Інтерв’ю В місті Важливо знати

“Хочу говорити з пацієнтами однією мовою”, — Анастасія Бикова-Шелевицька про “Медичні пікніки”

Анастасія Бикова-Шелевицька, куратор проекту “Наукові пікніки” та “Медичні пікніки” про те, як організовуються наукпоп події, чому майже неможливо радикально змінити світогляд людей і наскільки доступною стає наука в Україні.

Дарина Даниленко: Як виникла ідея влаштовувати наукові пікніки в Україні?

Анастасія Бикова-Шелевицька: Ця ідея була привезена з Польщі. Там наукові пікніки існують вже більше 25 років. Наші студенти відвідали Польщу по програмі Studied tours to Poland, побували на їх наукових пікніках й вирішили привезти цей формат в Україну.

Суть формату полягає в тому, що науковці виходять до людей на вулицю, показують і розповідають, чим вони займаються, як це влаштовано та який має практичний інтерес для пересічних громадян. Важлива особливість виступів — інтерактивність, тобто все можна пощупати, все можна зробити самому, все можна відчути самому. Наприклад, ви можете подивитися в мікроскоп, прооперувати ведмедя, побачити, де в людини апендикс.

Перші наукові пікніки в Україні відбулися шість років тому. В Киэвы ми вперше зібрали усіх в парку КПІ. Тоді у нас було лише три намети. Це був перший наукпоп-фестиваль такого формату. Після цього наукові пікніки дедалі зростали в масштабах, а також виникли схожі фестивалі, наприклад, “Дні науки”, “Медичні пікніки”.

Дарина: Як долучилася до ініціативи ти?

Анастасія: Мою сестру Ксенію Семенову запросили як куратора наукових пікніків в Києві. Десь таким чином долучилася до ініціативи і я. Спочатку було просто цікаво займатися незвичним для себе видом діяльності, організовувати класну подію. Лише потім я почала глибше спілкуватися з вченими і з’явилося усвідомлення, що роблю щось дійсно важливе і про проблеми в науці треба говорити

Дарина: “Медичні пікніки” — це частина наукових пікніків, але цей проект має свою специфіку. Як формувалася ця ідея?

Анастасія: Медичні пікніки ми проводимо другий рік поспіль. Цей захід з одного боку більш тематично спрямований, проте варто розуміти, що медицина це теж досить всеохоплююча наука, де є багато компонентів. Це і природничі науки, біологія, хімія, фізика також має значення, математика, ну, коротше кажучи, в принципі, куди не глянь, можна щось знайти таке, що пов’язано з медициною.

Я — лікар-педіатр, для мене це дуже близька тема. І у мене є егоїстична і прагматична мета — щоб ми з батьками моїх пацієнтів говорили на одній мові і приймали максимально раціональні рішення. Для того, щоб її реалізувати, потрібно, щоб загальна освіченість пацієнтів зростала.

Дарина: Для кого ви робите медичні пікніки?

Анастасія: Медичні пікніки будуть однаково цікавими і для дорослих і для дітей. Ми робимо так, щоб все було максимально інтерактивно і цікаво.

Я би казала скоріше про різні рівні розуміння одних і тих само процесів. Тобто якщо це дитина, то вона з якоїсь презентації винесе щось цікаве, яскраве, можливо, в майбутньому їй захочеться розібратися у цьому питанні глибше.

Дорослі ж на тому самому стенді будуть бачити свої проблеми, питання й будуть розбиратися з ними, задавати питання науковцям. До того ж для дорослих це завжди можливість познайомитися з новими цікавими людьми, обмінятись контактами, співпрацювати потім разом.

Дарина: Чи є у вас задача переконати у чомусь людей, змінити їх точку зору, зробити її більш науковою?

Анастасія: Мені здається, що якщо в дорослої людини вже є складений світогляд, і він не співпадає з нашим баченням, то, ймовірніше за все, вони просто до нас не дійдуть. Щоб розбиратись в якихось речах, потрібно все одно мати хоч мінімальну до цього цікавість.

У нас часто буває зворотній зв’язок на кшталт: “Ми завжди так робили й якось виросли. У нас все добре, чому ви вважаєте, що має бути інакше”. Ось з цими моментами трошки складно боротись.

З іншого боку, коли людина готова дослухатися і чути обґрунтовані аргументи, то вже простіше працювати, пояснювати. Якщо говорити про медицину, то суто наукових аргументів буває недостатньо і, я вважаю, що це нормально. Бо це так само питання спілкування, розуміння, емпатії.

Дарина: Зазвичай ви працюєте науковцями, лікарями, вузькими спеціалістами. Чи вдається вам навчити їх доступною мовою пояснювати свою точку зору, висвітлювати доступно сферу своїх компетенцій?

Анастасія: Всім спікерам та учасникам ми рекомендуємо не робити довгих виступів, спілкуватися зрозумілою мовою, уникати складних термінів, відповідати на всі питання та показувати все, що можна показати, на практиці.

Ми працюємо для різних людей, тому дуже важливо зрозуміти контекст. Тобто, якщо це людина, яка просто гуляла парком і зазирнула до нас, то розмова з нею будуватиметься за одним сценарієм, якщо у людини є глибші питання — то за іншим.

Іноді хтось з відвідувачів чіпляється за якесь питання і дуже довго спілкується з якимось експертом. Такі ситуації є нормальними і передбачуваними, і ми рекомендуємо учасникам продовжувати спілкування з людиною, а решту гостей делегувати своїм колегам.

Дарина: Чи є особливості в роботі з дітьми, якщо мова йде про наукпоп?

Анастасія: З дітьми, з одного боку, трошки простіше, з іншого — навпаки. В дітей дуже потужною рушійною силою є інтерес. Але тут важливо не перейти межу. Я спробую пояснити.

Зараз багато є різних ініціатив, фестивалів, хімічних аніматорів, і тут важливо не лишитися в площині простого шоу, пояснити, що саме відбулося, поєднати гру з навчанням. Інакше ми просто отримаємо зацікавленість, яка без наукового підґрунтя, виглядає як магія. Такі моменти бажано оминати.

Дарина: Ти казала про енергію інтересу, як її виявити і як втримати?

Анастасія: Це складне питання. За моїми спостереженнями, дуже важливо перестати ділити людей на групи. Наприклад, на гуманітаріїв, творчих, людей з технічним складом розуму тощо. Бо будь-яка така стигматизація заважає розвиватися.

Ймовірніше за все, людина починає відносити себе до якоїсь категорії, коли у неї на якомусь етапі зустрілися трошки не ті люди, які не змогли до чогось зацікавити.

Наприклад, вже зараз я розумію, що у моїй школі були предмети, де в мене є прогалини. Натомість в інших дітей, моїх однокласників, що займалися додатково, з репетиторами, розуміли нащо воно їм треба, зовсім інакше ставлення до цих предметів. Лише зараз, я розумію, де ці знання потрібно застосувати. Тож побудова мети чи не найважливіша частина цього процесу.

Дарина: Як би з твоєї точки зору мала би розвиватися популяризація науки в Україні, до чого ми маємо прийти? І які у нас є кроки, опції?

Анастасія: Мені здається, що на даному етапі це досить потужний тренд, який швидко розвивається. З одного боку, це дуже класно, з іншого — тут є деякі ризики.

Я бачу небезпеку в тому, що класно, що цим можуть зловживати. Скажімо, ви прийшли на кілька лекцій до гарного науковця. Ця людина добре розуміє глибинні процеси, всі нюанси цього питання. Ви ж цього бекграунду не маєте. Тому потрібно розуміти, що після трьох наукпоп лекцій ви не станете експертом і вам потрібно йти й отримувати глибші знання.

Дарина: А чи готова українська наукова спільнота приймати нових людей? Чи це досить закрита спільнота?

Якщо до мене, наприклад, хтось прийде і запропонує реалізувати свою ідею чи запропонує будь-яку допомогу, ми будемо неймовірно раді. Нам дуже не вистачає рук і свіжої крові.

Як на мене, тут проблема полягає не в тому, що ця тусовка така маленька не через її закритість, а через те, що потрібен певний рівень активності, який є не у всіх. Це зазвичай люди, які хочуть навчатися, щось змінювати, рухатися вперед. Тому є такий ефект, що на яку б подію ти не потрапив, ти бачиш одних і тих само людей.

Але, з хороших новин, за останні роки прослідковується, що в тій самій спільноті лікарів набагато більша кількість вже знають і вміють, дотримуються принципів доказової медицини, розуміють базові речі, спілкуються між собою на одній мові.

Якщо ж оцінювати по тому, скільки класних нових проектів з’явилося, як розвиваються старі проекти, як всі вони перетинаються, в тому числі на наукових пікніках, як змінюються теми для дискусій, то тенденція до розвитку і збільшенню спільноти однозначно є.