Анна Мальона, перекладач китайської та англійської мови, мама двох донечок 8 років і 1 року. На даний момент у декреті із меншою Гафійкою, допомагає чоловіку, дизайнеру Ярославу Іонову з реалізацією одягу та аксесуарів власного виробництва та навчає китайської мови сусідських діток. Анна розповіла про те, як вона розуміє “свідоме материнство”
Коли я була вагітна першою донькою, знайомі часто жартували: «Ось підеш у декрет, забудеш про роботу, відпочинеш…». Нерідко серед знайомих зустрічались і ті, хто серйозно думав, що з появою у нашому побуті усіх цих посудомийок, машинок, підгузників, продуктів швидкого приготування і баночок з харчуванням, матусі у декреті просто цілісінькими днями дивляться серіали і теревенять коло пісочника.
Зараз чим далі, тим більше різноманітної інформації, жартівливої і не дуже, про те, як насправді мамам у декреті важко. Нам розжовують, що нечесані замурзані мами, які мріють про цілу цукерку і спокій у туалеті – це нормально. Нам доносять, що не потрібно намагатися осягнути неосяжне, достатньо просто любити свою дитину. І я дедалі менше чую жартів на тему «відпочинку» у декреті. Але читаючи статтю або переглядаючи відео про усі перипетії декрету, не покидає відчуття, що все це однобоко якось і штучно, що не розкрита головна суть: чому саме так важко і що з цим робити?
Про післяродову депресію я дізналася уже після перших пологів, як і більшість українських мам. І от я, донька лікарів, обізнана у всіх фізіологічних змінах свого тіла і новонародженої дитини, я, старша сестра, яка часто доглядала меншу і мала чітке уявлення про усі проблеми з малюками, я, мама, яка щасливо народила надзвичайно бажану здорову і найкрасивішу у світі свою першу дитину… Вся така розумна, я фактично в істериці благаю свою маму взяти відпустку на місяць і провести її, допомагаючи мені з дитиною. Згадуючи той період зараз, маючи уже другу доню, можу чітко сказати, що було важко більше морально, ніж фізично. Я була готова до недосипання і мій чоловік мені дуже допомагав у побутових питаннях.
Але я не була готова до того, що моє життя раз
і назавжди перестало належати мені.
На словах я це розуміла ще до пологів, але коли прийшло усвідомлення того, що ось цей малюсінький пуцьвірінок диктуватиме мені коли їсти, коли спати, коли ходити у туалет! Що ось ця абсолютно незахищена, дуже вразлива, найкоханіша у світі істота потребує тебе 100% цілодобово! Коли ця думка осіла в мозку і сягнула усіх глибин свідомості, стало страшно. Страх, що я цього не усвідомлювала раніше і сором, що я, виявляється, цього не очікувала, а отже – не хотіла! Тобто, моя бажана дитина не така вже й бажана. Так, страх і сором за себе саму – те, що гнітило мене перші місяці. Дякувати Богу, любов усе це перемогла, як би це пафосно не звучало. Моя любов до дитини і любов чоловіка до нас допомогла прийняти усвідомлення усіх цих змін і далі спокійно з ними жити.
І от виникає питання: чому ж наше, так би мовити, «свідоме батьківство» не таке вже й усвідомлене? З одного боку, нам доносять дуже мало інформації саме про моральні і душевні переживання новоспеченої матері. Про післяродову депресію ми вже знаємо. Але що воно таке і як до неї підготуватися? З іншого боку, суспільство не перестає тиснути своєю вимогою «розмножуватися» на усіх підряд, не зважаючи на моральну і душевну готовність ростити дітей.
І перш, ніж задуматися наскільки ми готові бути батьками, ми поспішаємо відповідати на питання «коли ж уже?». Це якийсь парадокс, зважаючи на кількість людей на Землі.
Так, функція розмноження була і є дуже важливою для людства, але, можливо, пора уже перейти від кількості до якості? Може потрібно сприймати батьківство як поклик, так само, як поклик бути лікарем чи вчителем. І якщо людина не відчуває цього поклику, не усвідомила себе батьком чи матір’ю, навіть якщо це подружжя, краще залишити їх в спокої, наодинці зі своїми проблемами і свідомістю, ніж підштовхувати їх недоречними запитаннями.
І можливо, нам потрібно прийняти той факт, що є жінки, які не відчувають цього поклику. Це абсолютно нормальні жінки, не егоїстичні, наркоманки тощо. Вони, ймовірно, дуже люблять дітей загалом, можливо, колись будуть готові віддати усе своє життя іншій людині, але не зараз. Їм треба час, щоб це усвідомити. А може вони усвідомлять, що хочуть присвятити себе чомусь іншому. Чому б суспільству не сприймати це, як норму? Тоді ми матимемо більше свідомих мам і більше спокійних і щасливих дітей.
Отже, усвідомлення себе як батьків полягає у двох важливих принципах: по-перше – повна поінформованість про усі аспекти того, що відбуватиметься після пологів (депресія, недосипання, віддача себе у повне користування і т. д.); по-друге – незалежність власного усвідомлення від суспільної думки (на запитання «коли вже?» потрібно навчитись спокійно відповідати «ми ще не готові!» або просто ігнорувати).
Другу дитину я народжувала вже свідома усіх цих почуттів. Я не йшла з роботи у «відпустку», я йшла в декрет, як на іншу роботу, для мене більш важливу і відповідальну. І хоча друга доня більш вимоглива, більш розніжена і часто вередує, цього разу я отримую набагато більше задоволення.
Не чекаючи якоїсь нескінченної ейфорії від материнства, а чітко розуміючи усю складність повної віддачі себе іншій людині, ми, врешті решт, усвідомлено отримаємо саме те чудесне, неповторне, кольорове відчуття: «Я – МАМА!»