Здоровье

Моя бабуся не дозволяє пити холодний компот. Чи можна переконати її, що це міф

 “Я поїв і в шапці” — ця фраза, здається, стала вже крилатою. Адже мами, а ще більше бабусі, люблять наголошувати, що взимку потрібно тепло одягатися, не стояти на протязі, не пити холодної води. 

З міфами про здоров’я вже почала працювати українська медична спільнота, наприклад в. о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрун вже розповіла, що можна сидіти на холодному, їсти морозиво і мочити пробу Манту. Проте не всі одразу готові прислухатися до порад доказової медицини.

Ми поспілкувалися із головним дитячим імунологом Києва Федором Лапієм, який розповів, які міфи про здоров’я найпоширеніші в Україні та звідки вони виникають. А також як із цим можна працювати, зважаючи на психотип пацієнтів.

Які міфи про здоров’я існують в нашому суспільстві?

Їх можна класифікувати. По-перше, це бабусині поради. Коли запитати іноземців, що вони думають про українців, я дуже часто від них чую таке: «Чого ваші діти так одягнені?». Не з точки зору естетики, а що вони в шапках, такі закутані. Бо в нашому культурному середовищі всі бабусі кажуть: «Одягнись, не ходи голий». Хоча з точки зору медицини це не має значення. Заборонений холодний компот, вода чи морозиво — туди ж.

Так само йде мова про надмірний культ чистоти — все кип’ятити, мити, не пускати дітей в калюжу. Воно безпосередньо має відношення до здоров’я, бо здоров’я — це не лише тілесне, ми говоримо про в якомусь розумінні і духовне. Бо дитина, як і кожна маленька тваринка, повинна бігати, стрибати, падати. Це елемент гри і фізичного здоров’я.  

Далі підходи до здоров’я і медицини. Ставлення до лікаря як до обслуговуючого персоналу і патерналістичний підхід — “ви нам повинні це зробити”. В такій ситуації лікар виступає не як джерело інформації для прийняття рішень батьками самостійно, а як «ви нам повинні сказати», «ви повинні за нас прийняти рішення». А лікар, якщо все відбувається таким чином, не говорить щиро, тому що, ймовірно, не хоче брати на себе відповідальність. 

Третє — любов до рослинних препаратів. “Нас потрібно лікувати, але не антибіотиками, а тим, що рослинне, бо воно фіто, значить, без побічних ефектів. Лікарі — бовдури, якщо вилікували — то це не їх заслуга, а якщо щось пропустили — то, звичайно, це їх вина. 

Зміна моделі надання медичної допомоги в Україні також має на сьогодні певні конфлікти, бо ніде в світі лікар не відвідує пацієнта вдома, якщо це не коштує багато грошей. Це є певний страх батьків перед звичайними хворобами. Температура більше 39 градусів викликає у людей купу емоцій і не завжди адекватну поведінку. 

І ще один момент — це бажання батьків мати у своєї дитини велику кількість хвороб. Реально. Я не говорю про те, що вони цього бажають, але ходити по лікарях і збирати хвороби — це дійсно наша проблема. 

Звідки ці міфи виникають?

Я би сказав, що джерела цього всього, окрім певних культурних традицій, також дуже сильно підкріплюються традиціями, які передаються в самому лікарському середовищі. 

І це пов’язано з дитинством медиків і навчальними університетськими програмами.

Поясню на прикладі. Коли я вперше читав педіатричні книжки, по яким навчається весь світ, я з подивом виявив, що студентів-іноземців вчать трошки за іншими підручниками. 

Значна частина цих підручників прив’язана до поведінки, психології, проблем підлітків, сприйняття смерті. Здавалось би, цим мають займатися психологи. Але лікар, який контактує з пацієнтом, наприклад, педіатр, є і вчителем, бо до нього приходять з питаннями страхів, симуляції, сприйняттям людиною смерті, хронічних хвороб, підліткових проблем. У нас ці теми взагалі не підіймаються на курсі педіатрії. 

Наші студенти-медики практично не вивчають варіанти норми, лише варіанти патологій. Існує багато симптомів, які можуть насторожувати батьків, але все ж є варіантами норми, наприклад, збільшені лімфовузли. Якщо почитати у наших підручниках, чи це є варіант норми, у нас написано не буде. 

Тому я би казав, що головною проблемою є певне культурне середовище пов’язане з самими лікарями. Бо батьки приходять до джерела інформації, якщо лікар цього не вчив і не розуміє, то, звичайно, друга думка переростає в третю-четверту і тоді вже з’являється недовіра до медичних працівників і медицини в цілому. 

Нам потрібно більше лікарів, які пишуть зрозуміло, «мовою Комаровського» (я інакше це не можу назвати). Це потрібно для того, щоб пацієнт, який не має медичної освіти, зміг її почути. Ми на сьогодні вчимося, проходимо цей етап. Але динаміка, однозначно, є.

Як лікарю комунікувати з пацієнтом залежно від його психотипу

Коли мова йде про ефективну комунікацію, виділяють такі психотипи пацієнтів: є ефект каченяти, є ефект «я сам все знаю» і ефект гойдалки (коли сумніваються). 

Ті, хто сумніваються, залежно від того, що вони хочуть почути — ствердження чи вони до вас ставляться як до лікаря-партнера, вони готові сказати: «Ми прийматимемо рішення самостійно, але хочемо почути вашу точку зору». 

Із тими, хто сумнівається, потрібне терпіння і ще раз терпіння. Щоб не закрити перед ними двері, навіть віртуальні. Якщо ви не хочете його відфутболити, мова ж йде про ефективну комунікацію, то поставте питання так: “Давайте я вам зараз викладу свою позицію, ви можете до мене приходити з різними питаннями, щоб ми в остаточному варіанті прийняли рішення. Вам потрібно з думкою переспати? Тоді не поспішайте”. Є повага? Так. Звернуться до тебе повторно? Так. А якщо ви закрили двері, то пацієнт, мабуть, більше не звернеться. 

А є пацієнти, яким треба відрізати, щоб вони не приходили 25 разів і не виносили тобі мізки. 

Є патерналістичний підхід, там ти повинен бути, як пастор, який чітко скаже і вони це виконають.

Звичайно, якщо пацієнт освічений, має бізнес, розуміє, що лікар для нього — як партнер і носій знань. Він ставить питання і з розумінням ставиться до того, що лікар не може зараз цього сказати. На відміну від люмпенів, які «ви нам должни». 

І в міру того, як зростає оцей прошарок самодостатнього, середнього класу, ставлення до лікаря змінюється. Мова не йде про комерційні стосунки, як мені з вас більше грошей взяти. Вибудовується модель партнерських стосунків. Змінюється ставлення до свого здоров’я, воно стає більш відповідальним — я повинен сам стежити за собою.