Ідеальня няня. Яка вона? Де вона?
Воспитание

Ідеальня няня. Яка вона? Де вона?

Рано чи пізно кожна мама обов’язково про це подумає, бо всі батьки хочуть найкращого для своїх дітей. А саме дивне те, що ми самі не взмозі дати  достатньо часу свого, цілковитої уваги, поваги, особливо, коли чуємо “ні”, відчуваємо впертість і шкоду “на зло”. Але  ми обов’язково хочемо цього від вихователя, педагога чи няні. 

Хоча буде чесніше, якщо займенник “ми” виправлю на “я”. Чому це так? Бо я (ми) є частиною покоління, вихованого не долюбленою і не дохваленою, такою, якій казали сидіти тихенько і не висовуватися, не бігати, бо впадеш, не пробувати, бо не вийде.

Хіба мої діти не виростуть такими ж, бо і я така всередині?

Попри оцю мою, начитану-начитану розумних книг, обгортку, у митті гніву чи втоми, я просто не витримую і оболонка миттєво падає. З’являється “мама-монстр”, що кричить, каже страшні речі і може по попі вдарити. В такі моменти я ненавиджу себе.

Материнство мені важко дається, я це не приховую і до ідеальної матері мені, як до Марса. Але знаєте що? Я досі вірю, що я навчуся цього. Я знайду себе, своє покликання і справу свого життя, з чого буду брати енергію. Дівчинка в середині мене отримає свою любов і турботу, ніжність і увагу від коханого чоловіка та діток, бо вони насправді неймовірні, вони – це дарунок небес. Я знаю, що попри всі складнощі і проблеми, коли я на кілька годин лишаю дівчат, то потім лечу на крилах додому. Звісно, що наступає новий день з новими випробовуваннями і вчорашнє щастя від зустрічі після маленької розлуки вивітрюється, але потрібно шукати нове натхнення, нове джерело сили для того, аби впоратися з буденністю, рутиною і моральною втомою.

01_things_nanny_arent_Saying_being_nanny_proffession_Yuri_Arcurs

А ще я вірю і знаю, що є виключення, що є люди, яких жодні крики не виведуть з рівноваги, що вони можуть цілий день гратися з дітками, читати їм книги, обіймати, поправляти колготки і витирати носики, цілувати вдарений пальчик і грати в хованки, а потім втомленими, але щасливими повертатися додому, бо то є їхнє покликання, саме таке, яке я досі шукаю.

Таких людей точно виховали в любові, тільки той може поважати малят, кого самих поважали в дитинстві і дали можливість вирости самими собою, а не втіленням чужих амбіцій чи не реалізованих мрій.

А головне – в них вірили так сильно, що вони змогли повірити в себе. Їм теж буває складно, їм теж непереливки, коли істерити дитина, але вони шукають ключик до проблеми і обов’язково його знаходять. Я мрію про час, коли усі люди займатимуться тим, що їм приносить задоволення, а не тим, чим модно, вигідно, чи бо така мама сказала.

Хоч і доволі скромний, але певний досвід спілкування з представниками дошкільної освіти ми разом з Ритиком маємо.

Коли Риті було 1,5 рочки, то я водила її на розвивашку в Києві. Юля, дівчина, яка проводила заняття, дуже гарно до них готувалася і придумувала різні цікавинки, що навіть я чекала з нетерпінням нового уроку. Маргариті теж подобалося, але ще більше їй подобалися нові іграшки в сусідній кімнати. Полегшувало роботу те, що урок тривав лише 45 хв і в групі було лише 2-4 дитини, але коли малі комашата розповзалися і не вдавалося всадити їх на місце, то це трішки нерувало викладача, хоч це було і мало помітно. Коли Риті було 2 роки, ми жили у Вінниці і шукали подібні центри розвитку.
nanny+and+kids+drawing-2
Перший досвід був невдалим, бо хоч і заклад щойно відкрився та мав привітного деректора і обіцяв не просто педегога, а ще й дитячого психолога в одній особі, але чомусь останнього охоплювала паніка і знервованість, коли діти розбігалися, бо не хотіли виконувати чергове завдання із приклеювання нехай і щоразу різних картинок. Останнім дзвіночком було те, що, коли чиясь дитина билася в істериці і хотіла до мами, то вони сказали, що то нормально і є частиною адаптації. Потім ми відвідували заняття за методикою Марії Монтессорі. Ось саме вони і педагог, яка їх проводила, викликали в мене захоплення. Очі у викладача реально світилися, коли вона виразно  та емоційно читала вірші  чи бачила успіхи маленьких учнів.
Були і крики, і непослух, діти і билися часом, але виходила вона з таких ситуацій завжди зі спокоєм, здавалося, що ніщо з того, що можуть влаштувати діти, не здатне вивести її з рівноваги і зробити чи сказати щось, що не буде пронизане повагою до дітей і ставленням до них, як до рівних собі, зі своїми характерами та бажаннями.
Коли Риті було вже три роки, то нам зателефонували з державного садка, куди ми ставали в електронну чергу, і повідомили, що місць у них немає, але є в сусідньому, набирали нову групу. Більше тижня ми витратили аби пройти медогляд, бо довелося їздити по трьом лікарням в різних куточках міста. Зібравши всі папірці ми пішли знайомитися. Через півгодини там і дзвінка Владові, я забрала Маргариту і документи назад. Я навіть не була розгнівана, а просто переповнена жалю та думками: “ну, як так можна?”. Діти малесенькі, їх було тоді трохи більше десяти (а мають набрати до 30), по віку близько 3 рочків, але діти різні, хтось ще погано розмовляє, дехто в підгузках. Доки я говорила з вихователем, то Марго носилася з дівчинкою по групі, в тому числі в спальні, де були застелені ліжечка. Педагог навіть дозволила їй посидіти на ліжку, але ж Рита не з тих, хто зупиниться на одному.
nanny-2
Дівчинка, дивлячись на неї, теж похоробрішала і внесла свою долю хаосу. Але в решті решт вихователь не витримала і гримнула на них. Згодна, що перезастеляти ліжка за ними не дуже весело. Але найбільше мене вразила експозиція з іграшок, поділених на категорії типу “медицина”, “музичні інструменти” і т.д., всі так гарно розкладені на поличках, деякі зроблені з підручних матеріалів.
Я ще подумала про те, як гарно діти їх поскладали перед тим, як піти на заняття. Але коли Марго простягла до них ручку, то почула: “Не можна!”, а найдивніше було те, що сказала це не вихователь, а дівчинка. Вона була поруч і щоразу повторювала цю, вже гарно завчену нею фразу, коли Марго намагалася щось узяти. В кутку ж було зламане іграшкове ліжечко з десятком таких же зламаних іграшок – ось вони були в розпорядженні діток.
Як виявилося, ті іграшки на полицях, як виставковий матеріал, для перевірок, бо якщо дати їх дітям, то вони все переламають і не буде що показати, якщо приїде дядько з управління освіти…
 Потім привели десяток маленьких дітей після заняття не просто зарядкою, а пілатесом! Посадили їх їсти, але оскільки дітки маленькі, то багатьох годували, але як годували.. Вихователь запихувала дитину кашею і говорила мені: “Уявляєте, а деякі діти такі ніжні, що в них зразу рвотний рефлекс починається”. Я запропонував не сунути тоді дітям силою їжу, на що вона сказала, що вони ж не сунуть і підносила чергову ложку до рота дитини, яка ще не встигла прожувати. Цей же вихователь поділилася наболілим: “Всі діти домашні, взагалі не виконують команди”.
Я забрали звідти документи, але Риті все-таки пощастило походити два тижні в садочок перед переїздом до Києва, де не запихують силою їжу, де всіма іграшками можна гратися, де теж є правила і режим, але якось, як би дико це не звучало, “по-людськи” ставляться до дітей.
І ось завтра важливий день для Маргарити, вона йде в новий садочок, відкритий в приватному секторі, в новому будинку зі своїм затишним двориком та майданчиком. І я так сподіваюся, щоб і душа такого зовнішньо чудового місця теж була оновленою.

Розкажіть про свій досвід спілкування з такими людьми? Яка няня чи вихователь у Вашої дитини?

Автор блогер  Діти-квіти та їхні какулі