Як наша донька стала чудовою старшою сестрою
Воспитание

Як наша донька стала чудовою старшою сестрою

Хочу поділитися із вами нашим досвідом, бо вважаю його вдалим. Сподіваюся, комусь стане у пригоді. Досвід – далі по тексту. До нього, вважайте, ліричний відступ.

До ідеї про дітообзаведення я підходила не емоційно, а прагматично. Від думки про майбутнє батьківство у мене не клекотіло серце, не витали мрії, метелики в животі не юрбилися. Чітко, зважено, планово, холодно. Вісім років побачень з моїм судженим, з ним же плюс два у законному шлюбі. Дві закінчені вищі освіти. Вступ в аспірантуру. Двадцять чотири віджитих роки. І от тепер мій життєвий план таки дійшов пункту “Дітотворіння”.

Досвіду існування із дітьми, і як наслідок – любові чи не любові до них, я не мала. Родичів, друзів близьких, у кого б вже були діти, в запасі не було. Відчувала себе першопрохідцем – такий собі Христофор Колумб в океані мамівства.

15725960_949612205139114_1786361572_o

Людина я організована, тому і мрії мої більш нагадують не мрії, а плани з покроковими інструкціями. Я чітко усвідомлювала, яку хочу дитину: стать, знак зодіаку, місяць народження, характер, темперамент, зовнішність. З тої самої миті, як побачила позитивний результат тесту на вагітність, я знала, що народжу дівчинку своєї мрії.

Про силу думки чули? Моя виявилася справжнім богатирем, бо все справдилося із мізерною похибкою в 0,001 відсотка. Із задуманого мною всесвіт не розщедрився лише на блондинисту кучеряву голівоньку для доні. Все інше – як по написаному. Сила характеру, лідерські якості, темперамент. От тільки, коли мрію у всесвіт запускала, бачила більше ілюзорні плюси дорослої особистості. Про те, що усі ці риси мають і непрості для співіснування деталі, дізнаватися почала в процесі, вже по факту.

Не маючи досвіду, НАДскладно повірити у те, що діти з першого дня народження мають чітко виражений характер. Як виявилося, часто ще й не янгольський. Я то думала, що перших три роки дитина – це щось м’яке, миле, спокійне, тихе. А ні…

Перший рік життя доні згадую як страшний сон. І це при тому, тьфу-тьфу-тьфу, що вона була здорова фізично. Просто отака маленька заноза в мою нижню частину тулуба.

Заноза ця мало спала, багато вередувала, візочок до року не визнавала, пустушку в рот не пускала. Зате завжди знала, що вона хоче, хто і коли має ці хотіння обслужити, потреби забезпечити, бажання втілити.

Зізнаюся чесно, до її появи я легковажно віщала направо і наліво, що буду мамою трьох дітей. За 365 незабутніх днів життя занози, залізобетонно визначилася, що це перша і остання моя дитина.

Та коли немовляцький ручний період минув, доня почала виростати у якесь, досі небачене мною і чоловіком, чудо чудесне. Самостійно пішла, почала усе робити як маленька окрема людина, зрозуміло висловлюватися, розвиватися у надцікаву особистість, віддавати свою любов, тепло. Мене метаморфознуло – з гусені очманілої, безкінечно втомленої та недоспаної, я перетворилася таки на метелика. Любити стало так просто. Ростити стало так здорово. Мої почуття до донечки вийшли за межі безкінечності і часу і простору.

Чим більшою ставала наша з чоловіком любов до дитини – тим яснішою думка, що концентрацію необхідно розбавити на два об’єкти, як мінімум. Інакше наша непроста дівчинка мала усі шанси вирости в егоїстичне самозакохане нахабайло.

15696775_949613305139004_1223339676_o

Ми, до речі, з батьків, які виховують, дисциплінують, тримають в строгості. Однак все частіше ми здавалися їй без бою, м’якнули як радянський пластилін на батареї. Мені здається, це абсолютно передбачуваний та закономірний процес, коли на усіх один об’єкт обожнювання.

Саме тоді, знов таки організовано і запланово, ми вирішили зробити донечку старшою сестрою. Ставка була на те, що новий статус сприятиме появі та розвитку її альтруїстичності. До того ж, мене вже перестало кидати в холодний піт від думки про перший рік наступної дитини.

Доні було два і вісім, коли я стала скарбничкою вдруге.

З першої ж хвилини ми повідомили їй, що вона буде старшою сестрою. В домашньому архіві є відео, на якому я, вона, дві смужечки на тесті та згода почекати брата Олексія дев’ять місяців.

Дочка виношувала з нами – була поруч весь час, брала участь в обговореннях усього вагітного, ходила на скринінги. Ми багато читали та спілкувалися на тему. Як плід розвивається, як виглядає на кожному наступному етапі. Їй важко було зрозуміти, як ембріон потрапив всередину, чим він там дихає, вкривається, куди ходить пограти та на горщик. На усі її питання знаходили відповіді. Жодного разу не сказали, що це не її справа, що вона навряд зрозуміє.

15725325_949613155139019_596778953_o

Ми помітили, що доня переймається моїм станом. Розуміє, що стоячи, мамі важко її тримати. Тому сама спершу пропонує сісти, а вже після карабкається на руки. Тулиться до живота, заглядає в пуп. Моститься разом зі мною та пузом в подушку-підкову для вагітних. Просить татка допомогти мені взутися, підтримати на сходах.

Якось містично саме донечка прокинулася першою, коли почалися перейми. Вона намочила ліжко під ранок. Ми піднялися перестеляти. І тут я відчула, що син готовий явити себе світу. Якби ми доспали ще годину, потрапили б у затори – і до пологового могли не встигнути. А так я вже на початку дев’ятої лежала в родильному залі, оформлена, зібрана, спокійна.

Найтяжче було дві доби без неї – у пологовий дітей не пускають. Я мучилася нереально від неможливості поділитися з нею віч-на-віч новиною. Звісно, їй сказали і без мене. Але я хотіла пережити цей момент і сама. Навіть зараз пишу і очі намокли, коли згадую. Як же я чекала її на виписку. Рідні потрапили в затор і наша розлука ще на півгодини розтяглася – було нестерпно. Нарешті я побачила її. Змогла самостійно познайомити з новобратом. Показати, як я постаралася на славу. Мені життєво необхідно було її схвалення, посмішка. Емоційно ця мить була такою потужною – здавалося, моєї внутрішньої енергії могло б вистачити, щоб освітити півсвіту, від Португалії до Сахаліну.

Ми з усіх сил старалися показати донечці, що з появою другої дитини її життя якісно не погіршиться, а навпаки. Дитячу лишили для братика, а для неї створили новий простір – втулили фактично усі наші заощадження, щоб нова її кімната була гідним місцем найкращої старшої сестри. З нею разом перебрали речі, іграшки, книжки для найменших – вона радо передала своє брату. Дечим, правда, демонстративно дорожила і драматично розставалася. Але відстань у сім кроків між дитячими та можливість користуватися усім по першому ж запиту – заспокоїли.

15747953_949612885139046_125163898_o

На народження брата подарували їй пупса-ньюборн із аксесуарами, щоб вона була точнісінько як мама.

Перші місяці вона максимально була з нами. В садочок не водили. Переживали за зустріч немовлятка з бацилами, які старша сестра регулярно могла приносити з дитячого колективу.

Свекруша радо пропонувала у допомогу забирати доню до себе по кілька днів на тиждень. І це справді суттєво полегшувало моє існування. Але тоді я мучилася думками, що донечка відчуває себе зайвою, що нам тепер легше без неї. Тому вона максимально була поруч. І робили ми абсолютно усе разом.

Вона, як мій зброєносець, була поруч і виконувала усілякі завдання. Від найпростіших, наприклад подати підгузок, до відповідальних – потримати малюка, налити шампунь на голівку, котити візочок. Я дозволяла їй максимум. Якщо потрібно було, то після неї тихенько переробляла. Або підправляла одразу, щоб у неї краще вийшло згодом. Не сварила. Не відганяла. Не критикувала.

І, що не менш важливо, не наполягала. Звісно, донька і сама ще дитина, тому настрої бували різні. Вчора вона радо допомагала, а сьогодні супилася і не проявляла ініціативи. Я лишала її в спокої. Через якийсь час вона все одно поверталася до нас. Маленький був спокійним, тому в нас з донею було багато часу для себе, навіть поки він не спав. Ми грали, танцювали, співали, дивилися телевізор, готували, прибирали, прасували, розбирали білизну і ще десяток і десяток всього. У цей період я активно почала з нею займатися: математика, читання, писання, англійська, тренування пам’яті. Різні методики. В ігровій манері часто. Результати були помітні. Втішала думка, що ми разом з користю проводимо час. Малючок поруч. Часто з донею займалася, поки сина годувала. Однією рукою меншого підтримуєш, другою – старшу вчиш.

15725751_949612201805781_361981796_o

Ще важливий момент, як на мене, це мої реакції на меншого при старшій. Я абсолютно спокійна та терпляча щодо дитячого плачу. Для мене це не сирена, це просто комунікація. Немовля не може почати звернення з: “Мам”, тому починає плакати. Якщо, звісно, це не раптова форс-мажорна ситуація, загроза життю. Це, звісно, моя особиста думка, і мої діти. Звична побутова банальщина типу зголоднів, намок, скучив – немовля може почекати. І дві, і п’ять хвилин поплакати, похнюпитися, покректати. Цього часу вистачить, щоб пояснити старшій дитині, що ваші справи з нею на паузу, що треба підійти до немовля. Але завірити, що ви повернетеся, і обов’язково дотримати обіцяного. Вибачитися, що лишаєте її саму. Саме так ви показуєте, що цінуєте та поважаєте старшу дитину. З появою немовля епіцентр любові та уваги не перемістився. Просто розширив границі, щоб там затишно почували себе усі ваші діти.

Старайтеся стримувати себе, не наказувати старшій дитині, наприклад, рот закрити, бо меншому потрібна тиша. Треба просити лагідно. Навіть якщо десятки разів.

Підкупіть, якщо на прохання не реагує. Мультфільмом, цукеркою, іграшкою – будь-чим, що дасть миттєвий результат. Швидко отримаєте бажану тишу і збережете здоровий емоційний клімат у родині. Згодом старша дитина і сама стане уважнішою. Ваш наказовий тон, погрози або покарання лише відвадять старше дитя, викличуть агресію та неприязнь. На такому ґрунті любов між дітьми не зростити.

Перші місяці – це випробування, розвідка нових границь, звикання до нових статусів. Ви – дорослі і маєте досвід життєвий, а ваша старша дитина – ні. Все своє життя, будь то рік чи десять, вона жила одна у родині. Початок нового життя вашої родини має бути ввічливим, спокійним, терплячим, сповненим любові та розуміння. Дайте час першій дитині прив’язатися до другої.

Перші місяці вашої другої дитини, як на мене, це час, який ви обов’язково маєте присвятити дитині першій. Для старшої/старшого це стресовий період. Молодший в перші півроку точно вимагає менше уваги. З ним головне – забезпечення фізіологічних потреб, щоб було сито, сухо, чисто, тепло. Все. А от старше дитя, якому, як мінімум місяців десять, це вже людина з почуттями, враженнями. Тому саме старші дітки при появі менших потребують максимум уваги та терпіння. Немовлятко буде поруч весь час. І старша дитина обов’язково полюбить та прив’яжеться. Головне, дати зрозуміти, що життя вашої родини стало щасливіше, повніше, досконаліше. І не тому, що мама і тато так озвучили. А тому, що ваша старша дитина це відчула сама.

15749133_949612315139103_480445304_o

Щойно ми відсвяткували перший рік нашого хлопчика. Це знову був не простий рік. Але емоційно, споглядаючи за своїми дітьми, я переживала рекордну кількість радостей. Бачити, як вони закохуються, прив’язуються, стають рідними людьми – описати важко словами. Раджу усім пережити. Я правда вважаю, що якщо ви вже прийняли рішення мати дітей, то їх має бути двоє чи більше.

На перше свято молодшого ми підготували подарунок і для доні. Подякувати їй за цей рік. І обов’язково відзначити те, яка вона старша сестра.

Я не ясновидиця, щоб бачити, як складатимуться їхні стосунки з роками. Можу лише сподіватися і маніпулювати, наскільки це в моїй владі. Але сьогодні моє серце спокійне, що ми з чоловіком класна команда, яка виростила з непростої дівчинки чудову старшу сестру.