«Це проблема, з якою стикаються вчителі та про яку часто говорять батьки. Я хочу запропонувати подивитися на проблему з точки зору роботи мозку — бо саме цим я і займаюсь як нейропсихолог, та дати алгоритм, який може допомогти зрозуміти, в яку сторону «бігти», Марина Вєжис, нейропсихолог, психолог у сфері батьківсько-дитячих стосунків
Почнемо з головного. З мозку. Чи хоче мозок вчитися?
На сьогоднішній день найбільш розробленою та підтвердженою багатьма дослідженнями є класифікація потреб вченого-фізіолога П.В. Сімонова. Він говорить про три великі групи потреб:
– Вітальні потреби: потреба в їжі, воді, сні та бадьорості, диханні, безпеці, чистоті тіла, постійності внутрішньої середи організму та програма економії сил.
– Зоосоціальні потреби: програми статевої та батьківської поведінки, програми поведінки від дитини до матері та більш тонкі програми, такі як бажання бути лідером, захищати свою територію та реакції співпереживання.
– Потреби у саморозвитку або потреби, спрямовані у майбутнє: дослідницька поведінка, рухове наслідування, ігрова поведінка та рефлекс свободи.
Специфіка в тому, що ці потреби генетично задані. І та, яка стає достатньо сильною, підштовхує поведінку людини в бік задоволення цієї потреби.
Нас цікавить група потреб, які спрямовані на майбутнє.
Ми генетично запрограмовані споживати інформацію, цікавитися новим та раніше не баченим. Коли до мозку йде новий потік сигналів, людина отримує позитивні емоції. Ось чому нам так важко відірватися від фейсбуку та інстаграму — наша потреба у новій інформації та вміння отримувати задоволення від неї часто грають проти нас.
Мозок створений природою таким, щоб весь час перебувати в процесі навчання.
Якщо розібратися — дитина не «не хоче вчитися», а не хоче вчити те, що ви хочете, щоб вона вчила. А це вже різні речі.
Потенційно — мозок хоче вчитися.
А на консультаціях батьки кажуть: «Якщо йому цікаво, він все розуміє і робить. Може годинами складати конструктор. Але не можу посадити за завдання — йому нецікаво, він не хоче». Що стосується інтересу — це не такий простий процес, як здається. Для того щоб навчитися утримувати увагу на постійному рівні та виконувати дії, потрібен певний розвиток нервової системи. Інтерес готовий формуватися в дитині сам собою. Але інтерес до складного важко утримати незрілій нервовій системі. Потрібна допомога ззовні, перехідні форми (гра замість дій), іграшки та інструменти, що підтримують увагу своєю наочністю. Саме в цьому і цінність роботи педагога — допомогти незрілому мозку утримувати увагу.
Є різні особливості роботи та етапи функціонального розвитку мозку, що відображаються у поведінці дитини.
У моїй практиці я бачу, що часто причиною низької шкільної успішності є фізіологічні причини (синдром дефіциту уваги, дислексія, дисграфія, імпульсивність, проблеми сенсорної інтеграції). Те, з чим дитина сама впоратися не може. Саме тому це проявляється в поведінці. Тут потрібна комплексна допомога батьків та спеціалістів.
Історії про школу, які я чую від клієнтів-підлітків у консультативній роботі, не надихають на сумлінне навчання. Але що робити? Адже вчитися треба!
Хочу дати кілька порад батькам, щоб оптимізувати, заохотити або хоча б знизити рівень щовечірньої напруги на тему: «Домашку зробив?»:
Пам’ятати, що навчання — це природний і постійний стан мозку. Змушувати нікого не треба. Потрібно створити такі умови, в яких мозок вчитиметься.
Розуміти закон мотивації Йеркса-Додсона:
– на простих для дитини завданнях мотивація має бути найвищою. Тобто для простих завдань справедливо: чим вище заохочення, тим краще буде результат.
– якщо завдання важке, а тим паче нове, то навіть невелике підвищення мотивації починає ЗАВАЖАТИ ефективності діяльності. А це означає, що на важких завданнях мотивація повинна бути МІНІМАЛЬНОЮ. Висока «ціна» заохочення знижує продуктивність. Краще транслювати таку ідею: «Роби, що повинен, і хай буде те, що буде». Це не дасть стресу «забити» мозок переживаннями та тривогою.
Намагатися якомога краще розуміти стан дитини та її «не хочу». Дуже часто за цим ховається «я не хочу бути неуспішним», «я не хочу відчувати невдачу», «я не хочу такого відношення», «я не хочу помилятися», «я не хочу бути посміховиськом», «у мене знову нічого не вийде».
Дитина повною мірою не розуміє власних мотивів, але її поведінка направлена на задоволення важливих для неї потреб. Часто за складною, «непродуктивною» поведінкою дитини ховається щось для нас невідоме і неочевидне.
Ваші стосунки з дитиною будуть конструктивнішими, коли замість думки: «Як мені його змусити?» ви будете мислити з позиції: «Як я можу йому допомогти?».
Важливіше за все — зберегти стосунки.