Розкажіть про свого найкращого вчителя, скажіть йому “Дякую”, скажіть “Я пам’ятаю”, “Я люблю”.
До закінчення шкільного року та старту нобелівської премії для вчителів Global Teacher Prize Ukraine, в рамках якої кожен може номінувати свого вчителя та допомогти йому отримати приз в 100 000 гривень, ми запускаємо флешмоб #респектуємовчителям
Я виросла в російськомовній родині, де було заведено багато читати, їсти виделкою та ножем, уміти сказати “вибач”, не дружити з покидьками і любити життя. В школі я навчалася українською, я дуже багато читала українською, я чи не єдина в класі отримала задоволення від Борислав сміється, але я не хотіла говорити українською.
Я не любила свого вчителя. Вірніше, вчитель не любив мене. Я писала три-чотири твори, за себе та тих, хто не готувався. “Їхні” твори отримували 5/5, мій – 4/3. Тема не розкрита, помилки, – казала вчитель. Ок, – відповідала я. Ок. І говорила тільки російською. Так було б завжди. Якби в інституті я не зустріла Свого Найкращого Викладача.
Геніально! – говорив абсолютно про будь-який студентський твір Іван Пилипович Ющук. – Ви просто геніальні!
У цьому було стільки чистих почуттів – до тебе, до мови, що українську хотіли вчити усі. Дівчинка, яка приїхала з Криму і не розуміла спочатку кожне третє слово, говорила тільки українською. Зі страшними помилками, з величезною напругою, з космічним бажанням почути – “Галя! Це ж геніально!”
Ющук – феноменальний вчитель, на підручниках якого зростали тисячі дітей, насправді був перекладачем з чеської мови. Але одного разу він зрозумів, що з українською справи в Україні гірші, ніж з чеською і почав займатися методиками, які допоможуть вивчити мову з любов’ю до неї. Не через тиск, через обов’язок перед батьківщиною, через сором. А через любов та інтерес. Усі правила ми запам’ятовували завдяки смішним реченням. Я згадую їх, ніби це було сьогодні, ніби я тільки вийшла з кабінету після пари. І “Де ти з’їси ці лини», і «де ти з’їси цю чашу жиру», і «усе це кафе «Птах і чаша” – Іване Пилиповичу, ви завжди зі мною!
Українська – це любов. Не принижуйте її закликами створити гетто, коментарями в постах типу “не розумію, чи автор тупий, що не пише українською” або ще гірше – “виправте спочатку свої помилки, а потім вже висловлюйтесь з приводу культури”, думкою про те, що справжній патріот говорить тільки нею, і ніяк не інакше. Не змушуйте – навчайте! Не принижуйте – підтримуйте!
Не викликайте ненависть – закохуйте! І в нас все вийде.
Кожна людина, яка починає говорити, писати, думати українською має знаходити шалену підтримку, кожна людина, яка вагається, має щодня чути, як красиво зараз звучить Київ. Бо все більше розумних, талановитих, відданих своїх справі людей, творців проектів та змістів, переходять на українську. Стає все більше якісної музики, книжок, виставок, круто звучать фільми та мультфільми. Моє серце щасливе. Моє серце на все життя віддано Івану Пилиповичу Ющуку, який навчив мене не мові, а любові до мови.
На фото: два альманахи студентських новел, які з’явилися у перші ж роки навчання завдяки Іван Ющук. Коли я принесла їх у школу, моя вчителька щиро здивувалася. “Божемій, – сказала вона, – божемій, дитино, в тебе ж в школі ніякого таланту не було”
PS Моє безмежне “дякую” летить до Zoya Lytvyn, Olenka Severenchuk та усій команді Освіторія, які привезли Global Teacher Prize в Україну і принесли ще більше щастя в наше життя.
Автор Ярослава Гресь, СЕО Gres Todorchuk PR