Учора моя фейсбучна стрічка наповнилась відвертими зізнаннями про біль, сором та приниження. Ініційована Анастасією Мельниченко кампанія за хештегом #яНеБоюсьСказати. Жінки одна за одною не побоялись сказати про те, що боліло їм всередині стільки років. Численні історії про насильство, про те, як це, коли ти жертва, яку звинувачують. Про те, як це – відчувати себе м’ясом.
Всі ці страшні історії – різні і водночас такі одинакові. І об’єднуючий жах всих цих історій навіть не в тому, що довкола повно насильників, а в тому, що жертва не знала, як себе захистити. Коли ти доросла жінка, а до тебе застосовується фізична сила чи психологічний тиск – ситуація однозначна і реакція нібито має бути зрозуміла (рятуватися). Але навіть в таких однозначних ситуаціях жінка іноді втрачає здатність захистити себе, впадає в ступор – так нагадують їй про себе травми минулого.
Що вже казати про дівчинку 8 років, яку нібито з дружньою ніжністю гладить по коліну хороший друг її тата? Що казати про дівчинку-першокласницю, якій під спідничку засовує свої руки директор школи- така поважна людина, яку треба слухатися? Що казати про скромну відмінницю, до якої занадто близько притискається старий учитель під час уроку сольфеджіо?
Якось під час загального святкування дня народження Соніного однокласника, ми з мамами розговорилися на тему педофілії. І коли вже дійшло до подробиць, інші мами почали здивовано мене питати, чи дійсно я розмовляю зі своєю дитиною на такі теми. Якщо не помиляюсь, це був десь клас 4й. Якесь в них таке навіть обурення відчувалось – мовляв, дитині такі речі знати зарано. «Ми своїх дітей від такого оберігаємо». А я, в свою чергу, була більше здивована тим, що вони на такі теми зі своїми дітьми не розмовляють. І я не знаю, хто більше оберігає своїх дітей – той, хто мовчить чи той, хто торкається таких тем.
Я не можу бути ні в чому впевнена, я не можу дати ніяких гарантій, але, коли моїй дитині на пошту прийшла пропозиція прислати фотку в трусиках в обмін на поповнення телефонного рахунку (нормальну суму, до речі), моя світла дівчинка просто відшила адресата тоном грубого дальнобійника. І для мене, чесно, це був привід пишатися її вчинком, не дивлячись на такі нелітературні обороти.
Звичайно, не треба залякувати діток дорослими кривавими подробицями до нічного енурезу. Кожна мати, гадаю, знає, коли і що розповідати, в залежності від віку та темпераменту. Але те, що не всіх дорослих треба беззаперечно слухатися, що не всі дорослі можуть бути хорошими, що не можна розмовляти з чужими, пригощатися їхніми солодощами, а тим паче кудись із ними йти, якщо поруч немає батьків (чи інших дорослих родичів), не сідати в ліфт навіть із малознайомими, навіть із чужими жінками – цьому треба навчити змалечку. Навіть, якщо дитина завжди при вас.
Дошкільнята мають знати, що іноді приємна молода тітонька, яка просить врятувати котика в підвалі, може виявитися зовсім поганою людиною. Що, якщо хтось, окрім близьких родичів торкається дитини або настирливо примушує до чогось – про це треба повідомити батьків. Про те, що ніхто, окрім лікаря в присутності одного із батьків тієї ж статі, не має право торкатися статевих органів дитини. (Сподіваюся, про існування статевих органів та їхнє призначення дитина вже давно знає).
Нас вчили, що бути «ябедою» – це дуже погано. Упускаючи, що основне значення цього слова- наклеп, тобто брехня. Так, не дозволяйте дитині оббріхувати інших, але вчіть не соромитися правди. Якщо її щось лякає, якщо хтось своїми діями чинить дискомфорт, дитина має вміти про це сказати. Сказати голосно. Так, щоб її почули. Бути почутим- це теж одне з того, що дарує дитині безпеку. Знаєте, скільки випадків насильства або спроб до нього було покарано внаслідок того, що жертва все розповіла комусь із своїх близьких? Майже жодного. Страшенно малесенький відсоток.
А все тому, що дорослі, навіть коли дитина наважилася розповісти, не повірили. Чи не захотіли вірити. Бо як повіриш- всі такі порядні люди, як можна подумати!
І це теж має стати правилом для батьків – ставати на сторону своєї дитини, а там вже розбиратися. Звичайно, з обережністю, щоб не покалічити долю дорослого, якого розбещена дитина просто оббрехала собі на втіху. Але ні в якому разі не залишати слова своєї дитини поза увагою. І не тільки слова. Приділяючи увагу до своєї дитини, ми ж помічаємо навіть незначні зміни в поведінці, в настрої… Перебираючи в голові можливі причини (від глистів до поганих оцінок), не слід виключати й такі жахливі речі, про які страшно навіть подумати. І бути готовими обговорити це з дитиною, якого б вона не була віку.
До речі, про вік. Іноді здається, що з малим ще рано, а діти-школярі вже все розуміють самі. Але тут є нюанс. Навіть будучи вже обізнаними на тему сексуальних стосунків, тема сексуального насильства може бути для них занадто гостра. Вони можуть реготати чи шепотітись, хіхікаючи, на ці теми зі своїми ровесниками, але бути зовсім не готовими зустрітися з цим в реальності. Куди дінеться самовпевненість 11-ти річного нахаби, якого мало не згвалтував вчитель праці?
Або що відчуває 15-ти річна дівчинка, яка півдня вертілася перед дзеркалом, щоб піти на вечірку до друзів, а в ліфті її почав мацати нетверезий сусід? Невпевненість, розгубленість, страх, сором…
А мали би відчувати злість, впевненість в своїй правоті та безпеку. Саме це дає випадковій жертві насильства можливість не стати жертвою на все життя. Впевненість в тому, що стати випадковою жертвою – не соромно. Впевненість в тому, що твої рідні стануть на твій бік, якщо дізнаються правду. Впевненість в тому, що суспільство та закон покарає насильника, а не того, хто став випадковою жертвою. Впевненість в тому, що як би привабливо ти не виглядала – завжди винуватий насильник. Ні твіїй зовнішній вигляд, ні твоя поведінка не дає жодного права іншій людині здійснювати над тобою насилля. Ми не можемо відповідати за суспільство та закон, але ми можемо дати дитині такі установки. Що навіть якщо суспільство звинувачує жертву, а закон не карає насильника – це проблеми суспільства і на себе це приймати не можна.
Ніякі газові балончики, ніяки прийоми самомоборони не спрацюють, якщо ми не навчимо дітей цій впевненості.
Десь із класу 4го і впродовж декількох шкільних років до мене в громадському транспорті притискалися чоловіки. Терлися своїми геніталіями до мене сзаду. Я пам’ятаю, як я цепеніла, не знаючи, як реагувати. Я ще не розуміла подробиць, та відчувала, що це щось ненормальне. Я пам»ятаю, як дивилась переляканими очима на тітоньку, що сиділа внизу і ніяк не реагувала. Хтось іззаду так сильно тримав мої бедра, що моя шубка розстебнулася, не витримавши тиску. Я не могла вимовити ані слова – мене паралізувало від усвідомлення ненормальності, але мої налякані очі благали її про допомогу.
Я не знаю, як дорослій жінці можна було не помітити, що в 20 сантиметрах від тебе роблять з малолітнею тендітною дівчинкою, особливо, що автобус не був переповнений і немає двозначних причин так близько стояти. Я пам’ятаю, як я боялась сказати про все своїй мамі, хоч це продовжувалося декілька років. Я була скромною дівчинкою і, напевне, я просто соромилася. Та одного разу, набравшись сміливості, я викрикнула на весь автобус: «Не притуляйтесь до мене, ви робите мені боляче!» Мій голос тремтів, моє обличчя почервоніло, але то була моя перемога. Тоді той чоловік весь скукожився під поглядами пасажирів і поспішив швидко вийти на першій же зупинці. А я з тих пір більше не була жертвою. Ще декілька разів були спроби йому подібних притиснутися до моїх бедер, та мій впевнений та злий погляд моментально відшивав їх з мого особистого простору. Потім це й зовсім припинилось. Напевно, ту впевненість вже випромінювала навіть моя спина.
До учорашнього дня, я вважала, що ці випадки з хворими чоловіками в транспорті ніяк не вплинули на моє подальше життя, не залишили сліду на моїй особистості. Та, прочитавши учора подібні та набагато страшніші історії жінок, що не побоялись розповісти про насильство, я зрозуміла, що це зовсім не так. Саме той мій перший крик тремтячим голосом і став моєю заявою про те, що я більше не жертва. І ніколи нею більше не стану. Бо саме тоді я усвідомила, що не мені має бути соромно, а тому, хто, опустивши плечі, поспішив вистрибнути з автобусу.
І, вертаючись до питання, коли не рано дітей привчати до опору насильству, коли не рано знайомити їх із темою сексуальної агресії, – ніколи не рано. Щоб потім не було пізно.
В питанні безпеки дітей, як ніколи підходить фраза «краще перегледіти, ніж недогледіти».
Ми не можемо дарувати нашим дітям безпечний світ, але ми можемо навчити їх не бути жертвами світу небезпечного.