іграшки для дитини. Немає гострих кутів, на підлозі є ковролін, по якому дитина може повзати. В такому разі мама матиме трохи часу для себе, хоча б 10 хвилин, це дуже важливо.

Мені дуже подобається ідея з аніматорами. Якби в нас були якісь заклади з аніматорами, куди можна було б віддати малюка і не хвилюватися, було б круто. Я нещодавно дізналась, що в мене в тренажерному залі є няня, яка грається з дитиною, скидає фотографії в Viber, поки ти качаєш прес. Це зручно.

Грудне вигодовування – окрема тема. Коли я годувала сина, досить довго, мені завжди хотілося якогось більш закритого столика і більшого розуміння від людей. Пам’ятаю, як на перший чи на третій день вийшла з дитиною просто гуляти, він хоче їсти, і я не знаю, що робити, бо мені здається, що всі на мене дивляться. Я бачила незрозумілі погляди людей.

Що гарного в Тернополі

В нас дуже смачно і недорого харчуватись. В Тернополі багато гастрономічних закладів на невелику кількість населення, і вони справді дешеві. Тому до нас можна приїжджати на гастротури.

Якщо мене спитати про найкращі, я в першу чергу назву свій заклад – Tiger Box. Це наше дитя, наш проект. У нас їх два. Також в нас є вуличка, на якій розташовані заклади нашого друга. Це Jan Amor, NA NEBI і «Клуб Файного міста». Ми в них ходимо, від одного до іншого. В одному снідаємо, в іншому обідаємо, в третьому вечеряємо.

Також в Тернополі найдешевше таксі в Україні. Навіть якщо ти не маєш авто, можеш спокійно їздити на таксі й не витрачати на це надмірні гроші. Коли приїздиш до Києва, ця різниця дуже помітна.

Хоча при всіх плюсах зараз моє місто для мене стало трохи тісним. Ще рік тому я казала, що воно, навпаки, таке компактне, комфортне для життя. А зараз мені хочеться більше розвитку, руху. Мені цього бракує в Тернополі.

Один день мами в Тернополі

Я не можу описати, як проходить день середньостатистичної мами в Тернополі. За весь час свого материнства, а це майже два роки, тричі гуляла з сином в парку з іншими мамами. Мені ця прогулянка без змісту заважка. Я себе відчувала некорисною, непродуктивною в цей момент. Мені краще, коли я беру сина, саджаю його в машину, їду в центр, на роботу. Він зі мною у візочку, ми гуляємо з ним до банку, до податкової. І нам чудово, він гуляє, а я роблю роботу.

Я знаю, куди ходять інші мами. В нас є парк біля озера, там краса, різні дитячі майданчики. В центрі Тернополя гарна площа, там теж багато матусь завжди. Але там зараз є одна біда – дитячі атракціони, ці машинки. Я вважала, що мій син маленький, що він цього не розуміє. Але, коли він недалеко від цього місця, він просто розвертається і йде туди. Бо знає, що там є ці машинки. І далі ти вже з ним нікуди не можеш піти.

Про улюблені міста України

Я дуже люблю Київ. За його ритм, за можливості й за те, що в ньому є те, чого бракує в Тернополі. Зараз у нас в планах навіть є переїзд, бо, справді, стало тісно в Тернополі. І я розумію, що я дуже багато пропускаю. Тут щось відбувається, тебе кудись запрошують. Добре, але з Тернополя їхати шість годин. Ще мені дуже подобається Львів. Він більш домашній, навіть рідніший. Але, якщо вже міняти локацію, я б змінювала на щось більше.

Про менталітет українців

Багато в чому ми самі винуваті в тому, що нас оточує. Український менталітет можна описати фразою – все буде погано, але я нічого не буду робити. В людей якось так закладено. Є одиниці, які поскаржаться і щось будуть робити. А більшість каже: «Все погано, але я буду з цим миритись. І далі буду піднімати візочок через бордюр, і нічого не зміниться». Потрібно кудись писати, щось робити. Не знаю, чому в Тернополі нічого не відбувається. Це маленьке місто, можна було б все зробити. Але щось змінюється лише перед виборами. І дорога, і нові пандуси та дитячі майданчики з’являються.

Мені здається, люди просто звикли мовчати й нити. Я це помічаю навіть по своїх підписниках. Часто чую про себе фразу: «Тобі пощастило». Бо в мене є мама, бабця, машина. Але ж та сама машина не впала мені з неба. Я працювала заради того, щоб її мати. Думаю, мамам просто не вистачає сміливості про щось розповісти і почати діяти.

 

Спілкувалася Ксенія Букшина
Фото: Влад Стефанов