Мої діти уже шкільного віку, але першу книгу про правдивий досвід виховання дітей я прочитала лише цьогоріч. І її написав чоловік. Вона так і називається — «Тато в декреті», Артем Чапай. Я вдячна Артемові за неї — смакую її по розділу, бо тепер сльози накочуються через співчуття до жінок (та чоловіків) з маленькими дітьми. А ще від жалю до себе, бо емоції, котрі я старанно приховувала всі ці роки, прориваються із великою силою. Адже материнство — це щастя, як я могла розкрити комусь те, що часом не хотіла бачити своїх дітей, що втомлювалась від їхнього крику і кричала на них у відповідь? А ще мені здається, що якби таку правдиву книгу написала жінка, багато хто би її критикував за те, що змалювала все в такому непривабливому світлі. Адже в Україні ввжається, що українські жінки мають встигнути і кар’єру зробити (тенденції глобалізації), і сім’ї час приділити (відгомін традицій), і виглядати відповідно та ще й приховувати те, як важко це велике «щастя» їй дається.
Останні роки ми вже частіше читаємо і чуємо про так звану післяпологову депресію і втому, котра приходить після декількатижневого адреналінового забігу, коли здається, що щойно спечена матір може встигнути все на світі. Цьому є абсолютно фізіологічні пояснення, і я радію, що тепер і лікарі, і блогери, і журналісти радять молодим мамам більше відпочивати, просити про допомогу і відкладати неважливі справи на потім заради відпочинку.
Однак чи достатньо часто ми говоримо про те, що втомлюватись можна не лише від надмірної кількості хатніх справ чи недосипу? Як вам думка про те, що діти можуть втомлювати лише тим, що вони діти, і тим, що вони саме ВАШІ діти?
Трохи неочікувано, так? І, можна сказати, навіть неприємно.
Здавалось, своя сорочка ближча до тіла, а своя дитина легша у вихованні. Однак в реальності виявляється все геть не так. Чи траплялись вам випадки, коли ви легко заспокоювали чужу дитину в транспорті? Або вкладали спати малолітнього бешкетника швидше, ніж його власні батьки? Можливо, ви в той момент подумали, що маєте педагогічний талант чи вам просто поталанило, або дитина відчуває до вас якусь особливу прихильність. Можливо, так воно і було, однак, скоріше за все, вам це вдалось через те, що це була не ваша дитина і, відповідно, ви не були глибоко емоційно залученими до ситуації, котра призвела до бурхливої реакції дитини. А ще, можливо, вам це було легко, бо ви не вимушені були терпіти крики чи бешкети дитини останні 10 хвилин/годин/тижнів і, відповідно, мали більше емоційної стійкості, ніж виснажені уже батьки.
Як пише Деніел Гоулман в своїй книзі «Емоційний інтелект», постійний стрес викликає адренокортикальну активацію, яка знижує поріг того, що провокує вибух негативних емоцій, наприклад гнів. Саме тому матерям, котрі довго стримують негативні емоції чи страхи, важко утримувати емоційний баланс, і вони легко зриваються через дрібниці, не варті такої бурної реакції.
Нещодавно у мене був такий епізод — ми в чужій країні: пізній приліт лише на добу, насичений подіями день, ще один аеропорт, і пізній виліт, який затримують на 2 години. Досить дорослі діти, 9 та 14 років, вже виснажені, але я відмічаю, що я добре тримаюсь! Розмовляю спокійно, повертаю їм їхні почуття, пояснюю, що вони втомились, що треба трохи почекати, і буде літак, а там уже і тепла Барселона з морем. Жартую, пропоную води, поїсти, попити, почитати, обійняти. Аж в якийсь момент ловлю себе на тому, що злобно рявкаю на сина, котрий починає надмірно (як мені здається) бавитись із багажем і не реагує на прохання зупинитись, та серджусь на доньку-підлітка, яка не може зібратись докупи і спокійно посидіти останні хвилини до вильоту… Звісно ж, я фізично втомилась, однак не це було основною причиною. От саме емоційна виснаженість зірвала всі загати для негативних емоцій, виставлені тривалим навчанням, відпрацьованою практикою та теорією. Бо я протягом останніх 3 годин танцювала з бубном довкола потреб дітей, забувши про свої власні.
Добре, що я знаю про концепцію «достатньо хорошої матері» Дональда Віннікота і не буду сильно себе за це карати. Бо знаю, що цей або подібний випадок буде навіть корисним для розвитку їхнього емоційного інтелекту. Загалом фізично та емоційно доглянутим дітям іноді корисно побачити, що мама/тато теж живі люди і роблять помилки, можуть зірватись, але й повернутись до балансу та навіть перепросити. Що я і зробила, уже в літаку. А ще я пробачила собі свої зриви і змогла насолодитись відпочинком.
Отже, давайте спробуємо створити хіт-парад причин, чому власні діти — це втомливо, навіть якщо ви не важко працюєте, не хворієте чи фізично не виснажені, а просто у відпустці. Це працює і для маленьких дітей, і для підлітків.
- Постійна розпорошена увага — характерна більше для матерів (тат) немовлят та дітей молодшого дошкільного віку. Це ще можна назвати режимом «стенд бай» — коли, незважаючи на те, чим ти зайнятий, маєш постійно відстежувати середовище довкола себе — на предмет безпечності для дітей, якщо це не вдома, на предмет можливої шкоди в сусідній кімнаті, де затихло дворічне дітисько, на предмет того, чи не заголосно гупають сусіди молотком, поки спить немовля. Чим більше дітей, тим більше розпорошена увага. За свідченнями дослідників, така діяльність є дуже виснажливою і вимагає багато часу для відновлення. А після тривалого періоду такої розпорошеності може навіть виникнути тривала нездатність сконцентруватись на чомусь одному.
- Постійне хвилювання щодо дітей — як тільки діти дорослішають, і ми вже можемо випускати їх з поля зору, в школу чи садок, то зникають одні, але виникають інші питання. Ми все ще змушені думати про їхні хвороби, про те, чим їх збалансовано годувати, куди відправити вчитись, чи не ображають їх друзі, чи безпечна їхня дорога до школи, думаємо про їхнє майбутнє і чи вистачить їм коштів на психотерапевта, коли вони подорослішають і усвідомлять, наскільки ми погані батьки…
- Постійне емоційне стримування — ми вже знаємо з книжок та публікацій, що маємо бути взірцем для своїх дітей, адже навчання на словах — неефективне. Тому стримуємо прояви сильних емоцій, щоби показати приклад, а ще не налякати дітей. Також нам доводиться перефразовувати те, що хотіли сказати, щоби діти зрозуміли нас, і не спровокувати при цьому протест чи вибух емоцій у відповідь (стосується в першу чергу батьків, чиї діти в гострих кризових періодах — криза 3 років та підлітковий вік, але й дітей іншого віку також)
- Емоційне навчання — на думку того ж Деніела Гоулмана, саме це є необхідною умовою того, що дитина виросте здоровою та успішною. Ми робимо це несвідомо і навіть не уявляємо, наскільки багато роботи вимагає емоційне відзеркалення. Відповідно до висновків Деніеля Стерна, дослідника із Корнельського університету, так звана «емоційна налаштованість на дитину» відрізняється від простої імітації тим, що батьки не лише мімічно імітують реакції дитини, а й відчувають те, що й дитина, та ще й «повертають» їй ці емоції. Лише тоді встановлюється справжній контакт між дитиною і батьками. І лише в цьому випадку дитина вчиться переживати та відпускати дискомфортні почуття чи асимілювати комфортні. У випадку, коли дитину оточують люди, котрі не проявляють емоцій, або відсутня стійка емоційна прив’язаність до когось із дорослих протягом довгого часу (наприклад в сиротинці), то можливий розвиток синдрому госпіталізму або емоційні розлади.
- Емоційне контейнування — так само, як ми захищаємо наших дітей від зовнішніх загроз — вуличних собак, хуліганів чи «кусючих» вчителів, мусимо захищати їх і від дитячих негативних емоцій — страхів, злості, смутку. І ми маємо не просто знецінити переживання та перевести увагу на щось позитивне. Найкраще, що ми можемо зробити в такому випадку, на думку канадського психолога Гордона Ньюфельда, — це побути поруч із дитиною в її стражданнях (хай вони і видаються незначними), поспівчувати і допомогти виразити негативні емоції. А далі, прийнявши їх, «викинути» кудись подалі на смітник. Така діяльність вимагає дуже точного емоційного налаштування і неабиякої витрати власних емоцій.
- Аналіз власної поведінки — кажуть, що хороші саме ті батьки, які сумніваються в тому, що вони все роблять правильно, тобто схильні аналізувати власну поведінку, змінювати її та цікавитись новими підходами до виховання. Однак саме такі батьки, на жаль, схильні не лише до самоаналізу, а й до самокритики. Яка часто виснажує, а часом і занурює в травми дитинства, якщо такі були. І після цих занурень ми потребуємо безумовного прийняття, самоемпатії та емоційного відновлення.
Тепер ви можете повірити, що наші діти так нас втомлюють, навіть якщо не хворіюють та не виснажують наш сон? Адже ми постійно перебуваємо в полі інтенсивної емоційної взаємодії, завдяки якому так тонко відчуваємо наших близьких і можемо легко взаємодіяти з ними. Та якщо наші чоловік/дружина, брат/сестра та батьки, можуть дати собі раду самі (хоча теж не завжди), то наші діти до певного віку глибоко залежні від якості нашої емоційної взаємодії. Тож знаючи це, нам варто пробачати собі емоційну втому, бо нам є через що втомлюватись. Не варто карати себе за раптові вибухи чи тимчасовий емоційний ступор. Ми виконуємо дуже важливу роботу і ми, батьки, — незамінні для наших дітей. Тож піклуймося про себе.
Що роблю я, коли відчуваю емоційну втому та виснаження? Передусім усамітнююсь — п’ю чай з жовтої (обов’язково!) чашки, бігаю з музикою у вухах, медитую на балконі серед квітів, обрізаю троянди (у мене своїх нема, тож прошусь до друзів, у яких вони є) і, звісно, по вуха занурююсь у Facebook. Коли розумію, що нічого з вищеназваного не допомагає, — телефоную своїй психотерапевтці і призначаю зустріч.
Що можна обрати ще — йогу, танці, випилювання лобзиком, курси вишивальниць або секцію важкої атлетики… будь-що, що відволікатиме вас від рутини, приноситиме вам радість, дозволить бути собою і концентруватись на своїх почуттях.
Якщо ж ви відчуваєте, що такі моменти відбуваються надто часто чи тривають надто довго і звичайні засоби, які допомагали завжди, уже не діють, можливо, вам варто звернутись по допомогу до психотерапевта або до групи підтримки. Пам’ятайте — не соромно втомлюватись від дітей, ми всі втомлюємось, просто комусь потрібна додаткова допомога, щоби повернутись у збалансований стан.
Що почитати:
Артем Чапай, «Тато в декреті»
Дэниел Гоулман, «Эмоциональный интеллект. Почему он может значить больше, чем IQ»
Дональд Винникот, «Маленькие дети и их матери», «Разговор с родителями»
Гордон Ньюфельд, «Не упускайте своих детей»
Автор: Тетяна Саніна
