Тетяна Немировська – мама двох синочків, автор м’яких дитячих книжечок ‘Книжканута мама’ та мандрівник-ентузіаст, розповідає про велику поїздку в США з двохрічним сином і чоловіком на машині по центральних штатам. Тут можно почитати про першу, другу , третю та четверту та п’яту серію цього великого тревела.
Останні дні в Портленді ми витратили переважно на організпційні питаня: складання речей, підготовка до відльоту, оформлення необхідних документів для Іванка, останні вечері з новими друзями.
Але і не забули відвідати ще кілька місцевих цікавинок, серед яких дитячий науковий музей.
Різні зони: будівний майданчик, магазин, ветеринарна клініка, конструктори, ігри з водою, в садку, сцена, творчість, машинки… та переразовувати годинами можна. У них є абонементи, проводяться навчальні заняття, ну дуже круто. У Мишка улюблена зона – з бульдозерами, він ще з тиждень про них згадував, просив відвезти його в музей. У мене – залізна дорога, я на ній на годину зависла!
Також, за тиждень по літака сходили останній раз до педіатра, зробили Іванку вакцинацію. Загалом в США план вакцинації насиченіший за наш: грип, ротавірус, менінгокок і папілома. Ну і звичайно ж, популярна тема для обговорення – щеплення від туберкульозу. В США його не роблять. По простій причині — в США нема туберкульозу. Десь в рекомендаціях читала, що його рекомендують зробити, якщо їдеш в країни ризику (типу України), але де знайти вакцину не сказано, а її в Америці знайти не так просто.
В садочок/школу допускають лише з пройденим планом вакцин. Кажуть, що можна написати відмову і з нею допускають, але коли ми хотіли оформлювати Мишка в садочок нам сказали, що весь список має бути обов’язково. Так як закінчити процес нам так і не вдалося (ніхто не хотів брати лише на 4 місяці), то і перевірити критичність вимоги не змогли.
Щоразу як приходиш до педіатра, дають формочку з питаннями, в тому числі щодо моєї післяпологової дипресії… Типу ‘як часто вам буває сумно, як часто вам здається що все погано і все пропало, чи приходять думки про самогубство’. І навіть сам педіатр іноді перепитує. На мою відповідь, що у мене нема часу на дипресію педіатр посміхнулася: ‘Два сина? Різниця два роки? Ну так… Розумію, нема часу’
Так настав останній день в США і нам пора відлітати.
Щодо перельоту ве вчотирьох, то саме Ванюшка справився дуже добре: більшість часу спав на місці Мишка, а ми з Мишком разом кучкувалися, на взльоті я його тримала в слінгу, на посадці годувала груддю (йому дискомфортно саме на посадках). Я відверто боялася, що буде погром. Світло вимкнули, весь літак спав. Ми трішки подивилися мультики тихенько, гралися пластиліном, переліпили всі можливі наліпки, я згадувала віршики, читали книжечки. Робити це все відносно тихенько було найважчим, цей переліт потребував від мене максимальної уваги, концентрації і терпіння кожної секунди! Але ми справилися! Без цікавих моментів не обійшлося.
Апогей перельоту: жіночка з сусіднього місця запропонувала накачати Мишка чимось, щоб він був тихішим і спокійнішим. При тому, що він показував клас по спокійності, по наших мірках!
Прощавай Портленд. Прощавай США. Ця поїздка – це надзвичайний досвід і величезна кількість інормації. Портленд назавжди залишиться в моєму серці як одне з улюблених міст, а від США у мене дуже змішані враження, але такі мандрівки однозначно розширюють світогляд, і це найцінніше!