Чи не найскладніша задача для батьків — приймати дитину такою, яка вона є, з усіма її особливостями. А що, якщо гендерна ідентичність чи сексуальна орієнтація відрізняється від загальноприйнятої моделі?
Ми поговорили з ЛГБТ-френдлі сімейним лікарем про те, що ми можемо вважати за норму з наукової точки зору, чи є особливості в наданні медичної допомоги представникам ЛГБТ-спільноти та як поводити себе в ситуації, коли ви дізналися про особливості іншої людини.
Як ти особисто зіштовхнулася з проблематикою ЛГБТ-спільноти? Чому для тебе це стало важливим?
Для мене завжди найбільшою цінністю були люди, особистості, їх безпека і природні права.
Це мій моральний компас, закладений з дитинства. Ніхто не має бути дискримінованим, ніхто не має страждати від несправедливості, обмежень та насилля. Окрім цього, я люблю світ за те, що він має безліч відтінків і варіантів.
Такі переконання — це основа для спілкування з різними людьми. Кожну людину можна добре зрозуміти й відчути, якщо ти її не засуджуєш і ніяк не маркуєш. Так я познайомилася з багатьма чудовими, талановитими, цікавими людьми, деякі з них були представниками ЛГБТ-спільноти.
Я чула їх історії і усвідомлювала, з якими упередженнями та проблемами стикаються щодня. Це стало для мене поворотним моментом. Легко заплющувати очі, коли несправедливість відбувається десь далеко з незнайомцями, але не коли ти особисто знаєш тих, хто постраждав, — ти розумієш, що більше не можеш мовчати.
Є ще й інша грань цієї історії. Справа в тому, що ЛГБТ — це лише одна з баррикад. Нетерпимість до інакшості, якщо її не долати, не має меж. Кожен з нас відрізняється в чомусь, що може одного дня стати підставою для виділення та дискримінації. Захищати оплоти свободи потрібно вже зараз.
Історія про нормальність/ненормальність ЛГБТ це питання для дискусій? Чи у нас є наукові аргументи в бік якоїсь позиції?
У науковій спільноті всього світу це не питання вже майже півсторіччя. Ще у 1973 році гомосексуальність виключена з переліку захворювань Американською психіатричною асоціацією. У Міжнародній класифікації хвороб 10-го перегляду (МКХ-10), що узгоджена ще в 1989 році, також немає такого діагнозу.
Туди все ще входить “транссексуалізм” під кодом F64.0, проте психіатрія, що заснована на масштабних доказових дослідженнях, говорить про те, що це явище є нормальним варіантом самоідентифікації людини. В МКХ-11, анонс якої щойно погоджено на Всесвітній асамблеї з охорони здоров’я в Женеві, трансгендерність винесено із розділу психіатрії, а отже, депатологізовано. Цей перегляд класифікації почне діяти в світі з 1 січня 2022 року, і зараз усі країни повинні готуватись до переходу на нові протоколи роботи з пацієнтами.
З точки зору психіатрії та питання нормальності проявів різної сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності (СОГІ) варто зазначити, що психічне відхилення/хвороба мають чіткі критерії діагностики. Як правило, вони приносять страждання пацієнту, спричинюють порушення працездатності, впливають на різні інші сфери життя. У той час як люди з ЛГБТ-спільноти статистично абсолютно не вирізняються серед загального населення нічим, окрім, власне своєї сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності.
Які основні міфи про ЛГБТ-спільноту існують?
Мабуть, один з найпоширеніших та найнебезпечніших міфів — що бути геєм, лесбійкою, бісексуалом/кою, трансгендерною людиною — це хвороба, яку можна вилікувати, або вибір, який можна змінити. Насправді ж у світі не зафіксовано жодного “вдалого” випадку такого “лікування”. Все, що здавалося таким — це лише зміна сексуальної поведінки або гендерного самовираження (експресії) під тиском соціуму, родини, обставин тощо. Як правило, ця зміна є тимчасовою та приносить людині страждання. Не маючи можливості бути собою, такі жертви міфічного лікування мають дуже високу схильність до депресії, суїцидальних думок, а на фоні цього — до зловживання алкоголем та наркотичними речовинами. Важливо розуміти, що такі звички виникають саме як результат психологічного неблагополуччя. При появі можливості реалізувати себе у істинній гендерній ролі, мати стосунки з людиною тієї статі, яка продиктована орієнтацією, такі “пацієнти” мають великі шанси повернутись до повноцінного, наповненого радістю життя.
Ще кілька міфів, що не мають під собою жодних обґрунтувань:
- Гомосексуали схильні до педофілії. Дослідження свідчать, що 94% педофілів – це чоловіки, при цьому від 70 до 85 відсотків їхніх жертв — дівчатка, отже, гетеросексуальні чоловіки складають абсолютну більшість серед педофілів;
- Геї є причиною поширення епідемії ВІЛ-інфекції. Насправді ризик заразитися ВІЛ залежить не від орієнтації партнерів, а від виду сексуальних практик, їхньої травматичності та, головне, наявності захисту, тобто презерватива. В середньому анальний є найбільш травматичним видом сексу, проте безліч гетеросексуальних людей, як чоловіків, так і жінок, надають перевагу або регулярно використовують саме цю практику, про що свідчать дослідження. Інтенсивний вагінальний секс, особливо за недостатньої прелюдії та без використання додаткової змазки також може спричиняти виражені травми слизової, що підвищує ризик зараження. Різноманітні запальні процеси та інфекційні захворювання з числа ЗППП в свою чергу сприяють передачі вірусу. Втім, правильне та обов’язкове використання презервативу практично зводить нанівець усі ризики, а отже, вони найбільшою мірою залежать від усвідомленості партнерів, а не від їхньої статі чи гендеру;
- Існує ЛГБТ-пропаганда. Це ще одне міфічне поняття. Ідея про те, що можна “стати” геєм, лесбійкою, трансгендером тощо, подивившись або якось проконтактувавши з представником спільноти, нічим не підтверджена. Якби вона була правдою, то всі ми вже “заразилися” б, адже ЛГБТ-люди живуть у суспільстві завжди, працюють з вами, живуть у сусідній квартирі, їдуть поряд у метро, надають чи купують у вас послуги, лікують та вчать вас та ваших дітей. Можливо, хтось із вашої сім’ї та близьких друзів належить до спільноти. Те, що ви про це не знаєте, не робить людину гетеросексуальною чи цис-гендерною, так само як ваше спілкування не впливає на вашу орієнтацію чи ідентичність. Те, що ви не знаєте, свідчить про інше — людина не вважає безпечним або доцільним відкритися вам, бути перед вами собою.
Які організації/інституції/спільноти зараз мають вплив на цю тему? В чому полягає їх діяльність, на що вони впливають?
Темою захисту прав ЛГБТ-людей в Україні наразі займаються здебільшого громадські організації, як міжнародні, так і вітчизняні. До їх складу здебільшого входять правозахисники, юристи, психологи, соціальні робітники та представники спільноти. Особисто я мала щастя працювати з кількома організаціями: Інсайт, Amnesty International Ukraine, КиївПрайд, Гей-Альянс Україна, Trans*Generation, ТЕРГО та ін.
Приємно, що на бік захисту прав людини, і ЛГБТ-спільноти зокрема в останні роки перейшли Міністерстро охорони здоров’я, Центр громадського здоров’я. За їхньої підтримки відбуваються освітні заходи для лікарів на тему роботи зі спільнотою, підвищення толерантності, спростування міфів, які, на жаль, поширені і всередині професійних медичних кіл. Восени 2016 року Уляною Супрун був підписаний офіційний протокол надання медичної допомоги трансгендерним людям у процесі переходу до істинного гендеру, прописаний алгоритм отримання медичного свідоцтва для зміни документів. Тепер усі сімейні лікарі, ендокринологи, психіатри зобов’язані виконувати вимоги цього протоколу, знати його суть, хоча на практиці це все ще дуже рідкісні випадки.
Якщо говорити про медичну складову цієї тематики? Хто цим зараз займається в Україні? Чи є якісь особливості ведення таких пацієнтів? Чи знають про це лікарі?
Найголовніше, що потрібно запам’ятати лікарям — люди з ЛГБТ-спільноти це абсолютно такі самі пацієнти, як і будь-які інші. Я немало історій чула, коли, скажімо, трансгендерній людині відмовляли в прийомі, мотивуючи це тим, що “вам, напевно, потрібен якийсь особливий лікар для трансгендерів”, пацієнтів відправляли на десятки непотрібних обстежень, очевидно, сподіваючись, що після кіл бюрократичного пекла, яким місцями ще й досі є вузькоспеціалізована меддопомога, людина просто не повернеться до першого спеціаліста.
Кожен пацієнт — унікальний, незалежно від сексуальної орієнтації або гендерної ідентичності. Лікарі збирають анамнез, історію життя, мають бути в курсі істотних для лікувальної тактики речей, як от вживання препаратів, оперативні втручання, але ці дані не можуть бути підставою для дискримінації.
Наразі в Україні є дуже мало лікарів різних профілів, які займають активну позицію щодо захисту прав ЛГБТ. Це ті, чиї імена як правило відомі всередині спільноти, ті, до кого людина може прийти на прийом і не боятися стикнутися з приниженням. Також я знаю, що у нас досить багато розумних, адекватних спеціалістів, які могли б бути такими ж відкритими, але найчастіше вони не задумуються про цю тему, поки не стикаються впритул. Наприклад, коли до них приходить трансгендерна людина з метою здійснити перехід. Для таких лікарів ми намагаємося організовувати тренінги та семінари, давати актуальну інформацію, дослідження і контакти колег, організацій, де можна отримати підтримку і підказку. Досвід треба напрацьовувати, базу спеціалістів — розширювати, і це наша мета.
Які є проблеми в наданні медичної допомоги представникам ЛГБТ-спільноти? Які є основні прогалини в знання медичних працівників? Якими шляхами може відбуватися просвітництво?
Згідно дослідження організації “Лавандовая угроза” за 2018 рік (100 опитаних в межах України) близько половини трансгендерних людей, які потребували медичної допомоги протягом попереднього року, не зверталися за нею. При цьому частка відмов від звертання вища для таких спеціалістів як хірург, гінеколог, кардіолог — тобто, тих, де приховати свою трансгендерність шансів було менше. Серед основних причин відмови від візиту респонденти називали страх трансфобного ставлення, досвід принижень з боку медичних працівників в минулому, страх розкриття особистої інформації через лікаря стороннім особам та ін.
Очевидно, що основним ресурсом, якого не вистачає лікарям у сенсі роботи з ЛГБТ-спільнотою – це коректність і толерантність, яка зазвичай виникає із браку інформації, страху, нестачі досвіду. Це замкнуте коло: лікарі не мають знань і дискримінують, пацієнти не йдуть до лікарів, а отже, ті не отримують знань і досвіду спілкування, і знову дискримінують. Вважаю, що такі високоосвічені спеціалісти, якими у всьому світі є медики, цілком здатні сприймати нову інформацію, розуміти потреби пацієнтів, відмовлятись від упереджень. Саме це є основною метою активістської діяльності, зокрема і моєї — надати колегам доступ до сучасних даних. А знання з конкретних медичних аспектів, які стосуються саме людей з ЛГБТ-спільноти — це звичне для будь-якого лікаря питання безперервного розвитку і навчання.
Який шлях доведеться пройти, якщо наважитися на операцію по зміні статі? Як це роблять в Україні?
Почну з того, що слова “зміна статі” некоректні і вживаються невірно. Змінити стать неможливо, адже це біологічна, генетично закладена характеристика. Разом із тим, гендерна роль — це той комплекс поведінкових, фізичних особливостей, соціалізації в суспільстві, який ми стереотипно співвідносимо з певною статтю.
Щоб наблизитись до бажаного гендеру, в очах оточуючих та своїх власних виглядати максимально відповідно істинному гендеру, трансгендерні люди іноді використовують можливості пластичної хірургії. При чому далеко не усі з тих, хто здійснює перехід, бажають вдаватися до таких радикальних методів. Перелік заходів, направлених на фемінізацію або маскулінізацію, вибирає лише сама людина.
В Україні послуги операцій цього напрямку надають поки що не так багато лікарів та клінік, у пацієнтів досить малий вибір якісної меддопомоги. До того ж, певні втручання (наприклад, видалення грудних залоз транс-чоловікам) законно можна виконати лише після отримання діагнозу “Транссексуалізм”. Операції є коштовними навіть у нас, а тим більше за кордоном. Світовим лідером пластичної хірургії для транс-людей є Таїланд, також розвинутий напрямок в Росії, Великобританії, США. Однак в Україні у зв’язку з довготривалим і часом ускладненим процесом зміни документів більшість транс*людей перебувають у скрутному фінансовому становищі. Роботодавці дискримінують, звільняють з посад, не приймають на роботу навіть хороших спеціалістів, якщо їхні документи не співпадають із зовнішнім виглядом. Тому шлях до операції є досить довгим і непростим для пацієнтів в Україні.
Що потрібно буде зробити з бюрократичної точки зору? Які із цим можуть бути проблеми?
Якщо казати про операцію з видалення грудних залоз, втручання на зовнішніх статевих органах, то для дозволу на них людині необхідно отримати заключення психіатра з діагнозом Транссексуалізм, адже ми все ще працюємо згідно МКБ-10. Фактично, це є єдиною умовою з точки зору документів. Для інших операцій (фемінізація чи маскулінізація обличчя, збільшення грудей, видалення адамового яблука) достатньо бажання пацієнта.
Для обстеження та встановлення діагнозу у психіатра транс-люди або звертаються самі, або за направленням сімейного лікаря. Я особисто стараюся знаходити френдлі-спеціалістів, які знають, як провести диференційну діагностику трансгендерності і психічних відхилень, й направляти своїх пацієнтів до них.
Що робити, якщо ваша дитина/близька людина відчуває, що вона належить до ЛГБТ? Як правильно на це реагувати? Де знаходити інформацію?
Якщо ваша рідна людина здійснила камін-аут, тобто розповіла вам про себе — радійте. Це, в першу чергу, означає, що вона вам довіряє, чекає на вашу підтримку і вірить, що ви будете поруч, незважаючи ні на що. Ви для неї важливі, і це треба цінувати.
Новина про сексуальну орієнтацію чи гендерну ідентичність, яка не співпадає з тою, яку ви вважали вірною, нічого не змінює. Перед вами все ще та сама людина, якою вона була завжди. Ви ж поважаєте і любите цю людину не за те, хто їй подобається, чи як вона вдягається, чи які хоббі має? Те саме і з гендерною ідентичністю.
Звісно, ви можете бути розгубленими, однак не зліться і не відштовхуйте того, хто вам відкрився. Ваші сильні емоції пояснюються страхом і незнанням, тому найкраще просто спитати людину про все, що ви хотіли б знати. Ймовірно, вона зможе розповісти про себе краще за будь-які ресурси, адже для кожного цей досвід унікальний.
Разом ви можете знайти організації, які надають підтримку не лише ЛГБТ-людям, а й їхнім близьким. Наприклад, в Україні це ТЕРГО — об’єднання батьків та членів родини, які пройшли той самий шлях прийняття і зміни світогляду. Там завжди допоможуть і порадять, поділяться своїми історіями, покажуть, що ви не одні.
