“А що, так можна було?” — інтерв’ю із засновницею неформальної школи “БеркоШко”
Інтерв’ю Освіта Розвиток

“А що, так можна було?” — інтерв’ю із засновницею неформальної школи “БеркоШко”

В 2011 році невеличка група батьків об’єдналися задля того, щоб створити освітній простір для своїх дітей, без радянської спадщини, нудних уроків і не актуальних знань, — БеркоШко. Це був маленький клас, де навчалося всього три дитини, а викладачів було більше ніж учнів.

Проте експеримент був вдалим. Зараз в школі навчається 22 дитини в двох вікових категоріях: старші закінчили восьмий клас, молодші — третій. Засновники школи надихають інших батьків на подібні подвиги, а БеркоШко називають однією з кращих альтернативних шкіл Києва.

Ми поговорили з засновницею школи Валентиною Мержиєвською про те, як еволюціонувала школа, які висновки були зроблені й чи є сенс самостійно створювати освітній заклад для своїх дітей.

Школу “БеркоШко” називають однією з перших альтернативних шкіл Києва. Вона неперервно діє з весни 2011 року. Розкажіть про заклад: в чому суть, хто вчиться в школі, які працюють педагоги, успіхи, перспективи?

Мені не дуже подобається саме слово “альтернативна”, бо в ньому завжди закладається певний протест. Особисто для мене мотивація створювати освітній проект не протестна.
Спробую це пояснити.

Є ще один термін, “неформальна” школа — мені він значно ближчий.

Це більше говорить про форму освіти. Традиційна школа значною мірою формалізована, а різноманітні експерименти — неформальні. Або ще кажуть “авторська”, зазвичай маючи на увазі, що в основу покладений певний погляд засновника, автора проекту.

Особливість БеркоШко в тому, що немає єдиного усталеного погляду на освітній процес, ми його постійно змінюємо зважаючи на зміни дітей і пропозиції викладачів. Є лише загальні риси, а далі кожний викладач має велику свободу реалізації власного підходу. Тож складається такий консенсус різних поглядів, які не збігаються вповні, але й не суперечать один одному.

Ваша школа відкривалася для ваших дітей. Спочатку в групі було троє, тепер вже 22. Як і чому змінювалася школа?

Так, в перші роки БеркоШко створювалася виключно батьками для власних дітей, як сприятливе середовище для розвитку і навчання. Згодом дещо розширилась. Зараз в БеркоШко навчається 22 дитини, в двох вікових групах. Цього року учні закінчили відповідно 3 і 8 клас. Заняття проводять 15 викладачів — є такі, що ведуть річні курси, є такі, що долучаються на окремі проекти. Приблизно третина з них — це батьки дітей, решта — запрошені фахівці. Так склалося, що в нас майже немає педагогів за освітою, проте кожний викладає свій фах. Наприклад, археолог викладає історію, філолог — мову, а медик — анатомію.

На початку в БеркоШко було лише 3 учні, але це дуже складна група для роботи. Виходить трохи “лебідь, рак і щука”, які тягнуть кожний в свій бік. Тож ідея розширити навчальні групи до 9-12 дітей була зумовлена кращою груповою динамікою, більшою варіативністю занять (можливість працювати в парах, об’єднуватись в команди тощо), а також це дозволило створити умови для розвитку здібностей командної роботи.

Але на цьому розширення проекту припинилося, оскільки більшість викладачів, як я вже згадувала, не є фаховими вчителями і мають свою основну роботу.

Тож ми вирішили створювати проект закритим, без набору проміжних класів, проте ділитися тим досвідом і відкриттями, які осяювали нас на цьому шляху.

Як щодо навчальної програми? Яка вона, із чого складається?

Валентина: Навчальну програму з кожного предмету складає сам вчитель. Зазвичай враховує державні вимоги — що діти мають опанувати згідно з державним стандартом, щоб вони могли скласти атестацію в екстернаті. Вчитель особливо орієнтується на власне бачення — чим хочеться поділитись, або з чим на думку його як фахівця, важливо познайомити учнів. А також важливою складовою задля планування програми є запити учнів — які бажання і сфери цікавостей виникають у дітей. Мабуть, ці три складові — основні.

Ці три напрямки часом неможливо повністю узгодити між собою і доводиться чимось поступитися. Наприклад, якщо визначати як пріоритет розвиток у дітей цікавості до читання, то доводиться відступати від шкільної програми на користь сучасних захопливих текстів. Або додавати з інформатики обробку відео чи дослідження gps-навігації на запит учнів, поступаючись глибиною вивчення електронних таблиць.

Навіть не тому, що excel не важливий, ні, але підліткам набагато актуальніше в сучасному світі навчитись монтувати власні стріми і створювати youtube-канал, ніж впорядковувати великі масиви даних в електронних таблицях, бо в їхньому житті, зазвичай, ще не траплялось таких великих масивів даних.

Тож, зрозуміло, що ви орієнтуєтесь на сучасні потреби учнів. А чи вдається проходити загальношкільну програму? Як знаходите баланс між обов’язковою програмою і темами, які цікавлять дітей?

З більшості традиційних предметів нам вдається опанувати шкільну програму у повному обсязі, а до того ж — додати щось своє.

Так, анатомію, астрономію, фізику ми починаємо вивчати вже в молодшій школі, бо для тієї кількості запитань, які виникають у дітей в цьому віці про світ, одного природознавства зовсім не вистачає.

Згодом додається курс міфології. В традиційній школі міфи вивчаються дуже поспіхом в курсі літератури, але вся сучасна література, кіно, реклама і навіть політика досі обігрує різноманітні давні міфи, тож варто зануритись у них детальніше.

В нас є курс з розвитку мовлення і мислення — Теревені. Це і психологічний практикум, і дискусійний клуб, і навчання саморефлексії.

Це те, що я бачу як першочергову задачу БеркоШко — навчити розуміти себе і рухатись до втілення своїх усвідомлень.

Не думаю, що можна ставити собі задачу виростити дитину успішною, чи тим більше — щасливою. Бо результат значною мірою залежить від зусиль самої людини, від обставин її подальшого життя. Ми можемо лише створювати сприятливі обставини для розвитку і сподіватися, але не можемо цього очікувати чи гарантувати.

Кожна дитина візьме від вчителя рівно стільки, скільки зможе і захоче. Кожна людина реалізується в житті у міру своїх сил. Виходить так, що у діяльності вчителя часто неможливо побачити кінцевий результат, бо він віддалений у часі, проте можна робити проміжні підсумки і відстежувати перебіг процесу навчання.

Серед ваших учнів і підлітки, і молодші — які особливості роботи із дітьми різного віку? Як змінюються підходи до навчання з ростом дітей?

У навчанні дітей дуже помітний переламний момент близько 12 років, приблизно 6 клас. Це яскрава зміна мотивації і способу навчання.

Молодші діти спершу сприймають школу, як ще одну гру. Вони не ставлять питання “Навіщо ми це робимо?”, якщо сам процес приносить задоволення. Співати англійську пісеньку – добре! Гратися в зоряне небо, викладаючи собою сузір’я — чудово! Навіть проходити тестові завдання — це ж головоломка, квест!

До того ж, вони ще готові щось зробити для того, аби порадувати батьків, чи вчителів, які їм подобаються. Просто так.

Після 12 років — в когось раніше, в когось пізніше — все змінюється.

По-перше, вже немає безумовної любові до вчителя, він має постійно доводити свій авторитет, щоразу, на кожному занятті.

По-друге, з’являється чимало власних захоплень і вподобань, які часто ніяк не перетинаються з шкільним навчанням: гімнастика, електрогітара, квест-кімнати, і, звісно, комп’ютерні ігри.

І по-третє, мабуть, визначальне, не варто забувати, що психологічною задачею цього віку (приблизно від 10 до 14) є становлення в спільноті однолітків. В цьому віці, більше ніж будь коли, діти схильні робити не те що є важливим, корисним чи правильним, і навіть не те, чого самим хочеться, а більше те, що “круто”, те що викличе “респект і уважуху”. Тому в цей період середовище стає визначальним.

Якщо дитина навчається там, де круто бути обізнаним — вона буде вчитися. Якщо ж в класі крутим вважається насміхатись з вчителів, чи просто мати стильний одяг, чи нову версію смартфону, в цьому випадку про навчання не йдеться.

Коли нашим учням було десь років 13, я поцікавилась, що для них вважається “крутим”. Сказали, що вчитись так, щоб все встигати, але не витрачати на навчання весь свій час, а також — мати якісь унікальні вміння: гарну подачу в волейболі чи опубліковане оповідання.

Вчителі в БеркоШко — це батьки-фахівці або просто фахівці. Як ви знаходите їх? Чи були випадки розставань з вчителями?

Першими вчителями стали батьки, їх шукати не довелось. Завдяки тому, що всі мали дуже різноманітну освіту: філологічну, інженерну, художню, ми змогли розподілити між собою усі навчальні предмети першого класу. А вже з другого року з’явився блог БеркоШко, де збирались описи занять. Так і батьки могли бачити чим займались їхні діти, і сторонні люди могли зацікавитись проектом.

Власне, два шляхи пошуку викладачів — це близьке коло друзів і знайомців, так зване “сарафанне радіо”, а другий — сторінка БеркоШко в Facebook, де ми розміщуємо оголошення про пошуки.

Бачення вчителя і засновників школи має співпадати в ключових питаннях: навчання для набуття знань і досвіду, а не для оцінок; повага до особистості і індивідуальний підхід до кожного. А також має скластись взаємодія з учнями. Стосунки вчителя і учнів, як і будь-які стосунки — це не лише раціональні вчинки, в цьому є своя хімія. Чомусь же трапляється так, що один вчитель і обізнаний в матеріалі, і адекватно спілкується з дітьми, і сам предмет цікавий, але діти сприймають його прохолодно; а інший може викладати навіть доволі нудний предмет, але діти любитимуть.

Після співбесіди з новим вчителем, якщо за фаховим рівнем і поглядом на процес викладання він вписується в формат БеркоШко, відбуваються пробні заняття: вчитель знайомиться з дітьми, діти приглядаються до вчителя. Після занять я цікавлюсь думкою обох сторін, і якщо всі готові працювати далі, то вчитель стає частиною команди. Думка учнів дуже важлива, бо яким би обізнаним не був фахівець, якщо діти його не сприймуть, заняття проводити буде неможливо. Також відбуваються опитування учнів про сприйняття кожного з предметів і вчителів наприкінці року.

Не рідкісні випадки, коли сприйняття предмету і викладача відрізняються: подобається предмет, а вчитель не дуже, втім можна вчитися із цікавості до теми; або предмет так собі, але симпатія до вчителя породжує бажання це вивчати.

Випадків, коли між вчителями і учнями, або вчителями і організаторами виникали відкриті конфлікти не пригадую, але часом накопичується втома. У вчителів через дитячу емоційність чи забудькуватість, а у дітей, наприклад, через манеру викладання вчителя. Тобто спершу контакт може встановитися, але згодом потроху згаснути. Це не завжди означає, що з таким викладачем необхідно прощатися, просто можливо залучати не на весь рік, а на короткочасні проекти.

Найчастіше, причиною заміни викладача в БеркоШко є зміна життєвих обставин останнього — нова робота, яка не залишала часу для викладання у нас, або переїзд. Іноді вичерпуються задумки для занять, або вчитель втілив проект, з яким прийшов, або інтерес учнів, на який запрошували фахівця, втамувався. Деколи вдається в знаки накопичення втоми. Розбіжності у поглядах на викладання (одиничні випадки, бо, як правило, це можна виявити ще на співбесіді чи пробному занятті.

Чи є різниця в першому і другому класі? Чи було легше вести клас малюків?

Перший клас, перший навчальний рік відрізняється від решти тим, що, власне, навчання в ньому не головне. Це адаптаційний період, в який діти звикають жити за новим розкладом, звикають до простору, до спільноти. Це час найчастіших образ і бійок. Бо досі не всі діти зіштовхувались зі спільнотою однолітків і не часто потрапляли у ситуації конфлікту інтересів, хіба за пасочки в пісочниці. І ще не було часу навчитись виходити із таких ситуацій.  

Окрім того, в БеркоШко від початку викладає кілька вчителів, а не одна вчителька, як в традиційній школі. Тобто вчителі математики, мови, біології (природи) викладають і в старшому класі, і в молодшому. Дитина має вибудувати стосунки не лише з однокласниками, а й з кожним з вчителів.

Тобто в першому класі діти в першу чергу вчаться взаємодії з іншими, відстоюванню своїх границь і перебуванню в просторі, а читання, писання, рахування — другорядне. Якщо вдало відбудеться адаптація, з рештою можна впоратись згодом.

Другий клас — це вже повноцінне навчання, хоча ігрові форми досі переважають. Найбільш ефективно навчається третій-четвертий клас. Вони вже повністю втягнулись в процес, і це вже починає добре виходити. Предметів ще небагато, атестація не обтяжлива – це дозволяє добре зосередитись на опануванні нового і мати вдосталь свободи для творчості. Але цей період триває недовго, не зглянешся – і вже пубертат з новими змінами і адаптаціями.

До яких челенджів ви були готові найменше? З якими несподіваними складнощами зіштовхувалися? Як вирішуєте?

Мабуть найбільшою складністю є необхідність сидіти на двох стільцях, це особливо відчутно в середній школі: з одного боку бажання спиратись на здоровий глузд і запити дітей в БеркоШко, а з іншого — необхідність складати державну атестацію.

Неодноразово виникали випадки, коли велику тему необхідно опанувати в стислі терміни, щоб здати атестацію, а це дуже невротизує процес.

Наприклад, математика в 7-8 класі не дуже збалансована: тему “раціональні дроби” вивчають дуже довго, хоча, якщо діти добре вивчили раніше звичайні дроби, вона не викликає складнощів, а натомість теми “многочлени” і “формули скороченого множення” — складні і громіздкі, потребують багатьох зусиль, але часу на них відведено, на мій погляд, замало.

Чи історія в 5 класі. Можна зрозуміти логіку тих, хто пропонує в перший рік навчання розглянути весь історичний процес загалом – від камінної доби до ХХІ століття, з тим, щоб в подальші роки деталізувати. Але хіба може дитина розібратись у складних історичних процесах? Чого варте одне лише ХХ століття з його революціями, війнами і голодоморами.

Мені здається, історію (так само, як мистецтво і літературу) варто починати вивчати з окремих яскравих періодів, окремих творів. Наприклад, близько 10-12 років дітей починають цікавити давні світи – починаючи від первісних людей і трипільської культури до пірамід Єгипту і Вавілону, з цього і варто починати, а до ХХ століття братися вже в старшому віці.

І лише згодом ці окремі розрізненні періоди і події можуть почати плестись у цілісне сприйняття історії і культури.

Наразі від самого початку закладається припущення, що діти мають заучувати те, чого не можуть збагнути. Але так не повинно бути, стійкі знання можливі тільки якщо є розуміння суті.

Труднощі, пов’язані з підлітками, зазвичай впираються в те, що ми їх неадекватно сприймаємо.

Від немовлятка ніхто не очікує, що він буде ходити чи охайно їсти. Батьки спокійно носять на руках і відмивають півкухні після обіду.

Від тоддлера ніхто не очікує чіткої вимови і самообслуговування. Навпаки, батьки радіють кожному слову, кожному новому навичку.

А от з підлітками з’являються очікування. Бо вони спантеличують своїм виглядом. Підлітки виглядають як дорослі, розмовляють і аргументують свою позицію як дорослі, але у вчинках ще часто залишаються дітьми.

Найбільшою складністю з підлітками є не очікувати від них повної відповідальності і самоорганізації, а натомість радіти кожній не забутій обіцянці, кожному дотриманому слову.

Ще однією несподіваною складністю стало те, що не всі батьки готові займатись зі своїми дітьми, допомагати їм з навчанням. Причини можуть бути різними — від великої зайнятості до власних шкільних психотравм. Але оскільки більшість з організаторів БеркоШко хотіли займатись з дітьми настільки, що навіть створили школу, тож знадобився час, щоб звикнути до іншого погляду.

В молодшій школі допомога потрібна майже усім, бо ще немає навичку – як взагалі вчитися. Згодом діти звикають виконувати домашні завдання і збирати рюкзачка до школи, але їм досі буває потрібна допомога з організацією, тайм-менеджментом, мотивацією. Ми намагаємось зі свого боку допомогти, проконсультувати додатково в школі, але наш формат навчання все рівно передбачає роботу вдома (заняття в БеркоШко тривають 3 дні на тиждень, решту часу діти працюють самостійно), тому без участі батьків не обійтись.

Розкажи про популяризацію досвіду альтернативних шкіл? Як це було? Навіщо ви це робите? Які є результати?

Ми почали влаштовувати семінари з 2014 року, на третій рік діяльності БеркоШко. Бо вже почали бачити перші результати і дуже хотілось поділитись відкриттями.

Наші перші семінари, фактично, відбувались в стилі “А що, так можна було?”. Ми розказували як можна об’єднатись з однодумцями і організувати домашню школу, як здавати атестацію екстерном і створювати дітям сприятливе, безпечне середовище.

На той час про реформу освіти ще не йшлося, ніякого НУШ не передбачалося, тож здавалось, що робити все власноруч — єдиний можливий шлях.

На момент виникнення БеркоШко ми не чули про подібні проекти, тому починати було доволі тривожно, всупереч нерозумінню друзів і родичів, незважаючи на власні сумніви. Але тим, хто почув досвід першопрохідців, мало бути легше наважитись. Так і сталося. Я знаю чимало освітніх проектів, які організували слухачі наших семінарів. Хтось міг вже давно виношувати таку думку, і семінар ставав останньою краплею, вирішальним поштовхом, а хтось досі навіть не задумувався, але чомусь надихався.

Цього навчального року в Україні діяло понад 150 альтернативних шкіл, з них близько 130 тільки в Києві. І з кожним роком їх стає дедалі більше і різноманітніше. Є портали, де намагаються збирати актуальну інформацію про альтернативні школи.

Загалом умовно всі альтернативні школи можна розділити на три групи:

  • Домашні школи, створені батьками для власних дітей, як БеркоШко – у них зазвичай певне обмеження в ресурсах, але затишна атмосфера.
  • Альтернативні школи, побудовані як бізнес-проект (наприклад, Dixi, ThinkGlobal) — вони більш структуровані, але візія засновників не завжди безпосередньо втілюється виконавцями.
  • Школи, створені професійними вчителями, які не акцентують на альтернативі, але ставлять високу планку — наприклад, Науково-дослідницька школа “Базис”.

Кожна альтернативна школа — це втілення світогляду засновників, тому вони дуже різноманітні — є творчі, є туристичні, є релігійні, є мовні, є з широким застосуванням гаджетів у навчанні, є з повним їх униканням — на всі смаки.

Коли альтернативні школи почали виникати, як гриби після дощу, потреба у семінарах “Що робити?” відпала, а водночас все частіше поставало питання “А як?”.

І тоді ми розпочали серію семінарів з викладання окремих дисциплін (українська мова, література, математика, англійська, фізика, біологія, історія, а також психології, нейрофізіології та інших цікавих, дотичних до навчання, тем. Зазвичай збирали 2-3 викладачів з різних освітніх проектів і влаштовували обмін досвідом. Для мене особисто дуже цінно, що часто наші семінари відвідують і вчителі традиційних шкіл. Справді, ми діємо як експериментальний майданчик, але результатами експерименту може скористатись ширше коло.

Навіщо це все? Мабуть для того, щоб світ був більш різноманітним. Щоб діти і батьки мали вибір і могли обрати той формат навчання, який буде їм найбільш близьким, щоб у дітей не зникало бажання пізнавати світ і себе у ньому, щоб навколо ставало дедалі більше зацікавлених і реалізованих людей.

Які головні висновки ви зробили? Що зазвичай розповідаєте, коли радите почати щось схоже, наважитись на індивідуальне/альтернативне навчання?

У мене виникла одна метафора для інтерв’ю. Не знаю, наскільки її зможе зрозуміти нове покоління, але тим, хто зачерпнув краєчок життя в СРСР має бути зрозуміло.

В СРСР з одягом було доволі скрутно. Скрізь дефіцит, все одноманітне, незручне і на виріст. Комусь часом випадково щастило натрапити на симпатичну одежинку чи отримати її у спадок від родичів. Але це були окремі випадки.

Для мене це аналогія зі системою освіти, яка дісталась нам у спадок від СРСР. Точково трапляються непогані школи і обдаровані вчителі, але загалом картина доволі сумна.

Приватні школи на цьому тлі — як фарцовщики, які мають можливість привозити з-за кордону одиниці модного одягу і постачають їх тим, хто має на це гроші.

Але також існує журнал Burda, з викрійками стильного і елегантного одягу. І ті, в кого достатньо майстерності, могли зшити собі непоганий гардероб. Вручну, поштучно, для своїх. Оце те, що почала робити БеркоШко 8 років тому. А наші семінари — це лише готовність поділитись викрійками з тими, хто хоче й собі пошити щось оригінальне.

Згодом, якщо ви пам’ятаєте, будуть вже привозити і джинси-варьонки, і светри BOSS, і блискучі лосини, і кольорові пуховики. Оці спроби привезти щось з-за кордону, дуже нагадують перші кроки впровадження НУШ, спираючись на фінський досвід. Ми ще не знаємо, як це все носити, але вже не хочемо одягатись у старе.

І з одягом поволі, через ринок “Троєщина”, через розкладки в підземних переходах, через “челноків” з картатими торбами, поволі ми прийшли і до світових брендів, і до елітних бутіків, а тепер, що найбільш цінно, і до маркетів “Всі. Свої”, де продають товари українських виробників нічим не гірші за світові бренди.

З освітою все відбудеться також, неминуче. Просто необхідно не припиняти спроб і не зупинятись.