Мнения

Про любов бабусь та дідусів

Влада Загороднюк – стовідсотковий прибічник тих, хто вважає прабатьків  необхідною необхідністю у житті дитини. Влада написала про найцінніше і найнеобхідніше в житті дитини – про любов. А саме про любов бабусь та дідусів.

Зважаючи на те, що я вже прожила дитинство та нині проживаю мамівство, маю право авторитетно заявити, бабуся/дідусь для дитини – це беззаперечний мастхев.

Звісно, у кожного своя історія, свій досвід. Комусь, можливо, й не пощастило. Трапляється, що прабатьки більш схожі на озлоблених  баб-яг та байдужих дідів-леших. Або, через певні сімейні обставини, батьки дитя не спілкуються з своїми батьками. І тоді бабусі-дідусі – по суті – абсолютно чужі люди для онуків. Нічого спільного, душевно-теплого тоді не може бути і не буває. Жодного приємного спогаду не народжується. І це, однозначно, сумно.

Та у більшості, все ж впевнена, їх бабусі і дідусі – важливі, рідні, дорогі люди, які оповивають безумовною любов’ю та турботою.

У цьому тексті я не зачіпатиму стосунки між батьками та їхніми батьками у ролі бабусь/дідусь. Це окрема тема з горою нюансів. Про розподіл влади та авторитету, про зіткнення поглядів поколінь у процесах плекання найменших, про недовдячність, про можливі  непорозуміння та неможливі поступки.

Натомість, написаним хочу підтвердити, якими надважливими та багатими є стосунки онуків та їх прабатьків. Нагадати, якою безмірною та безумовною є любов бабусь/дідусів. І які ці почуття цінні та бажані у житті кожної дитини.

Нам з братом змалечку закладали любов та повагу до старших рідних. Поділитися смачненьким, звільнити краще місце на дивані чи в авто, допомогти з важкостями, відзвонитися чи то після іспиту, чи то після добирання будь-куди – це як закон для нас. Аби старші не хвилювалися, аби були в курсі наших справ, аби їм було затишно і комфортно.

Батьки, як їм і належало, були заклопотані роботою, забезпеченням сім’ї. Тож у моїх усвідомлених дитячих спогадах бабусі/дідусі – на передньому плані. Спогади ці – зефірні, кашемірові, пастельні. Такі вони м’які, солодкі, приємні.

Вважаю себе багатійкою щодо кількості рідних та любих у своєму житті.

Маю з близьких двох бабусь та двох дідусів. І це при тому, що з батьковими я фактично й не спілкувалася. Усе моє багатство з маминої сторони – це її батьки та її рідна тітка з чоловіком.

Кожен з цієї четвірки – близька та дорога людина мого життя. Вони присвятили мені сотні тисяч годин, обіймів, теплих поглядів, дружніх розмов. Вони давали відчуття захищеності та любові, турботи та щирої зацікавленості мною.

Були поруч усе моє життя, скільки себе пам’ятаю та усвідомлюю. Нині вони – прабабусі та прадідусі… лишаються поруч такими ж світлими та люблячими, зацікавленими та готовими допомагати.   

Одна з моїх НАДпрекрасних бабусь, Ляля – Людмила Логвіновна, на сьогодні має 80 років життя та 1100 грн пенсії. Уявіть собі ці гроші. Уявіть на ці гроші життя у Києві протягом тридцяти днів, із оплатою комунальних послуг та життєвонеобхідних ліків… Бабуся не має свого городу, і не має, окрім пенсії, жодних інших засобів для існування. При цьому влітку вона заготовляє нам консервацію. Аби ми ласували домашнім, приготованим з любов’ю. Це фантастика. Незбагненна мною фантастика. У моєї Лялі гіпертрофоване почуття відповідальності, самовіддачі. Вона турботлива та невпинна.  

Ще один мій великий друг – моя Жанна, Жанна Логвіновна –  готова бігти до мене на поміч по першому зову. І це при тому, що в неї прикутий до ліжка чоловік і двоє собаченят, яких треба вигулювати мінімум двічі на день. Вона завжди енергійна, рухлива, завзята, а ще дуже добра та відкрита.

Обидві мої ба – дуже близькі мені по життю. Вони між собою – рідні сестри. Тому в нас зручний “трикутник спілкування”: я в курсі новин обох, навіть коли встигла зателефонувати лише одній з них. І так само в зворотньому: сконтактувала з однією – друга вже за мить володіє інформацією в повному обсязі.

Мій дідусь Петро Якович – мамин тато. Не няньчився зі мною, не брав участі у моїх дозвіллях. Але завжди був уважним, щедрим, люблячим. Із щирим захватом спостерігав за моїм дорослішанням та становленням. Тепер дідусь щоразу дякує мені за правнуків і не стомлюється повторювати, що я – його гордість, скарб його життя. І хай я не асоціюю його обійми з м’яким теплим мохером. Він – моя перша скеля, за якою затишно та спокійно складалося моє життя-буття.

37996064_1231670789_263dcbae0c14

 

Ще в мене є мій Роман Сергійович. Був…

Життя мене милувало, адже першу серйозну втрату близької людини я пережила у 27 років. Я була вже дорослою, щасливою, реалізованою у житті та морально стійкою, коли помер мій гіперлюбий і дорогий серцю дідусь. Помер у результаті довгої виснажливої хвороби. Тому смерть його сприйняла з позиції припинення його фізичних страждань. Із філософськими роздумами про плин життя.

Згадую свого дідусика щодня. Саме його тепле та уважне ставлення привчило мене до статусу улюблениці. Мій Рома – дорогий, рідний, важливий. Його присутність у моєму житті – це як джек-пот. Він так щиро та віддано любив мене, що я виросла впевненою дівчинкою. Оточувала себе коханням і ніколи не понижувала планку. Безмежно вдячна йому за любов. А тепер ще й за відчуття спокою та нездоланну віру у позитивне. Я переконана, що мій дідусь став незримим янголом-охоронцем моєї сім’ї.

Шкодую лише, що швидко виросла і рідко заїздила останніми роками… Звісно, я далеко не перша, хто порадить приділяти своїм найстаршим якомога більше часу, поки ще маєте таку можливість. Але все одно лишу це нагадування тут. Вважаю, воно має траплятися на очі частіше.

Будь ласочка, привчайте своїх діток до часопроведення з бабусями/дідусями. Спільні вихідні, свята, культурні вилазки, пікнікові заходи. Аби діти зростали з гармонійним відчуттям необхідності у спілкуванні та співжитті поколінь. Доречно тут порадити усім обов’язковий, як на мене, фільм для сімейного перегляду —  “Мед в голові”. Вважаю, бажаним його переглядати кожні 5-10 років по мірі дорослішання дітей та, відповідно, старіння батьків.

Тепер, будучи мамою, я радісно спостерігаю, як моя і чоловікова мами люблять наших дітей. Вони люблять їх абсолютною безумовною,  палкою, ніжно-ласкавою, уважно-турботливою любов’ю. І ми вдячні їм за це.

104824958_large_Morgan_Weistling_ak

Коли відчуваєш, що твоє чадо, хтось, крім тебе, любить так віддано та щиро, радієш усім серцем. Дитя зростає у всеоб’ємній любові. Ти знаєш, що є ще хтось, крім тата-мами, хто молитиметься усю ніч за здоров’я дитини, яка температурить; бігтиме часто з останніх сил та грошей із торбинкою гостинців забирати з садочку, школи, гуртка; віддаватиме найкращий шматочок будь-чого; вкриватиме уночі маленького круть-вертька; полотиме та сапатиме екологічно чисту городину; пускатиме радісні сльози на дитячих виступах; переживатиме, балуватиме, мріятиме про щасливе майбуття свого нащадка… І при цьому не буде головним персонажем у життєвій історії онуків. Бабусі/дідусі, при наявності повноцінних батьків, не відіграють значної ролі у життєскладанні та життєорганізації дитини, не приймають важливих рішень, не несуть відповідальності у тому обсязі, як колись за життя та розвиток своїх дітей. У цій, новій, історії їм відведено другорядну роль, допоміжну. Прабатьки дитині потрібні для любові, для щирої зацікавленості. Вам, батькам – для побутової помочі, на підхват. А дитині – для дружби та турботи.

Дружити з своїми бабусями та дідусями – це одне з важливого, чого варто навчити дитя. Дружити! А ще поважати їх та дорожити ними.

Теплі близькі стосунки дитини з її прабатьками – додатковий стимул емоційного розвитку. Спілкування з бабусею/дідусем позитивно впливає на психологічний комфорт дитини, сприяє розвитку їх талантів, підвищує у дітей самооцінку, дає відчуття безумовної любові, турботи та захищеності.

Для виховання діток у гідних дорослих дієвим вважаю власним прикладом плекати любов та повагу до старших. Піклуватися про своїх батьків, виявляти зацікавленість, вдячність та повагу, часом терпіння. Таке виховання дасть плоди, колись ви відчуєте, як здорово зняти слухавку і почути від онука/онучки, що скучили за вами та збираються в гості.

Зізнаюся, мені хотілося б дожити до статусу бабусі. Впевнена, що я буду першокласною бабусею – в мене НАДчудові НАДславні взірці.

Шукала для фіналу якусь влучну фразу про прабатьків і натрапила в мережі на текст про бабусь. Хочу копі-паснути один абзац з тої публікації, бо цілком розділяю його змістове наповнення. Лишаю без змін, у авторській подачі з посиланням на матеріал.

“Даже не принимая во внимание бабулины ароматные плюшки, рыбалку с дедом и первый велосипед, купленный ими, бабушки и дедушки являются частью нас, нашей идентичности. Они достраивают ее до максимальной полноты, рассказывая семейные легенды, историю своего времени, раскрывая детские черты наших мам и пап. Те, кто не имел возможности общаться с прародителями, лишены шанса собрать важную часть пазла в своей личной истории. … Любимые бабушки и дедушки – это носители великой мудрости, которой они готовы делиться со своими внучатами. А мудрость, как известно, помогает нам не просто выживать в этом мире, а жить в нем с удовольствием”.

І на сам кінець – вважаю, без бабусь та дідусів дитинство буде не таким вже й радісним.

Ростіть дітей у всеоб’ємній любові. Морально здоровими та щасливими. І подивіться, будь ласочка, фільм “Мед в голові”)