“Ці кадри нереально круті! Дякую тобі, Daria Pavlova! Те, як бачиш світ ти, як передаєш кожен момент – це надзвичайно! Кожен момент такий цінний!”
Вже більше двох місяців Анастасія Черкіс збиралася написати цю історію. Знаючи, що ці думки, ці емоції, переживання ніколи не забудуться. Проте, з часом трохи стирається яскравість пережитого.
Певно, почну з того, що колись, ще в ті часи, коли ми навіть не думали, що в нас будуть діти, мій коханий чоловік, на той момент просто знайомий хлопець, сказав мені, що хотів би мати не менше трьох дітей. В мене були ті самі думки. І ми ночами ділилися цими думками по телефону (хто пам`ятає, були тоді акції типу Діджус Ніч)…
Час від часу минулого року думки про те, що колись ми говорили про трьох дітей поверталися, але знову відкладалися «до кращих часів»
Наприкінці червня, я сиділа перед компьютером і намагалася зареєструватися на жовтневий марафон, готувалася бігти напівмарафон, але оплата чомусь не проходила. Я собі тихенько сердилася на Приват, але коли наступного дня з якогось дива вирішила зробити тест на вагітність і там показалися дві смужки, зрозуміла, що напівмарафон цього року біжить хтось інший, а не я.
З Ясюнею і Дєнькою я точно знала, хто живе в моєму животику, а з Лео все було зовсім інакше. Я знала, що хлопчик, але сумніви були до останнього. Щоразу, коли Лікар Наташа казала, що нічого не змінилося і в нас хлопчик, десь ще були думки: «А якщо ні?»
Ми подорожували цього року, як ніколи раніше. Лео з самого початку був «туристичним» дитям. Він перші місяці бігав зі мною по 10-15 кілометрів щодня, потім їздив то в Одесу, то в Київ, то в Ужгород, то в Туреччину, то знову в Ужгород , потім в Білу Церкву і ще купу різних міст…
Я точно знала, що буду народжувати в Києві цього разу і, відповідно, стояти на обліку тут же ж.
Коли, стало питання вибору лікаря, питань не було – однозначно Лікар Наташа Наталия Лелюх. І я така вдячна усім, хто радив, хто познайомив і допоміг бути сае в неї! Настільки легко, спокійно і затишно з нею!
Як можна одразу ж почати посміхатися, як тільки ти заходиш до лікаря в кабінет? У Наталії можна! І так щоразу! Кожен раз, кожна зустріч це як міні-свято! Нічого зайвого, «в тебе все супер!» , спокійні адекватні поради на мої істеричні «а-а-а! що це зі мною!?!?»
І не менш позитивний й професійний персонал у Клініці Святої Параскеви! Правда, це не реклама. Просто, в нас, навіть у приватних клініках часто персонал робить вигляд, ніби ви йому щось винні. А тут, ти завжди приходиш і тобі раді, цікавляться, як справи, чи хочеш ти чогось.
Ну і, нарешті, те, заради чого усе це було… Лео
Попри те, що за даними УЗД в нас було аж 4 дати імовірних пологів, я вєе почала готуватися ось-ось здатися ще на початку лютого. Найближчою датою, визначеною апаратом була 16-го лютого, потім були 19, 23 і 26… Я знала, що син захоче поближче до таткового дня народження, але, що він народиться 23 лютого і не могла собі уявити 
;)
Враховуючи кілька нюансів, як те, що старші двоє народилися в Ужгороді у супер лікаря Івана Хащі, Яся прийшла у цей світ через кесарів розтин, а Дєнька народився сам, братися за пологи природнім шляхом з рубцем мало хто хоче. Коли я запитала у мами, вона в свою чергу консультувалася з Наталья Мовчан, то відповідь була однозначною – Lubov Mochalova. Якось так зовсім не випадково ім`я жінки, яка щодня допомагає прийти у наш світ малюкам – Любов.
Я одразу відчула такий спокій і довіру, коли ми тільки познайомилися з нею. І якщо я починала десь переживати, щось ішло не так, як мені здавалося, воно має йти, то дві чарівні феї Наталія і Любов мене своїм спокоєм і впевненістю повертали назад.
Так от, як тільки мені на останньому огляді Лікар Наташа сказала: «ну ще максимум тиждень»., я вже почала готуватися до зустрічі з сином. Ні, це не значить, що я лягла собі й готувалася. В мене всі речі були давно вже зібрані і стояли в сумочках чемно чекали часу Х. Просто, я щодня прислухалася до своїх відчуттів, перестала знімати дні народження, особливо дитячі ;) На дитячих тренуваннях на ковзанці попередила, що в якийсь найближчий момент можу не з’явитися на 7 ранку.
Я вирішила таки дійти до занять з йоги до Elene Alexeyenko, бо мама сказала,що буду дуже шкодувати, якщо не зроблю цього. Тому, знаючи, що в мене ну максимум тижні два – пішла ще на йогу. Дякую Олена – деякі штуки таки допомогли в потрібні моменти. Але, хлопчик сидів собі, як партизан ще тижні з два.
І от, саме в той момент, коли я вже розслабилася і вирішила, що таки дочекаємося дня народження Макса (28 лютого) все і сталося.
Звечора в мене були якісь дивні відчуття, я попередила Любов Миколаївну, що можу її вночі розбудити…
З 3 ранку почала рахувати проміжки між переймами. Коли однозначно зрозуміла, що кожні 10 хвилин, довелося розбудити маму, яка була зі мною увесь час більше не як мама, а як доула, тобто жінка, яка супроводжує у пологах, і Макса.
Правда, в мене усе як завжди. Як тільки я усіх побудила, все зібрала, тут таки проміжко між переймами вже не кожні 10 хвилин, а то 7, то 20, то 3… Ну як завжди. Ми все одно вже зібралися, Любов Миколаївна так спокійно сказала, що «ну ви все таки їдьте, а там побачимо»… Отже, о 8.30 ми були в Пологовому будинку №3, чекали на зустріч із лікарем.
Посміялися з того, що черговий лікар почувши про такі проміжки між переймами здивувався і не зрозумів, що ж я буду робити в пологовому залі. А я ще встигла подумати, що треба було все таки поїхати з дітьми на ранішнє тренування на 7 ранку. Точно би встигли. Доки ми чекали на нашого лікаря на ім’я Любов, ми встигли посміятися і пофотографуватися в пологовому залі.
За півгодини ми вже зустрілися з Любов’ю Миколаївною і виявилося, що в мене відкриття вже 7 см. «Круто!» – подумала я, а якби ми таки не приїхали
І тут я згадала, що обіцяла Даші Павловій передзвонити, коли ми будемо в пологовому і буде зрозуміло, що вже скоро. Ми ще дорогою до пологового залу сходили на УЗД, де нам сказали, що хлопець такий зовсім не маленький 3900!
Любов Миколаївна трохи змінилася в обличчі, але лагідно так мені посміхнулася, мов: «Все ок! Не переживай!» І тільки тоді, коли ми прийшли вже до пологового залу, я зрозуміла, що усі навколо переживають, окрім мене і мого лікаря, бо у мене ж рубець на матці.
Із усіма оцими думками, вже таки добряче відчутними переймами через кожні хвилину-дві, я заходжу у пологовий щал і бачу, як мій коханий чоловік спокійненько так наминає манну кашку. Після того, як він з’їв мій сніданок (ні, я його зовсім не хотіла, просто він же ж був мій) він почав мене відволікати різними приколами. Коли я вже не могла сміятися, бо було просто ніколи між переймами, прилетіла Daria Pavlova і тут почалося.
Я вже точно була десь поміж цим пологовим залом, наповненим людьми, котрі випромінювали стільки любові і підтримки, й тим тунелем, який ми проходили з сином разом.
Цього разу я пам’ятаю кожну хвилину, кожен подих, кожну перейму. Я відчула, як впливає звук, з яким ти переживаєш її, як високий звук тільки забирає сили, а низький вібрує і допомагає розлабити м’язи, як син просувався все ближче я ближче до нас з кожним разом і подихом… Я знала, що поряд зі мною ті люди, які мене тримали, як на крилах.
Моя мама Ольга Карабиньош, якій я довірила всю себе, свого сина, свого чоловіка в той момент. Вона була не мамою, вона була доулою. Тою жінкою, яку в нас називали колись повитухою. Це не лікар, не акушер, ні, це жінка, яка проживає з тобою кожен момент, кожен подих, проводить тебе і направляє ніби по річці човен.
Все відбувалося так швидко і в той смий час мені здавалося, що час ніби мед. Він такий тягучий і липкий. Я навіть в якийсь момент зрозуміла, що дивлюся на все це зверху, ніби переглядаю фільм.
Мені страшенно хотілося, щоб цього разу нарешті ми разом з Max Cherkisбули в той момент, коли народиться наш син. Два попередніх рази він не встиг приїхати вчасно. Я боялася, що і цього разу він не зможе, не захоче, не встигне… І я така вдячна коханому, що він вчасно дав свою руку, в яку я вчепилася в якийсь момент, що він був поряд увесь цей час і найвідповідальніший момент ми пережили разом.
Мені здавалося, що часу пройшло так багато, я відчувала себе дико виснаженою і навіть сказала, що вже більше не можу. В голові одразу сплили думки про те, що скільки разів читала історії пологів, як дівчата казали «не можу». Я відчула фізичну втому настільки, що важко було навіть було встати. Далися взнаки недоспані ночі, ранішній графік тренувань, коли ти встаєш щоранку о 5.30, а лягаєш о 00.00 і ще й спати нормально не можеш. Казала ж мені мама: «Спи, доню, доки можеш!» 
:) Але, коли тебе м’яко, але впевнено так направляють і кажуть:
«Ти все можеш! Ще трошки! Тобі просто так здається!» Це дуетом казали мама-доула і Лікар Любов. Таке враження склалося, що в тебе ніби силу переливають….
Пам’ятаю, що акушерка запропонувала потрогати голівку, Макс сказав, що вже ось-ось, мама підтримувала позаду і десь навколо бігала Даша з фотоапаратом.
Десь у цей момент з’явився заввідділенням, який теж підбадьорював споційним тихим голосом….
І ось, коли народився мій синок, мій Всесвіт, мій Лео, такий маленький кряхтунчик лежав вже на мені, я побачила таку кількість очей, які випромінювали добро і любов!
Мені, тобто нам, надзвичайно пощастило пройти через це разом із такою командою. При всьому тому, що навколо мене в момент народження Левчика було стільки людей я не відчувала їхньої присутності.
Насправді, в мене було таке враження, що я вдома. Тільки тот момент, що в мене було безліч варіантів для самого народження сина (мені пропонували будь-який зручний: на стільчику, на маті, на спеціальному ліжку-трансформері, на диванчику..) відрізняв від дому.
Не довелося нічого казати про пуповину, нам самі запропонували щачекати доки допульсує кров і перетече уся, щоб перерізати її. Коли вона вже стала зовсім біленькою, Макс із шаленим смішним поглядом перерізав пуповинку і навіть забрав плаценту аби за давньою слов’янською традицією закопати її під деревом сили
Мені здалося, що пройшло більше 3 годин і увесь цей час Лео був на мені і я насолоджувалася його присутністю. І тільки коли його забрали, щоб зважити і поміряти, вся бригада була в шоці. Бо ніхто і не думав, що цей Котигорошко важить 4300 і має 57 см зросту. Довелося швиденько міняти заплановані варіанти одягу і одразу відкладати половину тендітнішим малюкам
Потім були два дні в палаті, візит дітей, рання виписка і нарешті вдома… Але, це вже зовсім інша історія.
Ця була про те, що мені надзвичайно пощастило познайомитися і пройти цей шлях до зустрічі з моїм малюком разом з супер-професіоналами, прекрасними лікарями – Наталия Лелюх і Lubov Mochalova. Я б ще раз прийшла і пройшла ;)
Ця історія про підтримку найближчих людей, про ті почуття, які ти переживаєш, коли проходиш цей шлях разом із коханим і найдорожчою людиною – мамою.