Готуючись до цього інтерв’ю, я провела опитування серед підписниць в Інстаграмі. Питання було таке: із ким на вашу думку мають залишитися діти після розлучення. Відповідь була дуже очікуваною — 99% відсотків опитаних впевнені, що дітям – місце з матір’ю.
Я розуміла, що чоловіки тут навряд чи переможуть, проте, така одностайність здивувала. В Україні за підрахунками експертів близько мільйона матерів-одиначок. При цьому жінки заробляють менше за чоловіків в середньому на 25%. А якщо в жінки є дитина віком від трьох до п’яти років, то й працює вона лише в половині випадків. Було б логічно суто із прагматичної точки зору включати батька в життя дитини по-максимуму, аби й фінансово, і “кар’єрно” надолужити час, який нон-стоп був присвячений дитині і взагалі відійти від виснажливих буднів материнства.
Втім далі я здивувалася ще більше. На подальше запитання “Чому не з батьком?” тільки 10% респонденток відповіли, що сумніваються в тому, що батько впорається з обов’язками, ще 10% сказали, що сам батько не захоче. З великим відривом (78%) “перемогла” відповідь “я не представляю свого щоденного життя без дітей”.
Можливо, такі відповіді спричинені відсутністю сценаріїв та рольових моделей, на які можна спертися, аби у виборі керуватися не лише стереотипами, а й власною логікою і здоровим глуздом.
Сьогоднішня історія могла б ілюструватися мемом “А що, так можна було”?
Ми говоримо із жінкою традиційних поглядів, з релігійної західноукраїнської родини Ольгою Сидоренко, психологинею за фахом, яка теж не уявляла, але разом із чоловіком таки обрала альтернативний сценарій. Він, а не вона живе більшість часу з дітьми, доглядає, годує і проводжає до школи.
Читаємо, що з цього вийшло, і чи можна вважати експеримент успішним. Далі — пряма мова.
Початок розлучення. У вирі подій
Я родом із Західної України, в мене глибоко вкорінені сімейні цінності. З колишнім чоловіком ми вінчалися і планували жити разом до старості, я люблю, коли стосунки мають історію. Ми прожили майже 13 років разом і більшу частину цього відрізку – в злагоді і розумінні.
Рішення про розлучення я виношувала в собі приблизно три роки, воно далося мені дуже непросто. Очевидних причин розлучатися не було. Ми жили в достатку, гарна сім’я, двоє дітей, “не б’є, не п’є, не зраджує”. Деякі близькі люди, в тому числі й мої родичі, до сих пір не розуміють, чому я захотіла розлучитися.
А я в якийсь момент в середині себе відчула, що наші дороги розійшлися, моя “внутрішня жінка” не почувала себе на своєму місці, ми стали далекими один від одного, хоч і знаходилися поряд.
Іноді найкраще, що можуть двоє людей подарувати один одному – це розійтися.
Розлученню передували наші сімейні кризи, з якими ми справлялись, як могли. Ходили на індивідуальну і парну терапію, обоє свідомо працювали над збереженням сім’ї. До останнього дня дивилися один одному в очі і з сумом усвідомлювали, що наш шлюб закінчується.
Але потім досить раптово і несподівано процес розлучення став складним і стресовим. Ми повністю втратили здатність чути один одного, в якийсь момент скотилися до безкінечних взаємних дорікань і погроз, почалися маніпулювання зі спільним майном. В якийсь момент я почала працювати з адвокатами — хотілося себе захистити і своє відстояти.
Руйнувалося все роками будоване, в повітрі літали уламки нашої сім’і.
Я по природі досить експресивна, при потребі вмію себе відстоювати і зазвичай роблю це досить войовниче. Не знаю, звідки тоді взялися сили не розпалювати війни і максимально наші протиборства гасити. Точніше, знаю. Я це робила заради дітей. Добре знаю з власного дитячого досвіду, наскільки в таких війнах страждають діти.
У тому вирі я інтуїтивно прийняла рішення залишити дітей жити з колишнім чоловіком. Синам на момент розлучення було 8 і 10 років.
Це було пов’язано з декількома причинами.
По-перше, наші діти при народженні мали суттєві проблеми зі здоров’ям. Лікування почалося майже відразу після пологового будинку і тривало декілька років. Тільки згодом я змогла оцінити, наскільки виснажливою для мене була ця сторона материнства.
По-друге, мій колишній чоловік був і є фінансово більш захищений, ніж я, а, значить, рівень безпеки дітям він міг запропонувати більший.
По-третє, я росла без тата і знаю, як це гірко.
Про те, що в своїх дітей я буду завжди і при будь-яких обставинах – сумнівів в мене не було. І в той же час було страшно, я не знала, як все повернеться після розлучення, чи не залишуся я з дітьми одна і без допомоги.
І найголовніше: мені хотілося, щоб в моїх синів був і тато також.
Колишній чоловік. Нові стосунки
Відносини, які є зараз із колишнім чоловіком збудовані, можна сказати, заново. І це теж великий шмат і моєї особистої, і нашої з ним роботи.
В якийсь момент мені прийшлося почати себе виховувати.
Я ловила себе на тому, що деякі його методи виховання мені категорично не подобаються, я не довіряю його рішенням, мене дратувало, що він не так доглядає за дітьми, як би мені хотілося і як я вважаю правильним.
Досить соромно в цьому зізнаватися, але я не дуже себе стримувала, дзвонила і часто грубо лізла з порадами і претензіями. Поки в один момент не сказала собі, що маю перестати це робити.
Було дуже непросто відпустити контроль, довіритися його баченням, рішенням, відокремити свої ще не до кінця прожиті почуття як до колишнього чоловіка від того, яким він є тато для наших дітей.
Деколи безсильно наодинці я плакала. Деколи казала собі: “Ти просто дихай і вір, що він не менше ніж, ти хоче добра нашим дітям”. Деколи замість грубоі претензії реагувала цікавістю: “Розкажи, будь-ласка, чому саме ти так вирішив?”. І після такого дружелюбного питання, як правило, чула відповідь, яка мене і заспокоювала, і давала цілком зрозумілі пояснення.
Таким чином я навчилася поважати свого колишнього чоловіка. Можливо, навіть більше, ніж це вміла і могла в нашому спільному з ним житті.
А ще – навчилася дякувати і помічати те, скільки всього щоденно він робить для наших дітей.
В цьому місці наші відносини стали покращуватися.
“Погода в домі” дійсно багато в чому залежить від нас, жінок. А оскільки, не дивлячись на розлучення, батьками ми всеодно продовжуємо залишатися, то мирні стосунки з колишнім чоловіком – це, напевне, одна з найголовніших речей і те, на що не шкода потратити сили.
Після розлучення. Обнулення, почуття провини і “спустошеного гнізда”
Перший рік був для мене особливо складним. Я часто відчувала неймовірно сильне почуття провини, тривогу, безперервний потік думок “Що роблять зараз мої діти? Як сьогодні без мене вони засинають?”. Буквально нещодавно в мене була сім’я, шум, якісь поїздки, плани, а тут я залишилася сама і в тиші. Я зустрілася із відчуттям спустошеного гнізда і одинокістю.
Це було важко.
Іноді не могла себе стримати, пізно ввечері телефонувала чоловікові і просила впустити мене на десять хвилин, щоб погладити перед сном дітей. Були хвилини, коли здавалося, що не заспокоюся ніколи.
А ще таке моє рішення не знаходило підтримки в соціумі. І я відчувала, ніби ходжу вночі в темному лісі, де нема стежки.
Нове життя. Пізнання себе
Я деколи думаю, що кожен з нас після розлучення отримав те, чого хотів. Колишньому чоловікові залишився великий шмат нашої сім’і – діти. І деколи в цьому я йому навіть заздрю. Тому що шум і круговерті, які привносять в нашу щоденність діти – насправді в чомусь життя дуже полегшують. Як мінімум, відволікають від різних питань до себе і різних екзистенційних переживань, які з’являються, коли знаходишся в порожнечі.
Я ж отримала свободу, яка на той момент мала велике значення для мене. А разом з нею – чемодан всіх непростих переживань, які прийшлося пережити за таке непросте і нестандартне рішення.
Якщо би повернути час назад, думаю, я б все повторила. Але наголошу: за кожен вибір в цьому житті ми платимо ціну, навіть якщо на перший погляд вона непомітна.
Останні три роки я живу досить нетипове життя для жінки мого віку, в якої є діти. Декілька днів на тиждень вони приходять до мене. В ці дні, як правило, я нічого іншого не планую, якісно проводимо час разом. В інші дні в мене досить багато вільного часу для себе самої. Я можу неспішно будувати свій день, наповнювати тим, що мені подобається, планувати зустрічі з важливими людьми. Також немало часу проводжу наодинці, маю можливість бути уважною до процесів свого життя, власних кризових періодів чи просто нових бажань чи потреб, які з’являються і які б я не мала змоги помітити, якби зранку до вечора була б зайнята побутом і організацією життя дітей.
В таких умовах я також кожен раз маю змогу пропонувати покращену версію мами своїм дітям. Бо є можливість займатися своїм самовдосконаленням.
Тому, на мою думку, дуже несправедливо, коли після розлучення з дітьми залишається хтось один з батьків (в нашій країні в основному – це жінка).
Тільки зараз, коли живу одна, і мій колишній чоловік взяв на себе великий шмат роботи по догляду за дітьми, я можу повномірно оцінити, яке навантаження несе материнство.
І в цьому місці хочеться підтримати всіх інших жінок.
З народженням дітей ми занурюємося в щоденні турботи настільки глибоко, що звикаємо і вже навіть не усвідомлюємо, наскільки потужну і безперервну роботу робимо. я змогла це дуже чітко помітити завдяки таким власним контрастним формам життя з дітьми.
Діти і розлучення. Землетрус
Після розлучення минуло три роки. Я спостерігаю за дітьми, їхніми особистісними змінами, за тим, якими стали наші з ними відносини, багато аналізую і з цікавістю дивлюся, яких проявів набуло це нестандартне рішення.
Тоді я не могла передбачити, а зараз для себе відкриваю, що в такому форматі є досить багато хороших моментів для всіх його учасників.
Розлучення — це безперечно катастрофа. Його не потрібно недооцінювати.
Це катастрофа і для дорослих, і для дітей.
Під час розлучення я намагалася дітям простими словами розказувати, що відбувається. І максимально залишалася поряд. Ми багато говорили, обіймалися, дивилися старі фотографії, я казала, що якийсь час буде важко і незрозуміло, але і я, і тато – ми їх любимо і завжди в них будемо.
Це добре, що я маю таку професію, і в мене були ресурси і знання, як підтримати дітей. Але якщо б я була жінкою без всіх цих знань? Дорослим в такі моменти буває настільки непросто, що сил для дітей просто не залишається. Тому дуже важливою є грамотна підтримка зовні.
Ми переживаємо, аби не травмувати дітей, і розлученням – у тому числі. Але травмує не саме розлучення, а скоріше те, як дорослі поводяться під час нього.
Якщо вдається не ділити дітей, не перетягувати їх на чиюсь сторону, якщо не зчезає чи не стає ‘поганим’ один з батьків, а як мінімум хтось один дорослий залишається в емоційному доступі, пояснює що відбувається і чого чекати завтра, допомагає пережити цю складну подію, то для дитини цей досвід може стати розширенням її свідомості, зміцненням, розвитком для іі особистості.
Наше завдання як батьків – не вберегти дитину від невзгод життя. Наше завдання –навчити з цими невзгодами справлятися, проживати, шукати собі підтримку. Бути поряд, тримати за руку, розділяти біль, співчувати.
Грамотно прожите розлучення може навпаки дати дітям важливий досвід: після краху є життя.
Я дуже переживала, чи мені вдасться зберегти емоційний зв’язок з дітьми на відстані. Напевне, врятувало ще і те, що до розлучення в нас були вже міцно пробудовані стосунки.
А ще в нас почали з’являтися традиції. Наприклад, “коробочки емоцій” – одного разу я попросила дітей сісти, заплющити очі і відчути, що в районі сонячного сплетіння в них є ніби коробочки. І кожен раз зустрічаючись, ми будемо їх заповнювати. Сміхом, обіймами, розповідями, нашими планами, мріями, спогадами. І вони мають розподіляти так, щоб цього наповнення вистачало до наступної нашої зустрічі. Я придумувала багато чого, аби в нас із дітьми були такі емоційні канатики. Ми можемо не бачитися якійсь час, але зв’язок між нами є завжди.
Класичне материнство VS материнство вихідного дня
В класичному материнстві дуже багато сил іде на побут: ти поїв? ти в шапці? і так далі.
Мами зриваються на дітях через різні обставини: втома від побуту, напружене становище, карантини, війна, епідемія. Роздратованість змушує звертати увагу на несуттєві речі – чи склав рюкзак, чи зробив уроки.
За цією щоденною метушнею просто-напросто не залишається ні сил, ні часу, щоб зупинитися і побути якісно поряд один з одним.
Коли я помітила, що в моїх стосунках з дітьми цього незначного є мінімум, а навпаки є багато цікавості до життя один одного, є багато запитать, розповідей, сміху, я подумала: а що б я робила, якби все-таки залишилася одна з дітьми і на місці мого колишнього чоловіка виявився бездушний батько?
І я придумала підходящу для себе модель. Я би поселилася разом з молодою жінкою/дівчиною (скоріш за все приїжджою) і переклала би на неї ряд обов’язків: уроки, тьюторство, побут. Я тепер точно знаю, що є найголовнішим у відносинах з дітьми, і не дозволила б всьому іншому їх псувати.
Деколи чую в свою сторону: “Та тобі просто пощастило, що в тебе такий колишній чоловік”. Частково це правда, він – дійсно хороший тато нашим дітям.
Але я знаю і про те, як мені, жінці, було важко довіритися і повірити в те, що він багато речей для наших дітей зможе робити не гірше, ніж я. Виявилося, деякі він робить навіть краще.
Тому у мене є два посили для жінок, що розлучаються.
Перше – жінка має турбуватися про себе і добре обдумати, хто і як після розлучення буде суттєво допомагати їй з дітьми. Тому що йде мова і про якість емоційного рівня життя дітей.
Друге – частина чоловіків, на жаль, не здатні бути хорошими батьками. Але я впевнена, їх меншість. І нам, жінкам, треба вчитися розширяти свій погляд, вчитися з повагою делегувати і розділяти з чоловіками догляд за дітьми, тим самим зменшуючи кількість дітей, які ростуть без тата.
Думаю, моїм дітям буде, що розповісти своїм психотерапевтам, як і кожному з нас. але все одно бачу сьогодні їхнє життя досить гарним. Та і вони самі про це кажуть. В них є мама, тато, ми всі живемо поруч, вони можуть вільно ходити до кого хочуть і коли хочуть, не чують ніяких сварок, з усіх сторін бажані і в два рази частіше тепер їздять у відпустки з нами по черзі. Я переконана, що це сценарій, який точно має місце для життя.
