Замкнене коло. Як ми провокуємо домашнє насилля в сім’ях власних дітей
Важно знать

Замкнене коло. Як ми провокуємо домашнє насилля в сім’ях власних дітей

Якщо вас принижують, б’ють, або утримують силою — інтуїтивно логічно було б захищатись, чинити опір, скаржитись, або тікати. Але чи завжди ви в змозі бути логічними та послідовними? Якщо мова йде про жертв домашнього насильства — відповідь зовсім не очевидна.

Щорічно до поліції із заявами про випадки домашнього насильства звертається 100 000 українських громадян. Домашнє насильство є однією із найгостріших соціальних проблем для України. За підрахункам експертів кількість жертв може сягати мільйона щорічно,  адже заявляє про злочин лише десята частина постраждалих.  Жінки не просять допомоги і не заявляють про скоєння насилля, бо не мають житла або особистих фінансових чи матеріальних засобів до існування, знаходяться в стресових умовах, боячись насильника. Карантин суттєво погіршив ситуацію: замкнуте середовище, втрата роботи чоловіками, вживання алкоголю  — все це перетворило домівки на поле бою. Аб’юз є важкою життєвою перепоною, що залишає фізичні, емоційні та психологічні рани, а також — фінансові проблеми. Згідно даних ООН щороку Україна втрачає 200 млн доларів на боротьбу з домашнім насиллям, 90% цих коштів — із гаманців самих потерпілих. 

Толерування домашнього насильства в суспільстві на різних рівнях та віднесення в категорію “особистої сімейної справи” є тривожним знаком і сигналом нерозуміння масштабу біди суспільством і державою. 

Але в середині соціальної проблеми домашнього насильства є не менш важлива, але прихована проблема — крім безпосереднього впливу на жінок насилля напряму впливає на ще одну не захищену групу населення – дітей. За офіційною статистикою 10% звернень з приводу домашнього насильства стосується неповнолітніх. Згідно досліджень діти напряму зазнають фізичного впливу а також страждають, якщо шкода завдається матері. Суспільство ж поки що не тільки особливо не звертає уваги на тему, а й ще заохочує жінку зберігати аб’юзивні зносини з партнером “бо так буде краще дітям”. Спробуємо розібратися, чи справді краще. 

Статистика щодо домашнього насильства і що думають самі українці 

Згідно дослідження, більшість українців (85%) негативно ставляться до насильства, але в той же час помітна кількість поділяють стереотипи, пов’язані із певними формами насильства. 

Опитування 2019 року під егідою ОБСЄ показало 41% опитаних жінок вважає – якщо чоловік проявляє насильство щодо дружини, ця ситуація має вирішуватися всередині сім’ї, а майже кожна п’ята жінка допускає статевий акт без згоди між подружжям або партнерами, що проживають спільно.

За даними цього ж дослідження на думку 24% опитаних насилля провокується самою жертвою, 51% вважає, що для чоловіка важливо показувати дружині/партнерці, хто головний. Майже дві третини жінок віком від 18 до 74 років вважають насильство над жінками з боку партнерів, знайомих чи незнайомців дуже або досить поширеним.

Невирішеність питання у суспільстві та досі розповсюджені наративи “чоловік як домінуюча стать” демонструє і дослідження «Сучасне розуміння маскулінності: ставлення чоловіків до гендерних стереотипів та насильства щодо жінок», що проводилося у 2018 році Фондом ООН у галузі народонаселення (UNFPA) – тринадцять відсотків чоловіків погодилися, що побиття своєї дружини інколи можна виправдати, і 18% вважають, що чоловік має на це право, якщо вона зрадила йому. Це кожен восьмий і шостий чоловік відповідно. 

Додаткових темних фарб до картини додають військові дії на Сході. За статистикою. жінки, чиї нинішні партнери брали або нині беруть участь у бойових діях, cкоріше будуть потерпати від психологічного, фізичного й сексуального насильства з боку своїх партнерів, аніж ті, чиї партнери не брали або не беруть участі в бойових діях.  (79% і 58% відповідно). 

Вже цих цифр і фактів достатньо, щоб назвати проблему проблемою. Але це тільки початок. 

“Не йду заради дітей”. Чому так важко піти від кривдника

“Найстрашніше – коли він починає мене наздоганяти. Я намагаюся втекти, але це неможливо – він сильний, два метри зросту, Спортсмен в минулому. Він починає бити кулаками. Найчастіше по обличчю. Це завжди трапляється, коли приходять його друзі. Після таких зустрічей  він стає особливо  розлюченим. Багато п’є. І завжди б’є. Іноді єдине, що мені хочеться – вхопити ножа і вдарити”. 

Це слова моєї приятельки, не єдиної з такою історією, але однієї з-поміж інших жертв, що своєю історією утримує і підтримує існуючий status quo. Ольга (ім’я змінене) має власний бізнес, виховує двох дітей і є єдиною людиною, що заробляє в родині. Йти від чоловіка не хоче. Через дітей. За словами жінки, у неї є “бонус” у вигляді турботливого господаря і дбайливого батька.

Мотивація не залишати кривдника через дітей – одна із найсильніших. Згідно опитування постраждалих від насильства партнера, більшість переконані в тому, “що діти мають жити в повній родині”. Так вважає 72,9% опитаних і це  другий “за популярністю мотив” не залишати кривдника. Перший – “Боюся виявитися невдахою, боюся, що нічого не зможу”. 

Діти – перше, про що думає кожна мати, що стикнулася з домашнім насиллям. І має рацію. Суспільство часто засуджує жінок, що залишаються в аб’юзивних відносинах, чим створює додаткові психологічні проблеми у постраждалих. При цьому маємо факти, які доводять, що піти і правда не просто, і цей крок часто супроводжується об’єктивними ризиками – жінки, що вирішують покинути кривдника мають на 75% відсотків більше вірогідності бути вбитими партнерами (щороку в Україні від рук інтимного партнера гине 600 жінок, для порівняння, в зоні бойових дій – 174). В середньому для того, щоб остаточно піти, жінці потрібно п’ять-сім спроб, кожна з яких є більш небезпечною ніж попередня. Сімдесят відсотків випадків насилля трапляється коли жінка приймає рішення покинути токсичні відносини. 

Окремою чутливою темою у завершенні аб’юзивних стосунків є погрози викрасти та не віддавати дітей. В США 34% чоловіків погрожували дружині кіднепінгом в разі її рішення піти, 11% дітей були викрадені батьком після того, як мати покинула його. В Україні немає офіційної  статистики щодо кіднепінгу як покарання за бажання жінки піти. Але тисячі батьків — і мам, і тат — після розлучення фактично втрачають доступ до своїх дітей. Судові процеси розтягуються на роки, рішення суду по факту можуть не виконуватися, судова система не досконала, а культура розлучень, співбатьківства, спільної опіки над дітьми в країні фактично відсутні. Але є факти, що лякають навіть більше, ніж вищенаведена статистика. Чого насправді треба боятися і що відбувається із дітьми, які зазнали домашнього насилля? Про це далі.

Діти-свідкі — нові аб’юзери і постраждалі?

Крім безпосереднього впливу на жінок насилля зачіпає і дітей. Діти напряму зазнають фізичного впливу, а також страждають, якщо шкода зазнається матір’ю. 

За статистикою близько 275 мільйонів дітей по всьому світу страждають від домашнього насильства. Дослідники підкреслюють, що збір повних та достовірних даних щодо наслідків впливу проблеми на дітей наразі є складним завданням, декілька країн взагалі не мають офіційної статистики з цього приводу. Основна складність —  відсутність інформованості як з боку дітей так і з боку батьків

Дослідження, проведені Unicef демонструють, що діти, що зростають в сім’ях, де є домашнє насилля частіше стають жертвами насилля самі (вірогідність збільшується на 40%), а ті, хто не зазнають фізичної шкоди, отримують поведінкові та психологічні розлади в майбутньому. Основними наслідками для дітей у довгостроковій перспективі є складність у навчанні, слабкі соціальні навички, прояви агресії та антисоціальної поведінки, депресія та тяжкі прояви емоційної тривоги. Стрес, якого зазнають діти, що є свідками конфліктів і фізичної агресії вдома, напряму впливає на розвиток мозку і гальмує когнітивний та сенсорний розвиток людини. Також діти жінок, що зазнали домашнього насильства, частіше стикаються з поведінковими розладами, частіше страждають на депресію, нижчу самооцінку, проблеми з концентрацією уваги. 

До того ж діти, які бачать насилл в ранньому віці, з більшою долею вірогідності стають насильниками або постраждалими в майбутньому, таким чином переймаючи сценарії від батьків. 

Діти, чиї матері зазнали фізичного насилля, згодом починають копіювати поведінку, яку дитина бачить від аб’юзера матері. І це цілком логічно, адже для дітей дошкільного віку батьки є центром всесвіту, та й далі впливають безпосередньо і опосередковано — власним способом життя, переконаннями, стереотипами та поглядами.  

В результаті домашнього насильства в родині дитина  може навчитися маніпулювати, вмовляти, примушувати. Або навпаки – усвідомити, що найкраща модель виживання — підлаштовуватися, звинувачувати себе або пасувати перед складнощами. При цьому, аб’юзивні патерни, що передаються від покоління  до покоління є різними для жінок і чоловіків, адже хлопці і дівчата наслідують поведінку від “same sex parent”. Тобто, найчастіше жінки від своїх матерів вчаться терпіти і мовчати, а чоловіки – бути агресивними та “проявляти силу”. Вчені підтверджують – ті поведінкові патерни що вивчаються в ранньому дитинстві і надалі використовуються людиною в нових для неї ситуаціях та умовах. 

Замкнене коло. Про причини домашнього насильства 

За інформацією ВОЗ першопричинами домашнього насилля в родині є гендерна нерівність і норми про прийнятність такого насилля. Вже цей факт свідчить про формування нездорових поглядів і стереотипів в родині. 

Той самий ВОЗ визначає найбільш схильними до скоєння аб’юзу чоловіків, що мають низький рівень освіти, перенесли жорстоке ставлення від батьків в дитинстві, були свідками насилля на адресу матері, зловживають алкоголем, розділяють засновані на неравенстві погляди, відчувають перевагу чоловіків над жінками. В свою чергу насилля зі сторони партнера найбільш схильні відчувати жінки, що мають низький рівень освіти, були свідками насилля над матір’ю зі сторони її партнера, в дитинстві відчували на собі неправомірне відношення, розділяють терпиме відношення до насильства та уявлення про домінування чоловіків. 

Фактори, що конкретно впливають на скоєння насилля – попередній досвід насилля, розбіжності між супругами та незадоволеність подружнім життям, складнощі у спілкуванні між партнерами, віра в честь сім’ї і сексуальну чистоту, слабкі правові санкції насилля, ідеологія домінуючого положення чоловіка у сексуальних відносинах. 

Придивляючись уважно до цих фактів, можна зрозуміти, чому проблема є глобальною і навряд чи буде вирішена лише шляхом інформування, адже пов’язана із іншими не менш глобальними соціальними бідами. З одного боку – жодним чином не змінюється ситуація з виправлення факторів, що сприяють домашньому насиллю – тільки за рівнем алкоголізму Україна щороку змагається за “перші” місця у світових рейтингах, більшість українців є віруючими християнами та розділяють главенство чоловіка, оперують поняттями честь та гідність родини. Список можна продовжувати. 

З іншого боку – кожного дня діти бачать сварки, побиття і погрози, в короткостроковій перспективі переживаючи стрес, в довгостроковій – зазнаючи складнощів із навчанням, самоідентифікацією, побудовою стосунків та – найстрашніше – копіюючи поведінку батьків.  А вдавшись до простих математичних обрахунків можна зрозуміти, що принаймні кожна третя дитина бачила домашнє насилля у себе вдома. І з високою вірогідністю принесе або буде толерувати його у власній родині. 

Що робити. Як допомогти дитині 

Згідно інформації Офісу Жіночого здоров’я, підрозділу Департаменту охорони здоров’я і соціальних служб CША, перелік дій, що допоможуть дитині, що стала свідком домашнього насильства, наступні:

  1. Надати дитині безпечні умови проживання. Незважаючи на розповсюджений міф, саме безпека, а не “повна родина” є найважливішою запорукою ментального здоров’я дитини;
  2. Звернутися по професійну допомогу. Особливо дієвим видом терапії на думку спеціалістів організації є КПТ – метод добре працює з тривожними станами та результатами травми і, головне, вчить дитину самостійно “перетворювати” негативний хід думок на позитивний; 
  3. Відкрито обговорювати страхи дитини – їй важливо знати – в тому, що відбулося немає її провини;
  4. Говорити про безпечні стосунки – враховуючи вищенаведені ризики вкрай важливо проговорювати, що таке здорові відносини на прикладі травматичного досвіду, що дитина вже має; 
  5. Говорити про кордони – важливо говорити з дітьми про правила безпеки і неприпустимість будь-якої агресивної поведінки та несанкціонованого контакту від дорослих, навіть якщо це близькі люди – батьки, родичі, вчителіж
  6. Знайти підтримуюче середовище – створити додаткові “острівки” спокою, де дитина буде відчуватися безпечно. Це можуть бути друзі, школа, заняття з терапевтом. 

В ситуації, коли залишити кривдника неможливо, рекомендується наступне:

  1. Розробити “план” – підготуватися до погіршення ситуації і відкрито обговорити це з дитиною, такий план включає в тому числі – пошук безпечного місця для втечі, інформування про ситуацію близьких друзів, мати додатковий мобільний телефон, вивчити напам’ять (і навчити дитину) номера близьких родичів і служби порятунку, зібрати документи і мінімум необхідних речей для порятунку (повний перелік тут), повідомити про ситуацію поліцію та службу опіки, зберегти всі необхідні  документи на зовнішній носій, зібрати якомога більше доказів про скоєння домашнього насильства над вами і дитиною;
  2. Постійно бути в діалозі з дитиною щодо ситуації, не замикатися, говорити дитині, що така ситуація не є нормальною і здоровою, демонструвати пошук варіантів для виходу з неї;
  3. Шукати допомоги спеціалістів і фахових служб.

Надзвичайно важливо для усіх громадян України усвідомити проблему, назвати її відповідно, виробити механізми реагування та протидії. 

Домашнє насилля поки що виглядає замкнутим колом, в якому з’являються промені надії у вигляді соціальних кампаній, акцій та жіночих маршей. Але офіційної статистики впливу таких акцій на проблему загалом не має, та й виміряти складно, а кількість постраждалих постійно продовжує зростати. У страшній ситуації та страшних наслідках для жінки ми не маємо забувати про дітей – мовчазних свідків нездорових стосунків.  І саме це страшно – ми можемо скільки завгодно працювати з наслідками тут і зараз, але навіть не можемо знати як насилля в конкретній родині вплине на майбутнє її членів, в тому числі наймолодших. 

Бережіть себе і своїх дітей.