Здоровье Интервью

Батьки за вакцинацію. Як маленька ініціатива перетворилася на великий рух

У всьому прогресивному світі вакцинація — надійний спосіб захисту від багатьох інфекційних хвороб, та в Україні багато батьків свідомо відмовляються від щеплень для своїх дітей. Через це зараз спостерігається спалах кору, а у 2015 році було декілька випадків поліомієліту. У 2018 році Україна навіть увійшла до списку восьми країн світу з високим ризиком поширення поліомієліту.

Одним з найвідоміших лідерів популяризації вакцинації в Україні є засновник ГО «Батьки за вакцинацію» Тимофій Бадіков. 

Він розповів Promum, чому зацікавився цим питанням, як у нашому суспільстві борються із антивакцинальним рухом і які наразі є результати.

Початок роботи із вакцинацією

На 30-му тижні вагітності ми з дружиною дізналися, що у сина тяжка вада серця. Після його народження ми пів року знаходилися у лікарні, і я хотів якось віддячити лікарям за порятунок сина. Я запитав, що, як батько, можу зробити. 

Вони від мене тікали, але потім сказали: «У нас зламалося обладнання — фібробронхоскоп». Його треба було або полагодити, або купити нове. Офіси всіх компаній медичного обладнання були в Москві, а це 2014 рік, Майдан, стосунки з Росією ускладнилися. Почав шукати і дізнався, що обладнання можна купити через Японію або Європу. Вийшло, що моїх коштів ніяк не вистачить (потрібно було 480 000 грн, на той момент 18 000 доларів). Я знайшов фонд «Відкриті серця», дізнався про Українську біржу благодійності. Там запустили проект і зібрали третину грошей. 

Коли почав шукати інші організації, дізнався, що у Києві є сім клубів благодійної організації Rotary. Зібрав деякі кошти на зустрічах з ними й вирішив приєднатись до цієї спільноти. 

30 років тому ротарійці усього світу (а їх понад мільйон людей) сказали: «Давайте зробимо щось глобальне, добре для людства!» І обрали боротьбу з поліомієлітом. На той момент у світі було 350 тисяч таких випадків. Зараз залишились тільки поодинокі, до десяти випадків. Треба лише довести до того, щоб їх взагалі не було на земній кулі. 

В Україні на тлі низького охоплення щепленнями у 2015 році в Закарпатській області був спалах поліомієліту. А оскільки я був активним членом Rotary Club, до мене звернулися: «Приєднуйся до цієї історії, спробуємо допомогти». Ми змогли отримати великий грант від Rotary International на заходи з протидії спалаху поліомієліту в Україні. 

Потім створили групу і почали вивчати матеріали, проводили зустрічі з різними організаціями, їздили по всій країні, збирали круглі столи. Проводили широку просвітницьку роботу серед батьків, лікарів, долучали ЗМІ. І виявилося, що проблема з поліомієлітом — це проблема взагалі із усією вакцинацією в Україні. Що до ВООЗ, до ЮНІСЕФ у батьків взагалі немає довіри. 

Як з’явилася громадська організація «Батьки за вакцинацію» 

Ми розпочали діяльність, і вже був досвід у регіонах. Завдяки співпраці під час кампанії з протидії поліомієліту, ми знали багатьох експертів і лікарів. У нас було на що спиратися, а головне — був запит на ефективну дію.

25 лютого 2016 року створили організацію «Батьки за вакцинацію». Об’єднали батьків, бо немає чужих дітей і потрібно якось допомагати зрозуміти роль щеплень (зустрічами, матеріалами), а найголовніше — протидіяти агресивним антивакцинаторам.

Позиція, яку ми не поділяли з нашими партнерами, — що не потрібно звертати увагу на агресивних антивакцинаторів. Так склалося, що в інтернеті та повсюди провакцинальні батьки пасивні: от якщо за вакцинацію — то нічого і ніде не пишуть, а якщо проти — то вони скрізь, вони агресивні і т. д. Ми з цим почали боротися: дискутували, об’єднували батьків і відповідали на всі питання, давали інформацію на тему вакцин та щеплень, якої на той момент було недостатньо.

Чим займається організація 

Ми створили сайт, надрукували календарі вакцинації, довідник, яким користуються і медики, створили тематичну розмальовку для дітей. За ці три роки залучили сотні тисяч людей, зібрали на це все кошти, з миру по нитці. 

Почали відстоювати право дітей на захист, писати листи тим, хто відповідає за вакцинацію. Ми зрозуміли, що держава має нас чути. Писали чисельні звернення, долучалися до роботи дорадчих органів. Я став членом громадської ради при МОЗ від організації «Батьки за вакцинацію».

Коли почали займатися питанням вакцинації, то зрозуміли, що проблема ще глибша — проблема в принципі з медичною системою, адже до неї немає довіри. 

Дізнавшись про реформу, сприйняли її позитивно і почали дуже активно долучатися до просування, її впровадження і підтримки того, щоб закон прийняли.

До того, як ми почали займатися темою вакцинації, про це сім років дбала одна організація, яка казала, що у нас все класно. Тих коштів, які витрачала ця організація на регіон, нам би вистачило, щоб охопити багато територій і залучити медичних працівників. Але просто у всіх різні завдання, у когось — вирішити проблему, а у когось — присвоїти гроші. На жаль, але в Україні є такі подвійні стандарти, і в цьому різниця з тим, що зробили ми.

Які основні досягнення

 У 2017 році ми провели достатньо потужний захід на НСК «Олімпійський», який привернув велику увагу суспільства та влади до проблем вакцинації в Україні. Це була авантюра, бо ми до кінця не знали, чи будуть у нас на це кошти. Потім у Будві, на конференції, присвяченій імунізації, де були представники 54 країн, я презентував цей захід вже як потужний кейс і національний проект. 

2017 року ми вперше в Україні ініціювали проведення Українського тижня імунізації. Ми підтримали всіх батьків, які хотіли до нас приєднатися, провести заходи. Хоча у нас не було на це коштів (ми їх уже потім десь знаходили, віддавали борги), але не відмовляли нікому — допомагали волонтерам проводити роз’яснювальну роботу. Найголовніше — не погасити ініціативу на її початку, бо не так легко знайти волонтерів, які кожен день цим питанням опікуються. 

Перша ланка цих людей — це мами та всі охочі, які хочуть бути корисними. Друга ланка — активні лікарі, яким болить стан імунізації в Україні, і вони не розуміють, що з цим можна зробити.

За цей час ми започаткували та провели чотири тренінги «Агентів змін з вакцинації» — про те, яким чином відстоювати свої права та позиції, яким чином писати листи до влади, як проводити заходи, як виступати в ЗМІ, писати прес-релізи. 

Завданням було також об’єднати представників ВООЗ, МОЗ та звичайних людей з регіонів. Це допомогло зняти відчуття міфічності цих організацій, показати, що вони повинні допомагати. Ми їх об’єднали, зробили документи, що стосуються вакцинації, зрозумілими і доступними людям. А потім вони їхали в регіони, уже маючи конкретний план дій, свою команду. На цей момент ми вже створили філіали організації в багатьох регіонах країни, деякі вже юридично зареєстровані.

Агенти змін з вакцинації — лікарі, журналісти та батьки. Їх у нас приблизно 500 осіб, дуже активних — 250. Вони вже навчилися і самостійно знаходять локальних спонсорів, долучають мерію і владу. Загалом, нам вдалося перетворити сотні, навіть тисячі пересічних батьків та лікарів на активних борців за право дітей бути захищеними від небезпечних інфекцій. 

Коли зустрічаюся з партнерами, вони мені розповідають про стратегію розвитку до 2024 року, що хочуть зробити, аби країна стала спроможною, незалежною, про те, кому вони вже дають великі кошти. Я розказую про наш досвід, а вони говорять: ми ж саме це і хотіли зробити! На що відповідаю, що ми це все вже зробили. Саме тут стає явною проблема, яка є в Україні: дуже велика монополізація у ніші співпраці з донорами, вона створена умовами співробітництва з регіональними осередками. Донору складно працювати з якимись невеличкими організаціями, вони не хочуть цим займатися. Це призводить до того, що є «навчені рєбята». 

Грантова історія, менеджмент — з одного боку, а з іншого — офіційні вимоги, за якими немає жодного результату. А от є класні організації, які мають класний результат, але в них з ось цим проблема. Тобто або є офіційні вимоги і без результату, або ти можеш дуже багато всього класного робити. Я вважаю, що майбутнє України — за коаліціями, коли невеликі організації проводитимуть усі необхідні заходи.

«Ти що, мене не любиш? Чого ти мене не вакцинуєш?»

Ми ще на перехідному етапі. І насправді, я думаю, що індикатором успішності буде той момент, коли ми забудемо і про розбіжності в поглядах на вакцинацію, і про випадки вакцино-керованих інфекцій. Коли взагалі не обговорюватимемо ці питання. А для цього треба ще багато працювати. У першу чергу — змінити системні речі. Так, у нас є Супрун з активною позицією і змінами, але цього недостатньо. 

Треба, щоб держава більш відповідально, агресивно до цього ставилася. Маю на увазі відповідність законам, жорстку інформаційну політику відносно до імунізації. Якщо подивитися на Німеччину, США — там спершу штраф за відмову щеплювати, а потім можуть забрати дітей, є радикальні міри. Але в нас це не працює.

Був час, коли країна не могла забезпечити вакцинами, якісно надати маніпуляційні послуги (неправильне введення вакцини, неякісна вакцина). Зараз таких проблем не має бути. Але трапляються випадки, коли люди приходять і просто не отримують вакцинації. Бо лікар каже: не роби, бо якась ця вакцина не така… Треба штрафувати відповідальних осіб за такі речі. Я думаю, що коли стало запрацює первинна ланка, коли дійсно почуємо розуміння стратегії щодо закупівель вакцин, коли вже буде зрозуміло, що забезпечено сталий розвиток цього напрямку, тоді можна вводити радикальні дії відносно громадян і відповідальності у штрафах, за більш жорстким методом. Бо питання вакцинації — це питання національної безпеки. Сподіваюся, що це розпочнеться з 2022 року, але тільки тоді, коли будуть врегульовані всі юридичні, законодавчі питання. 

На цей момент ми в школах провели дуже багато уроків із вакцинації для дітей, бесід на батьківських зборах. За все це ані міністерство, ані школи — ніхто не платить. Уроки із вакцинації треба проводити. Наш досвід показує, що дитина приходить зі школи додому і каже: «Ти що, мене не любиш? Чого ти мене не вакцинуєш?»

Коли ідея йде від міністерства, від лікаря, від дітей, то зростає свідоме суспільство, яке розуміє важливість вакцинації. Це все працюватиме тільки тоді, коли в Міністерстві охорони здоров’я буде програма із всіх цих важливих питань, коли це все проводитиметься на системному рівні, а не так, як зараз — до кого ми дійшли, там і провели.

Я вважаю, що громадськість показала, що вона може певним чином підміняти державу в багатьох питаннях. Та в будь-якому випадку держава повинна взяти на себе всі ці обов’язки. Так, є ініціативи, що сприяють формуванню громадянського суспільства, але потрібно, щоб вони працювали на рівні всієї держави. Є велике питання, коли громадські організації бачать проблеми, хочуть вирішити, якимось чином знаходять на це кошти. Вони не хочуть передавати це у відповідні органи, бо говорять, ніби вони у них хліб забирають… Ми всі організації створюємо задля досягнення певної мети, якщо це зроблено, то можна закриватися, і все. 

А якщо це не мета, створюватимуться умови, щоб ця проблема ніколи не вирішувалась. Тому ті організації, які не змінюють свій склад, перетворюються в певний момент на загін чиновників, депутатів і тримають цю тему тільки на собі, між собою сваряться за ті гроші. Це не громадськість, а бізнес. Конкуренції між громадськими секторами не має бути, вони повинні об’єднуватися, а не сваритися за кошти.