На сто то років вперед. Як домашнє насильство сьогодні впливає на “завтра” наших дітей
Важно знать

На сто то років вперед. Як домашнє насильство сьогодні впливає на “завтра” наших дітей

За оцінкою ОБСЄ Україні разом із сусідами по регіону потрібно ще 107 років для досягнення гендерної рівності. Йдеться і про рівні можливості для чоловіків і жінок, і про рівність в освіті, і про представлення жінок в державному і комерційному секторах, і про розподілення сімейних обов’язків. Всі ці зміни потребують часу, політичної волі грошей і вміння працювати із соціальною проблемою, що в першу чергу лежить в площині свідомості, стереотипів і міфів. 

Думаючи, про те, що чекати ще 100+ років, я згадую тих, хто чекати не може навіть дня. Подруг, що розлучаються і ведуть нерівну боротьбу за дітей та фінанси з екс-чоловіком, що будував кар’єру поки вона “сиділа” вдома з дітьми. Про жінок, що не отримують гідну освіту, проводять роки в декреті і мають реально обмежені можливості для професійної реалізації. Про дівчат, які разом із дітьми та  без грошей сьогодні змушені тікати від чоловіків-аб’юзерів, Про активісток, що кожного дня знімають з підвіконня мам, готових покінчити життя через викрадення і відчуження дітей, Про наших дочок, які досі отримують настанови від матерів/вчителів/бабусь про роль і місце жінки і мріють про принца, який прийде і влаштує казкове життя. Про свою доньку, яка досі може отримати в школі підручник про традиційні цінності, де написано, що її сенс життя має крутитися навколо ролі матері і берегині, про покірних і лагідних жінок і про “таку різну біологію”. 

Всі ці жахіття здаються чиєюсь історією, яка далеко,  навіть  якщо крики чутно з сусідньої квартири, Це не про нас. Це точно не станеться з нашими дітьми.

На жаль, численні дослідження доводять зворотнє – дві із трьох українок за своє життя стикаються з фізичним, психологічним, економічним, фінансовим або сексуальним насильством у своєму житті.  І, на жаль, все це потенційно може статися із нашими дітьми. 

 Домашнє насильство не падає як сніг на голову і не трапляється раптово. Диявол в деталях. І за вчорашнім “не виходь на роботу, я ж добре заробляю”,  “діти – це  територія жінки”, “хатня робота – не чоловіча справа”, “в чоловічий декрет йдуть тільки підкаблучники” обов’язково прийдуть приниження, психологічний тиск, бійки і маніпуляції дітьми. 

Соціологія пояснює такий статус жінок явищем гендерного порядку. Саме гендерний порядок дає тлумачення тим, хто говорить “яка там нерівність, хто ж жінкам заважає займати керівні позиції і заробляти кошти”. А заважає саме соціалізація, починаючи з первинної, коли дівчатам розповідають про їхню роль і місце, словами і прикладом інших жінок схиляють “мовчати і слухати чоловіка”, коли тероризують щодо народження дитини, яку та ж жінка буде в більшості випадків виховувати і менеджерити сама навіть за наявності батька, коли пропонують менші зарплати і більше навантаження, бо жінки “терплячі і покірні” і цим обов’язково треба скористатися, коли в коментарях до посту про згвалтування почуєш про “сама винна” не тільки від чоловікові, а й від жінок. 

І якщо ми настільки байдужі до власних громадян, що не можемо захистити, сприяти професійному зростанню жінок, впровадженню дієвих квоти і чуємо від топ-менеджерів державних компаній про те, що саме квоти – це нерівність (а зовсім не помноження на два робочого часу жінок через наявність по суті другої роботи), давайте подумаємо про наших дітей і їхніх  майбутніх  синів та доньок. 

Дитяча поведінка схожа на поведінку батьків щонайменше на 33% (Роберт Сапольскі: Хто ми такі? Гени, наше тіло, суспільство), інші 66% “докинуть” суспільні порядки і фізіологія. Наслідком гендерного порядку є в тому числі копіювання дітьми моделей поведінки батьків і оточення. Якщо сьогодні наші діти бачать насильство, завтра вони повторять його по відношенню до власних дітей, чоловіків і жінок та батьків похилого віку (а це, о сюрприз, – будемо ми з  вами).

Україна вже багато зробила для досягнення гендерної рівності. Підписано і ухвалено один із кращих на пострадянському просторі закон про домашнє насильство, все більше жінок представлено в Парламенті, криміналізовано домашнє насильство. Але в реальності насильство все ще виправдовується і толерується. 

Сто років – це дуже багато. Але одночасно зрозуміло, що зміна суспільної свідомості не відбувається за три хвилини, Скандинавським країнам знадобилося більще 70 років, щоб прийти до гендерної рівності. 

Але я вірю, що спільна робота, підтримка жінок, сестринство роблять велику справу. І, можливо, скоротять ті далекі сто років до більш оптимістичної цифри. 

Давайте працювати разом.