Воспитание

Письменник, журналіст і батько в декреті. Реальна казка

Тато в декреті… Здається, зустріти його в об’єктивній реальності не реальніше, ніж поні з веселковою гривою чи присадкуватого хобіта. Проте іноді матриця життя дає збій — і ми все-таки зустрічаємо Його. У нашому випадку Його звати Артем Чапай, він письменник, журналіст і батько. Одного разу він взяв на плечі двох дітей, киплячі каструлі, усюдисущий гармидер, стан «всенабридло» та інші принадності декретної відпустки. Навіщо, як і чому це його навчило — читайте у інтерв’ю.

Про рішення піти у декрет

Ми з дружиною Оксаною ще до народження другої дитини планували, що будемо йти в декрет по черзі. Оскільки Оксана соціолог, науковець, було би несправедливо позбавляти її кар’єрних можливостей. Бо для науковця випасти на декілька років з роботи — дуже серйозно.

Обидві наші дитини були заплановані. І ми домовилися, що перший рік з кожною дитиною сидить вона, другий рік — я. Оскільки приблизно з двох років вже можна віддати дитину в ясла і продовжити працювати. Всі плани нам вдалося втілити в життя.

Коли народився старший син, ми обидва працювали вдома, не в офісі. Тому просто ділили обов’язки з догляду за дитиною навпіл. З другою дитиною ситуація була «класичнішою»: один партнер ходив на роботу, інший йшов у декретну відпустку. Доки синові не виповнився рік, з ним була дружина. Так ми вирішили, бо протягом першого року життя дитина залежна більше від матері. У фізичному плані, з огляду на грудне вигодовування. Коли синові пішов другий рік, він потребував такого вигодовування лише на ніч. Не мало значення, чи буде мама вдома до цього часу. Тому Оксана вийшла на роботу, а я взяв декретну відпустку. Я зробив це просто з поваги до дружини. Бо вона також має право на соціальне життя, а не тільки сидіти вдома з дитиною.

Паперової тяганини ніякої не було, оскільки тоді я працював журналістом на гонорарній основі. Зараз трошки шкодую про те, що не пішов до соцзабезу. Так, грошей від держави я отримував би мало, приблизно 300 гривень. Але я втратив робочий стаж, від якого в майбутньому залежатиме моя пенсія.

Оточуючі сприймають тата в декреті як героя. Але таким татам треба зберігати міру самоіронії. Оскільки сотні тисяч жінок роблять те саме і ніхто ними не захоплюється.

Якщо чоловік має фінансову можливість, раджу подумати про декрет. У декрет треба йти заради розуміння партнера. Проте реалії такі, що чоловіки в нашій країні заробляють більше, легше досягають високих посад. Жінки рідше йдуть на підвищення, бо роботодавці бояться, що ті завагітніють. Також треба розуміти, що не всі тати можуть дозволити собі декрет. Бо не всі мають гнучку фрілансову роботу, як це було в мене.

Про реакцію суспільства

Дружину часто діймали запитаннями типу «Чи ти не відчуваєш провину через те, що ходиш на роботу, а не сидиш вдома з дітьми?». Оксана завжди дратувалася і відповідала зустрічним запитанням: «А чому ви в татів, що ходять на роботу, не запитуєте про провину?»

Я зіткнувся з засудженням лише одного разу. Коли якийсь алкоголік з під’їзду відпустив у мій бік: «Ты превращаешься в бабу». На мене це жодним чином не вплинуло. По-перше, я не вважаю, що соромно бути схожим на жінку. По-друге, краще займатися своєю дитиною, аніж пиячити. Від адекватних людей, з моїх інтелігентних кіл, жодного разу не чув засудження.

Якщо у Києві хтось починає бурчати на батька чи мати з дітьми, вони завжди матимуть підтримку небайдужих. Негативу з боку оточуючих я не відчував. Навпаки, бабусі біля під’їзду завжди милувалися татом з візочком.

Я ніколи не «цикав» на дітей просто так, не муштрував їх. Не вважаю, що дитина повинна бути тихою і забитою. Скоріше, вихованою, мати здатність до емпатії. Зараз старшому синові шість років, і я намагаюся пояснювати йому, що не можна заважати іншим. Веселитися і радіти можна, проте не порушуючи комфорт оточуючих.

Маленька дитина, звичайно, обмежує мобільність. Проте ніхто не має права забороняти мені з дітьми з’являтися у громадських місцях. Із молодшим сином та дружиною ми і до уманської «Софіївки» їздили, і за кордон літали. Поки дитина у переносці, подорожувати з нею дуже легко. А ось коли всією сім’єю відправлялися до бабусі, купували чотири квитки, «знімали» купе. Це било по кишені, проте ми не хотіли заважати іншим пасажирам.

Про не чайлд-френдлі інфраструктуру

Маленькі міста не обладнані для людей із дітьми. Я родом з невеликого західноукраїнського міста. Там на супермаркетах є знаки, що повідомляють: заходити з візочками заборонено. Це маячня, як на мене. У Києві такого не спостерігаю. Проте інфраструктура столиці також не обладнана під потреби батьків. Тому декрет в Україні — навіть більше татівська робота, аніж мамська. Іноді йдеш із візочком, а рампи немає, і доводиться сходами підійматися з візком у руках. Чоловікові це зробити простіше, ніж жінці.

Батькам складно пересуватися містом. Зайти у маршрутку типу «Богдан» (а саме вони домінують у Києві) з візочком неможливо, а чекати на тролейбус доводиться 30–40 хвилин, особливо у вихідні.

Так само неможливо пройти з візком через турнікети у метро. Треба, аби співробітник відкрив спеціальний прохід. Зазвичай ним пересуваються люди з інвалідністю. Але цей прохід відкривають раз на сто років. Тому я, із пихтінням та бурчанням, тягну візок сходами. Дружині ж доводиться чекати на допомогу небайдужих перехожих. Бо жінка, що важить 50 кілограмів, не здатна підняти візок з дитиною, що важить 35 кілограмів.

Також не всюди в Києві зустрінеш пандус чи бруківку для комфортного пересування. У моєму рідному містечку навіть взимку не розчищають тротуари, тому батькам доводиться пересуватися проїжджою частиною.

Про безумовні плюси декрету для тата

Татівський декрет абсолютно точно покращує стосунки в сім’ї. Я більше почав розуміти жінку, а вона мене, бо ми обидва побували в ролях «годувальника» і «берегині», так званого caregiver. Взагалі чоловік у декреті може зрозуміти, наскільки ж тяжко доводиться середньостатистичній жінці.

Коли тато бере декрет, стосунки в парі покращуються, зокрема й тілесні. Коли жінка замахана, роками сидить вдома з дітьми, їй не до сексу. Якщо вона «розвантажена», все кардинально змінюється.

У чоловіків турбота та любов до дітей не виникають самі по собі, тільки через спілкування. Декрет зблизив мене з синами, але подібної близькості, на жаль, не мають більшість «наших» тат із дітьми. Взагалі багато чоловіків, за моїми спостереженнями, мало що відчувають до своїх дітей. Дітонародженням вони задовольняють власні потреби, мовляв, он який я — мій рід продовжується! Але не відчувають до дітей щемку, дещо інстинктивну любов, турботу.

Я мав також письменницький інтерес. Під час декрету я примірив роль людини іншої статі, тому тепер можу зобразити жінку в художньому творі більш реалістичною, без стереотипів.

Про найскладніше в декреті

Найскладніше в декреті стосується не фізичного, а психологічного. Одноманітність і цілодобовість — ось що найважче. Дитина нібито спить, проте розслабитися все одно не виходить. Батьківська робота схожа на роботу пожежника: наразі пожежі немає, але все одно залишаєшся напруженим, бо вона може розпочатися у будь-який момент.

Я часто чую, як знецінюють працю жінок. Мовляв, декрет — це відпочинок, жінки можуть цілий день гуляти та розважатися. Здебільшого це кажуть чоловіки, бо просто не розуміють, наскільки складно займатися дітьми і домом. Мені ж пощастило, бо я одружений із жінкою. Вона не критикувала мене за невимитий посуд, бо розуміла: іноді хочеться просто перепочити півгодини, і байдуже, що якісь справи по дому не зроблені.

Під час декрету я відчув нестачу спілкування, що є нормальною психологічною потребою дорослої людини. Відчував, що дичавію, втрачаю здатність до спілкування. Іноді здавалося, що життя проходить повз. Рятувало тільки те, що ми з Оксаною змінювали один одного щороку: рік вона була в декреті, наступний — я. Якщо б я просидів шість років з дітьми, до роботи повертався би зі складнощами. Бо сидячи вдома, втрачаєш соціальні навички, соціальні контакти, вміння жити в робочому темпі.

Під час декрету відчув, як мало часу залишається на творчість, коли займаєшся дітьми та побутом. Проте за останню декретну відпустку мені вдалося дописати художній роман. Писав я по годині-дві на день, після того як вкладав молодшого сина спати. До того ж моя жінка не поводилася як більшість чоловіків стосовно дружин у декреті. Вона не вимагала, щоб я зустрічав її після роботи гарячим борщем.

Про власні правила виховання дітей

Кожний період дорослішання дитини надзвичайно вражає, кожен наступний яскравіший за попередній. Зараз мене приголомшує, як мій чотирирічний син читає найменування динозаврів і додає двозначні цифри. Починаючи від року дитині варто приділяти так звану якісну увагу. Треба не відсторонено «агакати» на слова дитини, а розмовляти з нею. Ми з дружиною завжди намагалися це робити. А ще з самого дитинства потрохи вчили з малими англійську — елементарні фрази на кшталт «I love you», «good boy», «come here».

Зараз сини ходять до садочка, тому ми з дружиною маємо час на себе, на спортзал. Не обходиться без почуття провини. Коли займаємося своєю роботою, завжди думаємо, що в цей час могли б побути з дітьми. Але розуміємо, що концентруватися виключно на дитині неправильно. Має бути баланс між роботою і сім’єю. Ми з Оксаною намагаємося ввечері не займатися роботою, а приділяти якісну увагу дітям. Дуже рідко стаються форс-мажори, приміром, Оксані треба терміново провести інтерв’ю телефоном.

Просто любити дитину мало. Треба ще бути за приклад і постійно коригувати поведінку дитини. Приміром, не можна закривати очі на те, що дитина б’є собаку. Не можна це виправдовувати.

Ми з дружиною не приміряємо ролей «поганого поліцейського» і «гарного поліцейського». Взагалі не підлаштовуємо свою поведінку під гендерні стереотипи. Я за природою сентиментальніший, м’якіший за дружину, більше дозволяю дітям.

Про виховання в дусі гендерної рівності

На жаль, дитина соціалізується не тільки в сім’ї. А у школах часто розділюють кольори та свята на дівчачі та хлопчачі, пропагують ура-патріотизм. Я не конфліктую з батьками та вчителями з цієї причини, бо від цього може постраждати психіка моєї дитини, її можуть почати цькувати через це. А ось вдома я виховую дитину так, як вважаю за потрібне. Підводжу до того, що суспільна думка не важливіша за його власну. Також підправляю сина, коли він стереотипно розмірковує, наприклад, каже, що рожевий колір «дівчачий».

Для мене виховання в дусі гендерної рівності — це коли дитина бачить, що тато може мити посуд і готувати їсти, а мама — заробляти гроші. Найважливішим є власний приклад. Коли тато лежить, задерши ноги на ящик, а теща та дружина його обслуговують, син у майбутньому поводитиметься так само.