Так багато хочеться сказати, і водночас хочеться мовчати, думати, усвідомлювати, заглиблюватись у себе.
На жаль, вчорашнім важким днем не обмежились наші труднощі – вони продовжились з 7-ї ранку. Відмова від їжі, терор мене істериками, хоче сам не знає чого. А потім я стрімголов біжу до лікаря, бо запізнююсь на прийом; Лук’ян лишається з татом. Він не хотів лишатись з татом. Він хотів бути з мамою… проте, як завжди.
Але пост не про це.
Я вертаюсь додому, а Лук’ян так щиро мені усміхається, так міцно мене обіймає. Ми граємося, читаємо. Ми знову разом. Потім Андрій поїхав на роботу, а я лишилась сама з сином. Тоді для мене це було вироком. Але ми почали гратись. Грались у незамисловату гру “ку-ку”.
Я в якийсь момент я ловлю його погляд. Я подивилась не в очі, глибше, здавалось, у саму душу.
Я побачила там любов: таку щиру, безумовну, всепокриваючу. Тут за мить стільки думок виринулого у голові. Мені стало страшно. То був такий сакральний момент.
Я раптом усвідомила, що йому більше ніхто не треба. Йому так добре зі мною. Йому так цікаво зі мною. Я йому не набридаю. Я набридаю сама собі, а йому – ні. Йому достатньо мене і моєї присутності. Іграшки, книги, подорожжі – це все добре, але не важливо. Важливо – спілкування з мамою.
Так, звісно, я це знала раніше, але сьогодні я це якось відчула по-новому.
Багато хто звинувачує мене у тому, що він надто прив’язаний до мене. Але чи знаєте ви, що #не_завжди_так_буде ? Колись він хотітиме бути з друзями, пізніше з коханою, потім зі своїми дітьми. А поки йому достатньо лише мені.
Кажуть, материнська любов безумовна. Але я бачу, що Лук’ян і справді не ставить для мене умови – він просто любить.
