Говорити – це найкраще, що можна робити з дитиною, яка тільки починає пізнавати світ.
Це найперші скіли, які я прокачала у вихованні дитини. Карлсонівське «спокойствие, только спокойствие» і відкривання світу в усьому його багатстві.
Часто буває нелегко. Коли ми з малою удвох, вона бомбить питаннями: Мама, а чого ти говориш українською, а папа російською? Міша любить Сашу і буде на ній жениться. Як же мені тепер шукать мужа? А з чого роблять очі у людей? Я хочу плаття з павліна і обрізати волосся, я буду модніца. Буду спати в залі на дивані, поки ви не купите мені нову кровать. У мене є купальник і золоті туфлі, але я вже не буду ходить на танці. Мама, я скучаю за Варварою (Варвара – равлик, якого ми знайшли в Карпатах, носилися добу, годували і будували хату у пластиковій пляшці, а потім на ранок сказали: фу, Варвара укакалась, я її викину).
І так щодня. Купа простих і водночас складних питань, постійна розмова, постійний виклик моєму терпінню, розсудливості і кмітливості. Як я вирулюю:
– зберігати спокій і дихати можна і треба, навіть коли зуби вже натурально риплять і хочеться пробити кулаком стіну
– коли зриваєшся, обов’язково просити вибачення і пропонувати вибачитися їй, бо зрив – це часто вина обох.
Краще згодом, коли страсті уляжуться. Я роблю це з ритуалом – сплітання мізинчиків, “мирись-мирись-мирись” і обнімашками. Коли ти на межі, дивись п.1
– відмовлятися від наказів, вести діалог, переконувати, доводити, без тиску і насідань, рівним голосом.
Допоки є дзен, а він безкінечний, просто ви про це не знаєте.
Говорити – це найкраще, що можна робити з дитиною, яка тільки починає пізнавати світ. І вона зчитує інтонацію на раз. Що сердитіший голос, то більший спротив. Принаймні так у мене. Тому в конфліктних ситуаціях я завжди намагаюсь, щоб гнів не завадив мені зробити так, аби ми чули одна одну. Присідаю навпочіпки на її рівень, тримаю за руки, торкаюся щічок, говорю, обнімаючись і гладячи її волосся. Ми завели ритуал обійматися, як у мультику «Тролі». Це діє, я мільйон разів це бачила в дії.
Моїй дочці майже 6, вона ставить різні питання про Ч і Ж, про стосунки, про людей звичайних і не зовсім. Тому я стала практикувати таке:
– даю різні точки зору, прищеплюю широту і плюралістичність поглядів. В її майже 6 ми вже говорили про те, що діти з’являються природним шляхом, через кесарів розтин і ЕКО, дітей можуть взяти з дитячого будинку; люди в Україні говорять мінімум двома мовами; українець може бути чорношкірим; люди мають такий зовнішній вигляд, який хочуть, і тьотя може носити чоловічий одяг чи зачіску і навпаки, бо так подобається; немає «поводься добре/вчися варити борщ/будь охайною, ти ж дівчинка», бо дівчата і хлопці однаково мають поводитися добре/вміти готувати/бути охайними; багато людей вважають, що колись давно на Землі жив і творив дива Ісус Христос, але є й такі, хто так не вважають або вірять, що Бога звали інакше
– даю вибір у побутових речах: що одягти, як зачесатися. Забивати, коли міксується те, що не міксується, див. п.1.
– стараюся привчати до корисних звичок через власний приклад – чистити зуби і читати удвох, займатися спортом і ділитися враженнями, як це класно, тримати баланс між відпочинком і працею, тримати в порядку власну шафу і кімнату
Головне – зберігати спокій треба постійно, це корисний скіл. І не напрягатися дуже, особливо у випадках, коли воно того дійсно не варте у порівнянні з проблемами планетарного масштабу і не загрожує життю чи здоров’ю дитини. На таких, як я, кажуть #матьєхідна, да. Але хочеться вірити, що всі мої дзен- і не тільки практики дадуть свої плоди.
Автор: Таня Потапова
