Бути мамою у пострадянському просторі — напівподвиг. Цей факт, без зайвої скромності, демонструє висота сходинок у громадському транспорті, автомобіль, припаркований на тротуарі в позі “поцілунок будинку”, курс валют відносно гривні, і, найголовніше, менталітет бувалих #яжматерів. Мабуть у зв’язку зі всіма вищезгаданими чинниками правилом хорошого тону стало співчувати втомі новоспечених мам, а останнім, в свою чергу, — нарікати і скаржитися “між нами — дівчатами”. А ще — отримувати задоволення від принесення себе у жертву. “Не сплю”, “не їм їжу теплою”, “працюю за десятьох”, “віддаю із молоком останній міліграм кальцію”, “я можу, я встигну, я зоякосмодемянська”…
Декрет, за такої схеми, зводиться до забезпечення абсолютного блага дитини прямопорційно до фізичних, психологічних, соціальних втрат мами. Для реалізованої жінки зі здоровою самооцінкою така модель, це, рано чи пізно, пряма дорога до нервових зривів, претензій, запеклих скандалів у сім’ї та бажання якнайшвидше “злиняти” із такої відпустки. Бо ж будь-які взаємини передбачають не одноосібну віддачу, а еквівалентний обмін. І, якщо жінка дарує три роки молодого повнокровного життя декрету, значить і він-коханий, бодай із вихованості, мав би подарувати щось їй.
І він це робить. В боргу не зостається. Важливо лише зуміти, по-між буденної рутини та втіхи і втоми від спілкування з малечею, сконцентруватися на власних думках і відчуттях. Так легше засвоїти уроки особистої мамо-школи та зробити на їх підставі корисні висновки.
В моєму власному випадку пунктом номер один із переліку декретних дарів, стала на перший погляд банальна можливість тренувати своє Інь . Так-так, без сміху. Я маю на увазі розвиток властиво жіночих якостей: терплячості, покірності, гнучкості, почуття міри, відповідальності, вміння служити ближньому тримаючи голову піднятою. До появи дитини змусити мене встати з ліжка раніше десятої не вдавалося нікому й нічому… І терпіти будь-який дискомфорт довше п’яти хвилин теж…
До цього ж пункту — пунтку фемініті-коучінгу – можу віднести широке застосування інтуїтивного підходу. Мамівство вимагає роботи не в межах екселівської таблиці, а “на око” “на вухо”, “на кінчики волосся й нігтів”. “Чи не холодний ніс”, “чи достатньо тепле пюре”, ” чи взувати гумачки, бо суне хмара”, – все на грані ірраціонального, без дат, цифр, пропорцій. І попри те, все вимагає точності! Он де мегакрутий рівень, вищий пілотаж. Не лише плюсик до жіночої карми і флаєр до пред’явлення апостолу Петру на вході у рай, але й якості, що можуть стати в пригоді далеко за межами декретної відпустки.
Пункт номер два — мій улюблений, або скринінг на “ху іс ху” . Декрет для жінки, як військова служба для чоловіка, дає можливість детально промоніторити “хто є хто” по-між найближчих. Наскільки надійний чоловік, та чи можна з ним “піти у розвідку” ще раз. Чи довірливі й поважливі стосунки між мамою і дідусями-бабусями.Чи подруги залишилися подругами, а чи розбіглися у зв’язку з розходженням інтересів і дефіцитом часу. Чи не забувають колеги привітати з іменинами, а чи намагаються відтяпати робоче місце…
Якось в обговоренні посту у ФБ групі під назвою на кшталт “Від декрету дохнуть коні”, я мала необережність заявити, що декретна ситуація не падає жінці на голову, як манна небесна, чи метеорит. Це наслідок її попереднього вибору, а також результат розмов, тлумачень, пояснень, домовленостей, врешті вимог. Мої коментарі, після виснажливої дискусії, було видалено, а сторінку — заблоковано. Тоді я подумала, що бездіяльне декретне “ниття”, як і вищезгадане жертвування, це особливий спосіб жіночої самореалізації. Це ниття для ниття, а не спроба якихось змін.
Пункт номер три , або “Комунікації бути” . Впродовж багатьох років свого бездитинного життя я щодня, вздовж і впоперек, минала і перетинала свою вулицю біжучи в справах. Не зауважувала де ростуть вишні, а де берези, хто мете віником за сусіднім парканом, чия собака гавкає. Зате тепер мій номер телефону в переліку вихідних дзвінків тітоньки, що возить на найближчий ринок молокопродукти. А з позаранку нетверезий дядя Володя, майстер велоспорту, гукає вслід нашій пістрявій тростинці: “Юлька, інтєресная ти женщіна я те скажу, нєобичная! — і далі йде збирати металобрухт в дивну конструкцію на розхитаних колесах…
Пункт номер чотири , або “Нові таланти” . На підставі власних довагітних спостережень я зауважила, що часто стається так, що саме в декреті жінка починає займатися тим, що їй до душі, а не тим і там, чим і куди її колись спорядила сімейна традиція-настанова. Посередні економістки стають талановитими пекарками, філологині — перукарками, юристки — фотографинями.
В моєму власному випадку, нестача виступів перед студентською аудиторією стала спонукою до ведення блогу, а дефіцит спілкування з колегами-істориками штовхнув до поглинання науково-публіцистичного чтива цього напрямку. По ночах. Навіть в другій. А виспатися, виявляється, можна і за п’ять-шість годин.
А п’ята моя “корисність” — відпустка в оксамитовий сезон . Специфіка праці у ВНЗ ніколи раніше не дозволяла мені поїхати на море у вересні. І лише в декретні роки така перспектива має шанси набути рис реальності. Тому, поки малеча спить, я, доїдаючи підталий “ріжок”, слухаю поліцейську сирену на якійсь віддаленій вулиці, а разом з нею — блаженну тишу у власній оселі. І мрію як наступної осені дряпатиму п’яти об балканську гальку.
Автор: Юлия Козенко
