Зоя Литвин:  «Розмов на уроках має бути багато, але говорити мають більше учні»
Важливо знати

Зоя Литвин: «Розмов на уроках має бути багато, але говорити мають більше учні»

Освіта – точно золото двадцять першого століття. Дослідження демонструють тісний зв’язок між освітою та рівнем ВВП на душу населення, рівнем економічної свободи та щастя. Освічені люди заробляють більше та мають більше можливостей для самовираження, демонструють вищий рівень задоволеності життям і загалом більш щасливі і живуть довше. Освіта вже стала конкурентною перевагою для країн: вона сприяє економічній успішності держав, відкриває можливості, створює нові проєкти, зменшує розрив між бідними й багатими та розширяє кордони усвідомленості цілих націй. Освічені люди не тільки живуть довше, а й вважають своє життя більш цікавим, повним та насиченим. 

Україна попри відчутні 7% від ВВП інвестицій в освіту, поки що не може похизуватися значними досягненнями в освітній сфері. Згідно міжнародного оцінювання PISA результати українських учнів та студентів із читання, математики та пріродничо-наукових наук нижчі за середні по країнах ОЕСР (Організація Економічного співробітництва і розвитку, ред). Є і купа інших питань – доступ до шкільної освіти учнів міст і сіл, низький престиж професії вчителя та гендерний дисбаланс. 

Напередодні нового навчального року ми поговорили про усе це із Зоєю Литвин, відомою українською освітянкою, засновницею “Новопечерської школи” і ГО «Освіторія».

Читайте аби дізнатися: як правильно обрати школу для дитини, яку роль школа відіграє в житті дитини і цілої родини, про вплив карантину та основні соціальні проблеми в українській освітній системі, а також – навіщо Зоя і команда щороку влаштовують гучний Global Teachers Prize для українських вчителів. 

Карантин останніх років не тільки докорінно змінив світ і освітню систему, а й відкрив багато болючих питань, які до того були неочевидні ані батькам, ані школі. Що на твою думку змінилося в школі і якими були найбільші «освітні» складнощі українських сімей під час локдауну? 

На це питання мені хочеться відповісти словами Фаріда Захарія з книжки  “10 уроків для світу після пандемії”. Він сказав так: “Пандемія – це каталізатор, а не трансформаційна сила”. Звичайно, в період локдауну дітям було важче вчитися, а батьки побачили і неприємно здивувалися всім недопрацюванням, слабким місцям і прогалинам навчального процесу. 

Але карантин лише підсвітив та посилив ті недоліки, що вже були, а не створив нові.

Коли ми відкривали першу школу, побачили такий маркетинговий феномен як несформовані споживацькі уподобання – всі батьки хочуть хорошу школу для своїх дітей, але що таке хороша школа – вони не знають. І, відповідно, обравши школу не розуміють, підходить вона дитині, чи ні. 

В першу чергу це пов’язано з тим, що у самих батьків і їхніх батьків не було досвіду усвідомленого вибору школи, не всі готові розбиратися в цьому питанні, не всі приймають рішення у внутрішньому діалозі родиною. 

Не всі задають питання “Що нам потрібно? Що нам важливо для нашого сина чи доньки, які риси нам би хотілося в ній або в ньому розвинути? Якою вона є як особистість і що для неї спрацює?”

А яка саме роль сьогодні у школи в житті дитини і родини?

Школа в сучасному світі не має акцентувати увагу виключно на знаннях, це принцип і Нової української школи. 

Задача школи – сформувати цінності, розвинути у цієї конкретної дитини навички і сприяти інтелектуальному, фізичному і творчому розвитку. 

Навички 21 століття – це емпатія, креативне мислення, критичне мислення, здатність співпрацювати в команді, здатність до саморефлексії, здатність не боятися помилок, аналізувати їх і робити висновки. Це дуже важливий скіл, якому нас не вчили зовсім. 

Сенс школи – у створенні інтелектуального середовища для дітей, де є спільна робота над досягненням результатів, над осмисленням почутого та засвоєного, над тим, щоб відштовхнутися  від вивченого і розробити власну гіпотезу, разом вирішити проблему. 

Розмов на уроках має бути багато, але говорити мають більше учні. 

Роль вчителя сьогодні змінилася: він – скоріше фасилітатор, а учні домовляються, розподіляють ролі, ставлять і досягають цілі, помиляються. Це важливіше, ніж опанувати конкретну тему з конкретної дисципліни. Тому вчителі сьогодні мають вчити не математиці чи англійській мові, а навчити жити математикою, англійською. 

Як ти оцінюєш реформу нової української школи? Що вийшло? Що ні? Над чим ще потрібно працювати?

Якщо говорити про концепцію, то вона правильна, це те, що працює у всьому світі, дає дітям можливість навчатися з інтересом, бути не пасивними споживачами інформації, яку надає вчитель, а активними учасниками процесу. Не всі школи сьогодні реалізують НУШ на повну. 

Але є очевидні переваги, які бачать і батьки, і вчителі – діти почали більш охоче йти до школи, і через це апологетів НУШ стало більше.

Одна з причин, чому НУШ відбулася – це підтримка батьків. Не тільки тому, що вони побачили бажання дітей йти до школи, а й тому, що Уряд дуже активно комунікував із батьками і пояснював, навіщо ця реформа і який буде її результат.  

З мінусів НУШ можна назвати складність і комплексність цього переходу, адже він потребує також зміни мислення і більшої підготовки від вчителя, ніж раніше.

Які типові помилки батьків школярів ти можеш виокремити? Де батьки хочуть «якнайкраще», а виходить «як завжди»?

Вчителі часто відмічають тренд гіперопіки – батьки хочуть “підстелити соломку”, контролювати всі процеси й убезпечити дитину від конфліктів і розчарувань. І це має очевидні недоліки в першу чергу для дитини. 

Коли ми спілкувалися з канадськими колегами-освітянами й обговорювали різницю між їхніми учнями та нашими, канадійці акцентували увагу на тому, що наші діти дуже бояться припускатися помилок.

Це неправильно, тому що ми вчимося тільки коли щось робимо, помиляємося. І школа має бути тим безпечним середовищем, де діти роблять помилки, а вчителі й батьки допомагають їм ці помилки проживати.

Здатність батьків мислити в довгостроковій перспективі дуже важлива. 

Якщо не допомагати дитині вирішувати “домашку”, вона буде шукати варіанти – звернутися за допомогою до приятеля, пошукати варіанти вирішення самому, підійти до вчителя, залишитися на додаткові заняття, це все важливий процес, який вчить дітей самостійно працювати зі складнощами та перепонами. Це точно краще, ніж вдати, що вона зрозуміла або попросити когось виконати задачу замість себе.

Виходячи із почутого, я розумію, що в школі вчаться не тільки діти, а й батьки, але не фізиці й математиці, а новому світогляду, звичкам та поведінковим патернам. Щo б ти порадила батькам, у яких діти йдуть цього року до першого класу або вже є  школярами?

Я б порадила сприймати школу як партнера і максимально тримати діалог, тому що тут вчителі бачать дитину під іншим кутом зору і можуть дати батькам цінний фідбек і поради, як дитину розвивати. 

Зараз пропагується ідея завжди бути на боці дитини. Але завжди бути на боці дитини – не означає відстоювати правоту дитини і казати, що всі інші помиляються. Це про те, як допомогти дитині зробити висновки і стати кращим і сильнішим.

А ще, порадила б пам’ятати, що інтелектуальний розвиток – це лише одна складова. Жоден репетитор чи гурток не принесе дітям стільки користі як гра з однолітками – саме так розвивається уява, здатність спілкуватися, кооперуватися і ще багато чого іншого.   

Чи може школа відстежити емоційний стан дитини і допомогти в разі потреби

Навчання в школі – це освітньо-виховний процес. Освіта без виховання неможливі. В жодній освітній системі в світі школа не обмежується виключно академічним процесом. Але складність в тому, що поки що вчителі в межах нашої системи педагогічної освіти цього не вміють. Їх просто цьому не навчають і не озброюють. 

Вчителі не підтримують дітей психологічно не від небажання, а через відсутність знань і досвіду. 

Вчителю складно зрозуміти першопричини і покликати батьків на бесіду. Я зараз вивчаю тему педагогічної освіти в освітніх супердержавах, тому що хочу цю сферу також реформувати і змінювати. НУШ неможлива без нового українського вчителя. 

Чого варто вчитися педагогам на твою думку? 

Перше – це зміна ставлення до учня, ставлення до дитини як до активного учасника освітнього процесу, а не пасивного споживача освіти. Друге – усвідомлення, що школа виконує не лише освітню функцію, а й в процесі опанування дисциплін виховує дитину, розвиває її навички і вміння, вкладає цінності. 

В Канаді та Естонії немає такої категорії як шкільний психолог, тому що великий масив знань і вмінь опановують і реалізують на практиці самі вчителі. Наприклад, існує така дисципліна – classroom management, вона допомагає зрозуміти психотип дитини, кому і як краще з ким співпрацювати, як поставити їх в команди. Вчителі самі мають бути психологами. Тому що психолог, яким би класним він не був, не може сидіти весь день біля дитини в класі і намагатись розуміти, чому саме щось відбувається і що йому робити.

Чи бачиш ти гендерні проблеми в українській освіті? Які вони? Як реалізується гендерна рівність в «Новопечерській школі»?

Говорячи про гендерну рівність в освіті, бачимо, що її немає – адже 96% вчителів в Україні – це жінки. Якщо діти мають  отримувати рольові моделі від вчителів за ознакою статі в тому числі, то чоловіків дуже не вистачає. 

Чоловіки не дуже рвуться в освіту, тому що це – неприбуткова сфера і, звичайно, якщо на чоловіка покладена роль годувальника, він просто не може забезпечити родину навіть якщо має хист і талант до навчання. Він не може цього собі дозволити. 

Але сфера розвивається, гроші надходять і будуть надходити, заробітну плату підіймають, з’являються приватні школи, в одному Києві по 30 шкіл в рік відкривається, директори  державних шкіл також дають можливості для розвитку і шукають додаткове фінансування.

Тут також цікаво, що самі батьки не завжди вільні від стереотипів. У нас був випадок, коли приходили батьки із хвилюванням на кшталт: “Невже пан Олександр зможе так само опікуватися дитиною, як пані Ольга? Він же хлопець!”

Вважаю, що правильний підхід в питанні гендеру в школі – не створювати штучних бар’єрів для дітей. 

Наприклад, у нас є класи з праці за двома напрямами – технології/дизайн та кулінарія/шиття. Діти діляться на групи не за гендером, а за вподобаннями. Ми записуємо дітей на гуртки, і якщо дитина хоче ходити на танці, а тато проти і вважає це “нечоловічою” справою, дитина все одно буде ходити на танці. 

Які ще соціальні проблеми в українській освіті ти б виділила? 

Найглибша проблема – доступ до якісної освіти. Четверта проблема на повістці ООН в усьому світі актуальна і для України. 

Згідно з аналітикою Pisa 2019, сільські діти в Україні в середньому відстають на два з половиною роки від міських. 

Не вистачає вчителів, які готові працювати в селах і невеликих містечках. Катастрофічно не вистачає вчителів і ставок. З одного боку це цілком природно, відбувається процес урбанізації, з сіл люди мігрують в міста. Але в той же час багато українців їдуть на заробітки в Італію, Португалію і інші країни, залишаючи дітей на бабусь і дідусів. 

І виходить, що діти залишаються і без батьків, і без якісної освіти. 

Школи в селах є, але це дуже малокомплектні школи, і їм не вистачає вчителів. Один вчитель може викладати і фізкультуру, і англійську мову. Буває, що в класі всього три дитини навчається, і вони різновікові. Коли вчитель не володіє методикою навчання різновікових дітей, має півставки і не має можливості і часу підготуватися до уроку і щось погуглити, щоб дітям донести – навчання неможливе. Тому реформа опорних шкіл дуже вважлива.

В «Освіторії» ми розробили безкоштовну платформу ILearn – будь-хто може заходити і готуватися до ЗНО. Я не вважаю, що школа має мати своєю місією здати ЗНО, але ЗНО – важливий фільтр, який впливає на те, чи може дитина без хабарів і репетиторів вступити до вищого навчального закладу, чи ні. 

Більше ста тисяч дітей користуються нашою платформою. І це дуже круто. Минулого року хлопчик із Франківщині здав два предмети на двісті балів готуючись тільки на нашій платформі ILearn. 

Також у нас є стипендіальна програма для обдарованих дітей – в «Новопечерській школі» 5% дітей навчаються за нею. В першому нашому випуску був учень обдарований у хімії і біології, його навчав меценат із фармацевтичної галузі. Коли хлопець закінчив навчання, за ним полювали і Стенфорд, і MIT, і ізраїльський Техніон. Після навчання в Ізраїлі, він повернувся в Україну і створив стартап, який буде кастомізовано пропонувати лікування від раку. Той меценат, який оплатив навчання, інвестував у проєкт хлопця.

Друга проблема – низький престиж професії вчителя. 

У всьому світі розуміють, наскільки важлива професія, навчальний процес змінюється, вчителів буде не вистачати, але молодь не хоче йти в професію і з цим треба працювати, щоб вчителі були більш натхненними, щоб батьки не дозволяли собі ставити під сумнів компетенції вчителя. 

Країни з успішною системою освіти, на які ми орієнтуємося, куди часто мігрують українські родини не стільки за заробітком, а й для того, щоб їхня дитина навчалась в якісній школі – об’єднує дуже високий престиж професії вчителя. На майбутніх вчителів йде ТОП-10 абітурієнтів, прохідний бал для вступу на педагогічний часто максимальний. У нас же в професію вчителя йдуть тоді, коли вже не вступили на економічний, юридичний, психологію і маркетинг – це не свідомий вибір, а останній, запасний варіант. 

Знаю, що із проблемою недостатньої цінності професії вчителя ви працюєте через Global Teacher Prize – щорічна премія для найкращих українських вчителів, розкажи, будь ласка, про цей проєкт. 

Є дослідження, що демонструють – на дітей та підлітків дуже класно впливає, коли в їхньому полі зору є дорослий, що працює за покликанням, любить свою роботу і горить нею. Вчителі часто для дуже багатьох дітей є такими дорослими, які надихають та підтримують.

І я дуже рада, що діти у яких можуть бути негаразди в родині або ще якісь складнощі мають змогу бути поруч з таким дорослим. 

Нам з командою в якийсь момент прийшло розуміння – щоб ми не робили, які б нові методи не привозили, не пропагували їх провадження, це не працює, якщо суспільство чи батьки не поважають вчителів. Так і з’явився Global Teacher Prize в Україні. 

Засновником ініціативи є арабський мільярдер Санні Варкі, він індус за походженням, але переїхав в ОАЕ, тому що його мама навчала королівську родину арабських еміратів. 

Один із його бізнесів – це мережа приватних шкіл. Він проводив аналогію з Нобелівською премією: “Як класно, що всі обговорюють, чекають цілий рік на подію, радіють за науковця, який виграв мільйон, але ніхто не думає про те, що цього науковця також виховав учитель.” Тож, Санні вирішив створити проєкт, який буде раз на рік нагороджувати найкращого вчителя планети – із червоною доріжкою, лідерами думок та максимальним розголосом думки, що вчителі – важливі. 

За п’ять років нам з командою вдалося зі сторінок журналів, в радіоефірах та новинах розказати історії вчителів, які надихають. Раніше, коли вчитель з’являвся в інфополі, це були новини про те, що він сказав якусь дурість на уроці. А коли все добре, і вчитель зробив проєкт, який змінив життя їхнього села, або підготував дитину, яка запатентувала спосіб лікування меланоми в 17 років, про це не розповідали, а зараз розповідають.

Круто розуміти, що цей проєкт не тільки шанує професію вчителя, а й змінює свідомість українців. 

Ми робили замір перед стартом проєкту і дізналися, що на той момент 53% київського населення вважало професію вчителя важливою. Зараз, перед п’ятирічним ювілеєм Teacher Prize ця цифра досягла вже 82%. 

І це неймовірно надихає.