Давайте вірити в любов. Щиру, віддану, красиву, чуттєву, вічну…
Мені пощастило скласти свою красиву історію кохання. А ще я є свідком не вигаданого у казках “жили довго та щасливо”, а реального існування пар-довгожителів. Однозначно, це велика удача зустріти своє кохання та побудувати міцні довготривалі сімейні стосунки.
А я сьогодні повідаю вам свою історію. Повідаю так, як сподіваюся розказувати своїм онукам, аби вони розказували своїм. І тоді наша красива історія продовжуватиме жити й після нас у пам’яті майбутніх поколінь.
Написане я присвячую своєму прекрасному другу-чоловіку – коханому, рідному, єдиному. Тому, хто наповнив моє життя неосяжним щастям. Тому, хто поруч кожен день. Хто вселяє впевненість у радісне майбуття. Тому, хто є моєю підтримкою, захисником, порадником, натхненником та моєю невідділимою половиною… My soul mate. My endless love. Моєму Ді!
Мого чоловіка звати Діма. Він і всі наші близькі знають, що я не переношу це ім’я. Тому за роки, що ми поруч, я вигадала варіант, який мені до вподоби: Діма для усіх – Ді для мене.
Нам з моїм Ді у цьому році виповнилося по 30.
16 з них ми – парний організм. Познайомилися ми в 7-ому класі. І вже з 9-го стали нерозлучними.
Наші чудові роки разом додають мені впевненості у тому, що такі пари, як наша, створюють на небесах за чітким продуманим планом. З метою наповнити світ любов’ю та щастям.
Взагалі я не з тих, хто фанатично вірить в любов. Поки я дорослішала, в моєму житті не було виразних прикладів душа в душу. Я ставилася до поєднання сердець з долею тверезого раціоналізму, а інколи й з відвертим цинізмом. Занадто часто я спостерігала за тим, як не складаються стосунки, як випаровуються теплі почутті, згасає любов, зникає прихильність та потреба бути поруч, як руйнуються шлюби, як люди живуть разом давно та всерйоз нещасливими. Кожен раз, коли я проектувала такі сценарії на нас, Дімка дратувався відверто щодо будь-якої з моїх варіації АНТИхеппі-енду для нашої пари. Він завжди відкидав будь-яку з них та впевнено заявляв, що це не про нас. Ми – інші. Наше майбутнє – інакше. І з часом я почала щиро йому вірити.
Обертаючись на наші 16 років, наші чудесні 16 років, я вірю йому. Ми – якісний антипод безрадісної статистики нещасливих союзів.
Кожен день перед сном ми зізнаємося один одному в коханні. З роками для нас це не стає заїждженою повинністю, а залишається актуальним станом.
Хто б міг подумати, моє бажання заволодіти увагою симпатичного хлопчика з паралелі, яке осяяло мене у 7-ому класі на фоні колективної зацікавленості ним же кількох моїх однокласниць, приведе до такої історії. Я добре пам’ятаю день нашого знайомства. Для Дімки усе складалося як випадкова зустріч. З моєї ж сторони це був вдало реалізований поетапний план. Ми познайомилися у дворі його будинку. Цього ж дня він записав мій домашній номер шматком цегли на асфальті, і вже ввечері ми не могли наговоритися по телефону.
Я була дуже непростою штукенцією. Дімці довелося не солодко. Саме тому буду вдячна йому до кінця своїх днів за те, що він витримав, витерпів, вистраждав. Тепер-то я – чудо з чудес: лагідна, врівноважена, віддана, турботлива та любляча. Люблячою я була відразу, а от врівноваженою стала через роки.
Взагалі у нашій історії я лише призвідник, а от Дімка – старанний терплячий молодець, завдяки якому і склався наш міцний союз. Я доклала максимум зусиль, аби він звернув на мене увагу. Хитромудро організувала перехід в 8-му класі з “А” в “Б” – поближче до об’єкта свого підвищеного інтересу. Якимсь щасливим випадком мене, новеньку, посадили за парту прямо перед Дімкіною, ще й у його варіант. З того часу наша історія, в основному, заслуга Ді.
Ті, хто знає нас роками, нерідко бували свідками проявів мого холерико-істеричного темпераменту. А Дімка протягом довгого часу протримався в самому епіцентрі. Браво! Знаєте отой американський атракціон на вертушці-імітаторі бичка? Так от це – дитяча іграшка в порівнянні з тим, що Дімка виніс у перші роки наших стосунків. Він не лише протримався рекордно довго, а й зумів приборкати та утихомирити мене.
Сказати, що моє життя пов’язане з ним – не сказати й половини. Наші життя сплетені, сковані, спаяні. Дімка для мене НАДважливий. Мій коханий, мій хлопець, мій партнер на випускному, мій наречений, мій чоловік, перший та єдиний. Він – і мій учень, і мій вчитель. Мій подразник і моє заспокійливе. Мій найкращий друг. Мій рідний та близький.
Коли ми закінчили школу і розійшлися по різним університетам, чесно, я мало вірила, що наша історія продовжиться. А вона не лише продовжилася, вона забетонувалася. Мої і Дімкіни одногрупники знайомилися з нами не як з окремими людьми, а як з парою. Його заняття починалися в першу зміну, мої – в другу. Тож до обіднього часу ми частенько проводили в лекційних залах КНЕУ, а з 14:10 сідали поруч у стінах ІЖ КНУ Шевченка.
Ми вчилися, відпочивали, подорожували разом, невіддільно.
Усі наші друзі – наші. В мене немає моїх, а в нього – його. Усі спогади наших близьких людей про нас як про парне та єдине.
Крім друзів, близьких і наших дітей, в нас і решта – на двох: печалі та радості, звички, мрії, звершення, надії.
Я не знаю іншого життя. Майже не пам’ятаю, що було у моєму житті до Дімки. Навіть згадувати не збираюся, бо життя без нього здається тепер неповноцінним. Моє життя, в якому з’явився Ді, довершене та щасливе.
Я можу злитися на нього, дратуватися, бути засмученою та ображеною, можу сваритися, звинувачувати, вередувати – але Дімка так чудово знає про те, що криється за усім цим насправді. Я так люблю його за те, що він знає, розуміє, вміє перечекати та пробачити.
Дімка знає усе про мене, моє життя, мої думки, мрії та страхи. Достеменно про усі мої плюси та мінуси. Думаю, що ніхто не знає мене так досконало, як мій Ді. Знає і любить.
Йому дістається від мене усе найкраще. Інколи й найгірше, але Дімка чітко знає, що після найгіршого обов’язково знову буде усе найкраще йому від мене. Уся глибина мого теплого ставлення та турботи.
Усі наші поїздки, подорожі, пригоди, вихідні, святкування за спільні роки так ясно зберігаються у пам’яті, бо це моменти повноцінного щастя.
Я пам’ятаю у всіх барвах наше прекрасно-болюче 8 серпня 2004 року.
Згадую наше дивовижне 3 лютого 2008 року. Для мене той день і досі, мов цілий Всесвіт.
Вдячна Дімці за 14 лютого 2009 року – його пропозиція поєднати наші життя була такою душевною. 8 серпня того ж року ми розписалися, а 29-го – обвінчалися та гучно відсвяткували у колі близьких та рідних.
А яке незабутнє для нас 20 квітня 2012 року, коли ми щиро плакали в унісон в перші секунди знайомства з нашої донькою. А потім знов, 23 листопада 2015 року, у день народження нашого сина.
Люблю нашу пару за те, що ми такі небайдужі один одному.
Нам завжди є про що поговорити.
Зараз ми живемо різними справами: я – дітьми, Ді – заробітком. В нас зараз зовсім трошки часу один на одного, але навіть це не створює колапсу спілкування. Наш чат у Viber чи Telegram щодня поповнюється довгим рулоном з повідомлень та зображень.
Я говорушка, але здорово, що Дімка при мені не лише слухач. Йому також завжди є чим поділитися.
Я з тих людей, які швидко забувають про неприємні миті і живуть загальною картиною щастя. Тому я сприймаю наші 16 років суцільним радісним полотном. Хоча, звісно, в нас були непрості періоди. Зараз мене спитай, коли було похмуро, і архів пам’яті видає лише два періоди – перший рік першої дитини, перший рік другої дитини. Мені легко пояснити, чому так. Причина – у банальній втомі. Саме вона, на мою думку, запорошує адекватність сприйняття ситуації. І тим не менш, ми впоралися. Подужали. Підтримали один одного. Тепер вже значно простіше. Радісно та приємно усвідомлювати наше спільне величезне досягнення – наше батьківство.
З Дімкою було легко та приємно створювати, виношувати та народжувати наших дітей. Ну як не повірити в прихильність небес до нашої пари, коли бажану першою дівчинку отримали з першої і єдиної спроби, і бажаного другим хлопчика також з першої і єдиної спроби. Чітко, як мріяли і планували.
Колись я була впевнена, що народжувати хочу лише дівчат. Але після того, як мені не дали повної свободи у підборі ім’я для донечки – варіанти і досі, як на мене, були пречудовими: Матильда, Капіталіна, Пелагея – я вирішила, що другим дитям все ж хочу хлопчика. Адже в цьому випадку все буде простіше – ім’я для нашого сина ми затвердили ще в 9-му класі, на самому початку нашої історії.
Здорово розділяти з моїм Ді батьківство. Нас оминули незгоди щодо принципів виховання та поглядів на майбутнє наших дітей. Ми – віртуозно звучимо в унісон. Мені з Дімкою комфортно в будь-якій команді, але у команді мама+тато мені з ним ідеально.
Ді – нереально крутий тато і це привід обожнювати та цінувати його ще дужче. Споглядати за тим, як складаються його стосунки з дітьми, як вони разом проводять час – моя найвища насолода.
Мій Ді – крутий. Абсолютно у всьому. Таке моє сприйняття його. Якщо я в серцях драконю інакше, прошу мені не вірити. Мій Ді – крутий, для мене – крутіше за усіх.
Я дуже люблю те, як він уживається з моїми пунктиками. Пунктиком чистоти та пунктиком шила в дупці.
Люблю Дімкіну щедрість в будь-чому, що стосується мене і наших дітей. Ми з ним ще ті авантюристи. У кризовий період витратити усе наше нз на облаштування кімнати для нашої дівчинки – не сумнівалися жодної секунди. Поїхати на відпочинок в борг. А після продати усю фототехніку для погашення позики – легко. Насправді це нереально круте відчуття, коли ти збираєшся злетіти в мріях, а твій партнер по життю не шльопає тебе об асфальт, а злітає поруч. Як часто ми з Ді приймали рішення витратити останнє заради емоційного “Ех, живемо тут і зараз!”.
Люблю свого Дімку, коли він одягає рюкзак на плечі. Коли сідає за кермо. Коли смакує страви. Коли сміється в кіно. Я завжди підглядаю за його реакціями – мені цікаво, над чим він сміється.
Дімка і влітку, і взимку топає в мокасинах. В нього такий теплообмін, що ноги гарячі завжди. Для мене – персональна грілка безперебійної роботи.
Люблю його стиль в одязі – точніше відсутність стилю – він не заморочується. Головне, щоб його футбольним ногам було не завузько в штанях, а тіло не мучили кофти спекотні, в обтяжку, з натуральних матеріалів, що кусаються, та з синтетичних, що не пропускають повітря.
Люблю, який він здібний щодо техніки та ігор в будь-що, будь-з-ким, будь на чому.
Люблю Ді за почуття гумору, легку вдачу, терпеливий та м’який характер.
Люблю, що він – стовідсотковий сангвінік.
За те, що він легко вписується в колективах та компаніях.
Люблю за те, який він принциповий в питаннях безпеки дітей та їх щасливого майбуття.
Люблю його обличчя. Його погляд. Його дотик. Його обійми – моє найбажаніше місце перебування.
Я не просто люблю свого Дімку. Я фанатію від нього. Від його ставлення залежить мій настрій, самопочуття, життєві енергії та сили.
Мені необхідно кожну хвилину знати, де він, що, як. І справа тут не в контролі. За роки разом я навчилася довіряти йому. Справа просто в тому, щоб бути впевненою, що мій найцінніший у безпеці, в комфортних умовах, в хорошому настрої та самопочутті.
Мені важливо, чим він дихає, чого прагне, про що мовчить…
Я залежна від свого Ді, як живий організм від повітря та води.
Найбільше я не люблю, коли ми не разом. Зараз, маючи двох діток, нагоди та можливості побути вдвох, трапляються катастрофічно рідко. Тож я концентруюся на справах та самовмовляю себе не думати про нього, не скучати, бо інакше я розклеюся і усі процеси зупиняються, мене паралізує сум та туга. Дні розлуки я проживаю у мріях про нашу зустріч.
Мені затишно, безпечно, надійно та весело живеться з моїм Ді.
23 серпня щороку я дякую всесвіту за день, коли він з’явився на світ. Дякую батькам мого Дімки, Світлані Станіславівні @svetlana.zagorodniuk та Олексію Олексійовичу, за мій скарб.
Хочу, щоб мій Дімка був безкінечно здоровим. Радів життю, яке вже побудував, і тому, що проектує на майбутнє.
Сподіваюся, він оберігатиме мою любов до нього, цінуватиме моє почуття. Насолоджуватиметься ним та буде відданим нашій красивій історії. Мрію про те, щоб його ніколи не покидало відчуття, що ми у тандемі, разом і до кінця.
Я планую бути поруч завжди. Обожнювати та цінувати. Шанувати та підтримувати. Мотивувати. Заохочувати. Вірити у нього. Любити понад життя.
Вдячна моєму Ді за те, що він такий значимий в моєму житті. Якби не він, навряд я б дізналася, наскільки сильною та відданою буває любов, як крізь роки вони міцнішає, дужчає, повниться. Вдячна йому за нашу безкінечність.
Живу мрією, що колись то буде наша картина дійсності – двоє старезних людей, спираючись один на одного, йдуть на захід сонця. Минувши десятки років, зберігають в серцях один до одного тепло, любов, повагу та вдячність за прожите разом життя.
Я так сильно прив’язана до свого Ді, що сподіваюся зустріти його і в наступному житті, ким би ми не реінкарнувалися: метеликами, прибульцями чи китайцями.
Бажаю усім насолоджуватися почуттями, які окриляють. Тим, хто щасливі разом, бажаю триматися один одного. Тим, кому разом некомфортно, краще б не витрачати дорогоцінний час життя на безперспективні стосунки – шукайте свою людину. Адже кожен день взаємної щасливої любові – це неймовірний кайф. Усім, хто поки сам по собі, раджу не переставати вірити у довговічне справжнє затишне кохання. Воно існує. Лише погляньте на Влада+Діма @vladislavywka, Юля+Толя @uliaks, Саша+Ігор @sawe4ka, Іра+Льоша @irarybak, Юля+Юра @julievchenko, Настя+Гоша @lodkina, Женя+Льоша @jmene4ka, Ксюша+Саша @oksana_vengrovska, Віталія+Саша @vitaliiamir, Оксана+Артем @ksusha_pat, Гаяне+Саша @gayichka, Аня+Юра @anilove3, Мар’яна+Андрій @naumenko.mariana, Юля+Паша @yulia_yak… У коментарях пропоную вам продовжити список пар, які разом давним-давно закохано, міцно та продуктивно. Це може бути ваша пара, або пара когось з ваших близьких та знайомих. Давайте разом створимо оптимістичний довгий список для зміцнення непохитної віри у справжнє кохання.
