Режим та дисципліна — філософія материнства від Валерії Іонан
Інтерв’ю

Режим та дисципліна — філософія материнства від Валерії Іонан

З Валерією ми домовлялися про інтерв’ю ще до пологів, а зустрілися через три тижні після того, як вона народила. Одразу було зрозуміло, що дівчина тримає свій графік під контролем, як і усе власне життя. Як їй це вдалося, та що вона робила із тим, що все ж таки вибивалося з-під її контролю, а ще про те, як від чайлдфрі вона перейшла до власної філософії материнства у якій проблискують ідеї материнства інтесивного — я намагалася розібратися в цьому інтерв’ю.

В англійській мові для категорії “материнство” є три різних визначення: motherhood,  mothering, та maternity. Maternity — це беспосередньо про народження дитини, в якому найголовніше, мабуть, reproductive decision — вирішення народжувати, чи ні та яким саме чином (природньо дома, природньо в пологовому, чи вдома у ванній). Motherhood — визначення, яке торкається самої ролі матері в житті жінки, та в суспільстві. Та, врешті, mothering — це про виховання, годування і сам процес допомоги зростання дитини. В цьому інтерв’ю, ми із Валерією Іонан пройшлися по усіх трьох аспектах материнства, і я раджу його читати всім жінкам незалежно від статусу та віку, бо у ньому є приклад сучасної, освіченої, незалежної та сильної жінки-матері.

Рольові моделі надзвичайно важливі для жінок. Гендерний порядок, суспільні норми, стереотипи та забобони все ще нав’язують жінці моделі поведінки, вказують на якесь конкретне її “місце” та диктують, що діти, дім та менеджмент цього всього — по замовчанню на жінці. Але жінка, в першу чергу, — людина. І на цьому простому обґрунтуванні тільки вона має вирішувати, як вона бачить своє життя і як буде в ньому реалізовуватися. Приклади тут важливі як ніде. Вони надихають і дають розуміння, що “так можна було”. Але не менш важливі приклади і рольові моделі для дітей. Те, як дитина буде дивитися на cвіт, який майндсет сформує і як буде діяти — все це з сім’ї. І роль матері тут дуже важлива. Тож, читаємо думки Валерії з приводу материнства і робимо висновки. 

— Знаю, що ти дуже працьовита людина і ефективний менеджер, чула, що ти була активною і до пологів, і у пологовому, і зараз, на третій тиждень від народження дитини, даєш мені інтерв’ю. Мене цікавить от що: розкажи про свою вагітність та про те, яку роль в твоєму житті займатиме материнство? 

— Ще років з п’ять тому я вважала себе чайлд-фрі. Досить довго я про материнство і не думала взагалі. Коли ж у друзів та знайомих з мого найближчого оточення почали з’являтися діти, причому в багатьох та одразу, мене це наштовхнуло на роздуми. Я почала замислюватися потрібно це мені, чи ні, і якось інакше дивитися на власне життя, переосмислювати його. Тим не менш, вагітність прийшла в моє життя. Не  зовсім у той час, в який би я хотіла, адже в той час я була сильно зосереджена на нових проєктах, напрямках роботи і не дуже представляла, як це все поєднувати. А я – людина планів, завжди ставлю собі цілі на рік вперед. І яким було моє здивування, коли вже на дев’ятому місяці вагітності я відкрила блокнот і побачила, що на початку року в мене у блоці “Родина та відносини” є завдання-ціль — народити здорову дитину. Я геть зовсім не пам’ятаю щоб писала таке, але вийшло саме так. Мені довелося дуже швидко адаптуватися до цього. 

Вагітність для мене була дуже складним періодом, який забирав багато енергії не лише фізичної, а й емоційної. Я вважаю, що усі хто каже, що вагітність — чудовий та надихаючий час в житті жінки, просто зухвало брешуть. Не розумію, чому цей міф ніхто не спростовує.

Я не декларувала, що вагітна, та коли люди навколо почали помічати це, вони потихеньку розпитували, й якось скоса задивлялися — таке вторгнення у особистий простір мене просто розлютив. Для мене це було відкриттям, я раніше такого не відчувала, щоб люди отак зі мною поводилися. Ще одне, чого я аж ніяк не витримувала — це вітання. Усі мене вітали із тим, що я вагітна. Ну, я розмуію, коли вітають із певним результатом, але ж не із самим процесом! Це вже не кажучи про беспардонні намагання торкнутися “животика”.

Читати також: “Дружні та добрі. Як бренеди можуть підтримати жнок”

— Ти якось захищалася, поділися лайфхаками?

— Не знаю кому вони підійдуть, це навіть не лайфхаки, — я просто дуже жорстко вібудовувала особисті кордони. 

Якщо мене вітали не дуже знайомі люди, то я перепитувала: — “А з чим?”. Це людину трохи ставило у рамки. Якщо був настрій поговорити, то я могла далі пояснювати, мовляв, коли вітаєш, то потрібно принаймні знати із чим, навіщо, чого хоче ця людина, чи це взагалі доречно. 

Деякі взагалі ставили питання, які неможливо і недопустимо собі навіть уявити в інших обставинах, а в цих воно їм видавалося нормальним.

Звісно, змінювалося й тіло. Коли ти увесь час працюєш зі своїм тілом, тренуєшся, і тут бачиш ці зміни від вагітності — до цього важко звикнути.
Я займалася спортом включно до 39-го тижня, ходила пішки в офіс на 9 поверх, але вже із 36-го почала помічати, як кожні два поверхи зупиняюся із задишкою, тому із 40-го припинила. На тренуваннях я вже не могла брати вагу, не могла тримати темп і мене це дуже дратувало. Я відчувало, що це вибиває зі звичної колії, і мені вартувало великих зусиль аби не засмучуватися й нагадувати собі, що це тимчасово і скоро я зможу повернутися у звичний темп. 

А от материнство я вважаю чимось просто неймовірним. Наявність такої людини, яку ти народив, яка є твоїм продовженням в певному сенсі — це дійсно чудо. Зрештою, діти, на мою думку – це можливість щось змінити накраще в цьому світі, із чим ти не погоджуєшся. 

І, звісно, діти – це нова частина родини, любов, яка не згасне ніколи — я це знаю напевно. Це ніяк не поясниш, просто відчуваєш це, і все.

Нехай пролунає шаблонно, але я хочу дати своїй дитині найкраще, і зробити акцент на дисципліні та ранньому розвитку — хочу показати йому усі можливості, які є, аби змалечку він був достатньо свідомий, аби робити вибір.

— Розкажи про ранній розвиток та дисципліну, що ти у це вкладаєш і що для того будеш робити на практиці?

— Звісно, ще дуже рано про це казати, й усе може змінитися в процесі, але зараз я собі це уявляю десь так: за півтори місяці хочу піти на тренування з плавання із дитиною, хочу спілкуватися із ним різними мовами, аби він змалечку почав говорити на декількох, слухати різну музику. Для мене важливо, аби це була людина світу. Щоб у майбутньому йому було все одно із ким спілкуватися, де працювати, куди їхати, аби він добре розумів людей та різні культури, був емпатом. 

Ще я б хотіла якомога раніше зрозуміти які в нього здібності й таланти та правильно його спрямувати. Обов’язково хотілося б показати йому різні види спорту, аби він міг обрати. Гадаю, що в усьому цьому мені допоможе мій режим та дисципліна. Коли тримаєшся графіку, то є відчуття стабільності, розуміння власних планів та результатів, можна аналізувати себе вчорашнього і дивитися на сьогоднішні перемоги. Важливий принцип для дитини — бачити, чого можна досягти власними зусиллями, постійною працею. Тому хочу вбудувати дитину у цей графік. Для матері режим дитини дуже важливий, бо тоді можна будувати бажаним способом і власне життя.

Читати також: “Лилит Саркисян: “Я строю семью таким образом, чтобы любой конец формальных отношений не помешал нам оставаться друзьями”

— Так, для дитини дуже важливий цей постійний графік, він дає відчуття спокою. Скажи, будь ласка, а якою матір’ю ти хотіла б бути своїй дитині?

— Я хочу бути другом та ментором. Мені видається важливим, аби мій син знав, що у нього завжди є той, із ким він може порадитися, отримати підтримку, а також – відчував би, що я ніколи не буду засуджувати його дії. Так роблять друзі: вони можуть навіть вважати, що щось ти робиш в житті невірно, але завжди підтримають. Хочу бути таким другом, який показує варіанти виходу з будь-якої ситуації, аби в дитини завжди був вибір.

Я хочу бути метором, який скаже йому: “Дивись, в тебе є багато талантів, давай-но подивимося які з них та як саме можна розвивати”. — Я хочу бути людиною, яка задаватиме йому вірні питання, і дивитиметься, як розвиваються із часом його відповіді. 

Мені здається, що у цьому є мета батьківства. З одного боку — це міцний зв’язок, любов, а з іншого — стабільність, впевненість, підтримка.

— Як би ти описала свою філософію материнства?

— Мої думки на цб тему не нові – вониі “витають” навколо, вони про те, що не потрібно підлаштовуватися під дитину, потрібно зробити її частиною власного життя, а саме життя побудувати так, аби було комфортно в першу чергу тобі, а потім – комфортно буде й усім оточуючим. Лишень ти жертвуватимеш бодай тижнем на місяць — це ні до чого хорошого не призводить. Я просиділа вдома три повних тижні, власне цей час я майже сама була вдома із дитиною. На два дні до мене приїздила моя мама, допомогла на певний період. При цьому я намагалася проводити зум-коли, повноцінно включатися у роботу та жити в графіку, який в мене був до цього, лише з боку робочих зустрічей. Із дитиною віч-на-віч це не реально. Можливо б якщо одна-дві зустрічі на день, але не десять по півгодини.

 В мене був день, коли я ризикнула і спробувала такий темп, на тому тижні — поставила планування із внутрішньою командою, і   я стою у airpods-ах, вимикаю камеру, ставлю себе на mute, слухаю команду, потім хочу прокоментувати, і розумію, що в мене на руках кричить дитина, і я не можу нічого зробити, бо заспокоїти його це певний час, але все одно вмикаюся, щось додаю, кажу, — “сорі, колеги, в нас тут сирена” — згодом дитина заспокоюється, і далі все йде добре. 

В цілому я пробула цей період вдома, і розумію, що мені потрібен час аби перемикатися на роботу — тоді я відчуваю себе людиною. Не просто машиною, що займається дитиною. І це правильно. Я приходжу до нього із радістю: кричить він, чи не кричить, посміхається, радіє — я від всього цього отримую задоволення. Коли він кричить, мене це не дратує, я не впадаю у паніку — розкажу йому віршика, пісню, казку, розповім як у мене справи на роботі. Мені здається в цьому і сенс. Не треба слухати, коли кажуть, що треба сидіти вдома і займатися лише дитиною — треба робити те, що відчуваєш. У такий спосіб можна швидше повернутися до життя.

— Ти наголошувала на важливості відчуття комфорту, що він для тебе, як ти його досягаєш?

Зараз для мене – це можливість оперативно повернутися до роботи, дійти врешті до тренувань та масажe — мабуть, для повного щастя мені більш нічого не потрібно, тоді я в ресурсі.
Здорова дитина, якісний час із нею, робота, з якою я відчуваю себе важливою та потрібною, я розвиваюся, тренуюся, відчуваю усім тілом, що все добре.

— В тебе не було бажання взяти паузу після пологів, якось “заземлитися”, як зараз модно казати?

— Я скажу чесно, в мене така думка прослизнула в перший тиждень, я якось подумала, що не зможу тепер повернутися у попередній режим. Але наступного ранку я вже привела себе до тями, зібралася.

Для мене “заземлитися” – це більше про лінощі чи розкисання. Дитина — це частина твого життя. Не може так бути, що в тебе було від ста відсотків життя усе розподілено, скажімо по п’ять на різні напрями, а тут ти хутко від усього відмовляєшся та концентруєшся лише на одному – це божевілля. 

Можна з’їхати з глузду дуже швидко. Мабуть, воно так простіше. Звісно, ти згодом звикаєш, і далі просто сидиш з дитиною і все, але я так не хочу.  Коли я вперше виходила на рінг, десь чотири роки тому — хоча я й не боксер-профі, мені просто хотілося, — то перед самим виходом мені було страшно. Мій тренер тоді мені сказав: “Що відрізняє боягуза від сміливця — лише те, що перший не виходить, а другий виходить. А страшно обом однаково. Ти хто?”. Я відповіла, що я хоробра, та пішла. Для мене це все десь аналогічно, лише тут мова не про боягуза й сміливця, а про те чи хочеш ти розвиватися, продовжувати активне життя, не втратити себе, а навпаки зростати разом із новою людиною, чи присвятити себе повністю цій людині, розуміючи при цьому, що це ж не назавжди — пройде час, і все одно доведеться вертатися, але це буде вкрай болісно, довго та важко. Збирайся, не втрачай себе і в тебе буде все. Просто оцей момент, зібратися й діяти, він не всім вдається. 

Читати також: Алена Гудкова: «Нужно быть немного Буддой и не судить других людей, пока не сел в их кресло»

— А може, не всі й хочуть.

Може й так, не всім потрібен професійний розвиток, це теж правда. Хтось знаходить себе у тому, аби бути виключно зразковою домогосподаркою, розвиватися у тому щоб від випікання пирогів дійти до домашнього фуагра.
Але мені здається, що завжди треба розглядати найгірші варіанти подій, які можуть із тобою статися, і в цих найгірших варіантах ти маєш завжди сам за себе постояти. Мій тато завжди казав, що треба мати якусь нормальну професію, аби в разі чого ти завжди міг заробити гроші. 

— Давай поговоримо про роль прикладу активної самореалізованої мами для дитини.

— Безумовно, це дуже важливо. І мені здається, що від самого раннього віку треба привчати дитину до ритуалів. Я хочу почати із сином ходити на плавання разом, потім на бокс. Я тренуюся — він тренується поряд. Або разом піти на курси китайської, коли він підросте, думаю, що ще не вивчу її до того часу. Загалом, якісь спільні розвиваючі речі. Це не просто хобі чи дозвілля, це не просто разом піти в кіно, не просто гуляти в парку — хоча це теж дуже важливо. А саме ось ті речі, що розвивають.
Через спільний розвиток ви краще один одного узнаєте, розумієте, як людина мислить, як швидко сприймає інформацію, яке в неї мислення. 

З іншого боку, якщо дитина бачить, що мати може щось зробити — значить і він зможе.

Я дуже хочу щоб цей час вже швидше настав. А з іншого боку, я нещодавно в Інстаграмі публікувала лист, який мене дуже зачепив, там була фраза ніби від дитини, мовляв, насолоджуйся моментом, не сердися на мене коли я кричу, чи плачу — я роблю це не на зло, насолоджуйся кожною хвилиною, тому що я більш ніколи не буду таким маленьким, як зараз. І я подумала, що точно, саме так воно і є. Це насправді допомогає, я намагаюся вхопити кожен момент зараз, хоча при цьому й думаю про майбутнє.

— Як вважаєш до вагітності, пологів та материнства взагалі можна бути готовим?

— Ні, взагалі, це нереально.
Не дивлячись на те, що я народжувала в приватній клініці, і глобально мене там усе влаштовувало, мене сильно дратували усі ці постійні аналізи, кардіограми, тощо — воно нагадувало мені про те, що я вагітна, й вибивало з колії. Я взагалі намагалася не помічати вагітність до місяця п’ятого-шостого. Я тоді ще нікому не казала, ні тренеру, ні знайомим. Й зрештою зрозуміла остаточно, усвідомила цей фізіологічний факт десь тоді, коли перевдягалася й побачила себе у дзеркалі в спортивному комбінезоні — вже не просто трішки раздобрішала. Тоді я це сприйняла, усі страхи та емоції пішли, перестала паритися геть. Включилися менеджерські скіли, мозок сприйняв це як нову задачу. Ще допомогли подруги в який вже був досвід, вони сказали, мовляв, все буде добре, не переймайся, усе підкажемо.

Комусь краще із оточенням, комусь без нього. Мені в певні періоди було значно легше взагалі самій. Наприклад, коли їхала в пологовий — нікому про це не сказала.
Вже йшов 41 тиждень, дитина була велика й не хотіла ніяк виходити, тому прийняли рішення стимулювати, але після 13 годин виснажливих пологів стало зрозуміло, що без кесарева розтину не обійтися. Коли дитина народилася, лікарі сказали, що це було правильним рішенням, бо вона була завелика для мене — 4500 грамів. Ще три дні потому я мало виходила на зв’язок із кимось, мені потрібно було зв’язуватись по роботі, тому я особливо ні з ким про пологи й не говорила.
Висновок такий, якщо ви дізналися, що вагітні — не панікуйте, усе можливо!

Читати також “Ко-родительство — чем занимаются умные люди после развода”

— Розкажи, будь ласка, про свої страхи та побоювання — які вони були, і з чим пов’язані? 

— Ну, по-перше, чисто фізіологічно, і я не знаю чому про це мало хто говорить, але пологи — це страшно. Особливо, коли ти нічого не знаєш. Коли я придбала один з відео-курсів про пологи, й подивилася його — я взагалі вирішила, що не хочу народжувати. Тому що там стільки різних дрібниць, особливостей, про які ти не здогадуєшся, а вони дуже страшні. Особливо коли щось іде не так, або фізіологічно людина не зовсім готова. Є такі наслідки, із якими потім людині доводиться жити все життя. Про це не дізнаєшся, коли мрієш про дітей, чи їх плануєш. Плюс, багато різних поглядів абсолютно про все: робити анестезію чи ні, пологи природні чи кесарів розтин — як зрозуміти, як визначитися? Тому й страх та побоювання. Кесарів розтин, мені здається, недооцінюють. Зрозуміло ж, що це повноцінна операція. Попри те що ти знеболений, мозок все одно все розуміє — видно, як піднімають ноги, як тебе повертають, а ти не відчуваєш, але знаходишся повністю у тямі. Є якісь наслідки анестезії — тремор, ще щось. Навіть, якщо ти готовий та настроєний — все одно тяжко. І це треба якось приборкати. Ніякі друзі, доктори, партнери, мами — ніхто це не зробить за тебе. Маєш самостійно себе опанувати. Тому, коли кажуть, що вам із кимось буде легше… — я б там повбивала усіх хто поряд, коли була в такому стані. 

— А як ти себе заспокоювала, як брала в руки?

— Я відволікалася, намагалася обманути власну свідомість. Коли в пологовому залі мені робили оці всі процедури: епідуралка, окситоцин — я примушувала себе дивитися серіал, — мені дозволили взяти із собою ноут. Спочатку дивилася бій Беринчика, а потім намагалася заглибитись у сюжет серіалу, зрозуміти якісь деталі там. Потім, коли вже виїжджали на операцію я намагалася щось проаналізувати по роботі, пригадати якісь події з життя, коли мені також було страшно, пригадувала запливи, чи боксерські турніри, думала про те, що мені потрібно буде зробити завтра. Якісь такі речі, коли ти заплющуєш очі й не дивишся на те що навкруги, не думаєш ні про що інше. І, звісно, дихання — мені особисто допомогало. Мене усе питали, мовляв, чому ви так дихаєте, вам, мабуть, погано. — “Та, ні, мені добре, дуже добре”. І гумор, він відволікав. Коли ти жартуєш, то вже не так страшно.

Ще був страх про те — а що далі. Я така людина в якої погано виходить щось робити руками, в мене краще виходить працювати головою. Шити-вишивати, куховарити — оце все. Ну, зрідка готую смачно декілька страв, але в цілому то не моє. А тут маленька дитина, з нею потрібно усе робити акуратно. Коли вперше міняла сину підгузки в мене тряслися руки. Для мене усі ці дрібні моменти були страшними.

Ти справляєш враження людини цілісної, впевненої у собі, знаючої свій шлях, тебе так виховували? Розкажи про своє дитинство і батьків, які приклади ти винесла звідти, як вони вплинули?

— В мене було класне дитинство, але воно пройшло у дисципліні, в режимі. Звідти я винісла й усвідомила, що свобода — це вибір плюс відповідальність за свій вибір. До розуміння цього я прийшла через дисципліну — я робила одні й ті самі речі щодня. В мене була й музикальна школа, й безліч додаткових занять і мені потрібно було досягти чогось у кожному напрямку. Так я розуміла що мені йде краще і докладала туди більше зусиль, так з’являлися кращі результати. Дисципліна мені допомогла побачити як я зростаю, дала змогу побачити інші можливості.
Я часто розповідаю цю історію, вона про те, як в моїх батьків не було можливості відправити мене в Європу, куди їздили багато моїх однокласників, а мені дуже кортіло. І я почала шукати можливості. І знайшла, це був конкурс “Аліанте”, організований НАТО, переможець отримував подорож на місяць по Європі, по базам НАТО — чотири-п’ять років поспіль я їздила щоліта по військовим базам, і, звісно, різним екскурсіям по європейських країнах, побачити можна було абсолютно все. Пам’ятаю, одного разу ми були місяць в Норвегії, там на мене справили враження жінки-військові. А ще я добре розбиралася тоді у військових базах: від казарм та їдалень, до збору та розбору зброї. 

Тож, я могла б і не ходити на цей конкурс, і не напрягатися, мовляв, в мене немає можливості. Але можливості є завжди — їх треба просто відшукати.

Мої батьки мене цьому навчили. Моє життя, власне, побудовано на таких можливостях, які я взяла і сама собі створила. Так я у 19 років вперше відвідала Аргентину із телепроєктом на Інтері, попрацювала на зйомках у Парижі, і ще багато чого. За всі ці можливості я вдячна власним батькам. Коли я говорю про можливості та дисципліну, я своїм прикладом показую, що зі мною це спрацювало. І поки що альтернативи цим правилам я не бачила.
Я вважаю, що багато свободи для дитини — це погано. Свобода повинна бути, але в певних рамках, а потім, коли дитина зрозуміє що до чого, і буде цінити її, тоді вона буде пишатися собою. Я пам’ятаю, що я в дитинстві пишалася собою дуже за всі ці перемоги.